Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 16

Вільгельм побачив між дітьми, що грались на вулиці, і дивну дівчинку і звернув на неї увагу Філіни, яка тут же з властивою їй швидкістю кликнула її і почала кивати рукою до неї, а що вона не йшла, то сама, наспівуючи, зацокотіла черевичками вниз по сходах і незабаром привела її з собою.

— Ось ваша загадка! — скрикнула вона, тягнучи дитину в двері.

Дитина зупинилась при вході, немов збираючись негайно вислизнути, притисла праву руку до грудей, а ліву до лоба і глибоко вклонилась.

— Не бійся, люба крихітко,— сказав Вільгельм, підходячи до неї.

Вона недовірливо подивилась на нього і підійшла кілька кроків ближче.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Вони кличуть мене Міньйона.

— Скільки тобі літ?

— їх ніхто не лічив.

— Хто був твій батько?

— Великий Диявол вмер.

— Ну, це ж вельми дивно! — вигукнула Філіна.

її ще дещо запитали. Вона давала відповіді ламаною німецькою мовою, з якоюсь дивною урочистістю, при чому кожен раз прикладала руку до грудей і голови і глибоко вклонялась.

Вільгельм не міг на неї надивитись. Його очі і серце невтримно тягнулись до цього таємничого створіння. Він давав їй літ дванадцять-тринадцять. Тіло її було добре збудоване, тільки його члени обіцяли або міцний розвиток, або затримку в рості. Риси її обличчя були неправильні, але вражаючі: лоб загадковий, надзвичайної крахи ніс, а уста, які час від часу ледь посіпувалися, були чарівно щирі, хоч і занадто суворі для її віку. Смаглява цера її обличчя ледве була помітна крізь грим. Образ її глибоко закарбувався у Вільгельмовій душі. Він усе дивився на неї, забувши й про присутніх. Філіна збудила його від цього сну, давши дівчинці решту солодкого і показавши знаком, щоб йшла. Та вклонилася, як і перше, і блискавично зникла за дверима.

4 9-426

97

Коли настала нора нашим знайомим розлучатися цього вечора, вони умовились і завтра зробити таку саму прогулянку, але вже в інше місце, до сусідньої мисливської хати, а там і пообідати. Вільгельм цього вечора наговорив ще чимало компліментів Філіні, а Лаерт на це відповідав лише коротко і легковажно.

Другого ранку, пошермувавши трохи, вони пішли до Філіни, бо, як ще раніш бачили, до неї під'їхала замовлена карета. Але як же здивувався Вільгельм, не заставши там ні карети, ні самої Філіни дома. Вона, як їм розповіли, сіла в карету з якимись двома незнайомцями, що прийшли вранці до неї, і з ними поїхала невідомо куди. Наш друг, який сподівався приємно пробавити з нею час, не міг приховати своєї прикрості, а Лаерт навпаки засміявся і вигукнув:

— Оце мені подобається! Це так на неї схоже! Ану їдьмо просто до лісничівки! Хай собі гуляє де хоче, не будемо ж ми через неї псувати собі променад.

Коли ж Вільгельм дорогою почав ганити таку непослідовність у поведінці, Лаерт сказав йому:

— Я не вбачаю непослідовності тоді, коли хто залишається вірним своїй вдачі. Коли вона що задумає або пообіцяє, то робить це з мовчазною умовою, що виконає намір чи обіцянку, лиш би це було їй вигідно. Вона залюбки робить подарунки, але треба завЖЯи бути готовим цей подарунок віддарити.

— Це дивна вдача,— зауважив на те Вільгельм.

— Зовсім не дивна, вона лише не лицемірить. Я за те і люблю її, за те і друг їй, що вона справжнісінький представник жіноцтва, ненавидіти яке в мене є стільки причин. Це чистісінька Єва, родоначальниця жіночої статі, всі вони такі, лише не хочуть у цьому признатись.

З такими розмовами, в яких Лаерт висловлював свою зненависть до жінок, не виявляючи, однак, причини цього, прийшли вони до лісу, куди Вільгельм увійшов у великому смутку, бо Лаертові розмови викликали в ньому знову болючі згадки про його відношення до Маріани. Недалеко від струмка, у привітному холодочку старих дерев, знайшли вони Філіну, що самотньо сиділа за кам'яним столом. Вона зустріла їх веселою пісенькою і, коли Лаерт запитав її про супутників, вигукнула:

— Я таки добре їх підвела, прошпетила так, як вони того заслужили. Вже дорогою взяла я на випробу їхню

щедрість і тоді ж таки помітила, що то скупердяї, ласг на чуже. От і забажалось мені їх покарати. Приїхавши до лісу, вони запитали кельнера, що в них є, а той, спритний зух, і ночав їм перелічувати все, що є, а ще більше, чого нема. Побачивши, як вони збентежено перезирались і затинаючись питалися про ціни, я вигукнула: "Е, що тут довго питатися, обід — це справа жіноча, хай вже я про це потурбуюсь! І ось я почала замовляти нестямен-ний обід, для якого треба ще було діставати багато продуктів по сусідству. Кельнер, з якпм я порозумілася, моргнувши зизом до нього, допоміг мені в цьому, і ми так налякали їх перспективою пишного обіду, що вони гарненько та любенько вирішили піти в ліс пошпациру-ватп і напевне вже назад не вернуться. Я з чверть години реготала, мов несамовита, та й тепер сміх мене бере, як згадаю їхні пики.

За столом Лаерт пригадав інші подібні випадки, і пішли розмови про веселі пригоди, непорозуміння, ошуканства.

Тут вийшов із лісу один молодик, їх міський знайомий, підсів до них і почав вихваляти гарний краєвид. Він звернув їхню увагу на джуркотіння струмочка, на шелест БІТІВ, на пташиний спів, на переливи світла. А Філіна заспівала пісню про зозулю, яка, здається, не дуже сподобалась прибувцеві, бо він скоро попрощався і пішов.

— Чути не можу отого вихваляння природи та природних явищ,— покликнула Філіна, коли він пішов.— Терпіти не можу, коли перелічують втіхи, що їх уживаєш. Коли гарна година, то йдуть гуляти, коли грає музика — танцюють. І хто буде хоч на мить думати про погоду або музику? Нас цікавить танцюрист, а не скрипки, і найприємніше тоді, коли пара блакитних очей дивиться в пару чорних очей. І що тоді варті струмочки, та студні, та старі трухляві липи?

Говорячи це, вона вп'ялася у Вільгельма, що спдів напроти неї, таким поглядом, якому той не в стані був заборонити дістатися до самих дверей його серця.

— Ви маєте рацію,— сказав трохи збентежено Вільгельм,— людина для людини — це найцікавіше в природі і єдине, мабуть, що повинно її цікавити. Все інше, що пас оточує, це або стихія, або знаряддя, якими ми по-слугуємось. Що більше ми на них затримуємось, що більше приділяємо їм уваги і турботи, то слабкіше в нас почуття нашої власної гідності і почуття громадськості.

4'

99

Люди, що надають великої вартості садам, будинкам, оздобам, одежі чи якій іншій посілості, не такі товариські, привітні; вони випускають з ока людей, втішати яких і єднати щастить лише небагатьом. Чи не те ми бачимо і в театрі? Хороший артист швидко примушує нас забути нікчемні, жалюгідні декорації, і, навпаки, найкращі декорації лише міцніше підкреслюють хиби хороших артистів.

По обіді Філіна сіла в холодку у високій траві. її обидва друга мусили рвати їй цілими оберемками квіти. Вона сплела собі рясний вінок і заквітчала ним голову. В цьому вінку вона була надзвичайно чарівна. Квітів вистачило ще й на другий вінок. Вона почала і його плести, а обидва кавалери сиділи біля неї. Сплівши віночок з різними жартами та примовками, вона з великою граціозністю уквітчала ним Вільгельмові голову, приладнуючи на всі боки, аж поки він не ліг як слід.

— А я, здається, буду йти впорожні,— промовив Лаерт.

— Аж ніяк,— мовила на те Філіна.— Вам нема чого скаржитися.— І, знявши вінок зі своєї голови, наділа його на Лаерта.

— Якби ми були суперниками, то міцно посперечалися б, до кого з нас обох ти прихильніша,— сказав Лаерт.

— І були б дурні,— промовила вона, нахилившись до нього і підставляючи губи для поцілунку, але раптом обернувшись, обвила Вільгельма за шию і жагуче поцілувала його в губи.

— Який смачніший? — дразливо запитала вона.

— Чудесної — покликнув Лаерт.— Здається, ніколи від цього не буде гірко.

— Достеменно так,— мовила Філіна,— які подарунок, що ним втішаються без заздрощів і капризів. Тепер,— мовила вона далі,— я й потанцювала б якусь часинку, а тоді вже поїдемо дивитися на наших стрибунів.

Вони пішли до хатки і застали там музику. Філіна, доброю танцівницею бувши, розторсала обох своїх супутників. Вільгельм, хоч і не був вайлом, проте йому бракувало майстерності і вправи. Нові друзі заходились вчити його.

Вони спізнились. Комедіанти вже почали показувати своє мистецтво. На площі зібралась сила глядачів, та коли наші друзі вийшли з карети, їх здивувала якась метушня і велика юрба людей біля воріт готелю, в якому зупинився Вільгельм. Він скочив туди, щоб подивитись, що там скоїлось, і, продершись крізь натовп, з жахом побачив, що хазяїн комедіантів намагається витягнути з дому за волосся ту чудову дівчинку і немилосердно лупить її пужалном.

Вільгельм блискавично підскочив до нього і схопив його за барки.

— Пусти дитину! — скрикнув він, мов несамовитий.— Бо один з нас не встане тут з місця!

І він у гніві так міцно здушив його за горло, аж той, мало не задихнувшись, випустив дитину і почав оборонятись від нього. Дехто з людей, що співчували дитині, але не наважувались у суперечку втручатися, схопили тепер комедіанта за руки, відібрали батога і стали йому погрожувати і лаяти його. А той, не маючи іншої зброї, крім язика, почав огидно лаятись і проклинати: ця ледача, нікчемна тварина не хоче виконувати своїх обов'язків, вона відмовляється виконати танок серед яєць, що вже обіцяний глядачам, він її вб'є, і ніхто не має права втручатися. .

Він пробував вирватись, щоб найти дівчинку, яка сховалася в натовпі, але Вільгельм схопив його ще міцніше і вигукнув:

т— Ти її не побачиш і не доторкнешся до неї, поки не признаєшся перед судом, де її вкрав! $Я дух із тебе витрясу, ти не втечеш від мене!

Ці слова, що їх Вільгельм вимовив у запалі, ненароком, без усякого намислу, з якимось несвідомим почуттям, чи скорше з якоїсь інтуїції, вмить утихомирили цього розлю-леного звіра. Він лише скрикнув:

— На біса мені потрібна ця тварюка! Заплатіть за її вбранпя і можете її забирати собі. Ми з вами ще сьогодні ввечері можемо дійти згоди.

І він негайно поспішився до припиненої вистави, показав кілька майстерних фокусів і заспокоїв схвильовану публіку.

Тепер, коли всі втихомирились, Вільгельм почав шукати дівчинку, але ніде не міг знайти. Одні казали, що бачили її на горищі, інші — на даху сусіднього будинку. Обшукавши всі закутки, мусили заспокоїтись і дожидатися, чи не прийде вона сама сюди.

Тим часом вернувся додому Нарцис, і Вільгельм почав розпитувати його про долю і походження дитини.