Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 17

Цей нічого не знав про неї, бо й сам недавно вступив у цю труну, зате вельми охоче і легковажно почав розводитись про свою особу. Коли Вільгельм поздоровив його з великим успіхом, який приніс, мабуть, йому втіху, він поставився до цього зовсім байдуже.

— Ми звикли,— сказав він,— що з нас і сміються, і дивуються нашій майстерності, але нам не стає краще і від найбільшого успіху. Антрепренер платить нам, а до іншого нам діла нема.

На цьому він попрощався і хотів іти. На питання, куди він так квапиться, парубійко усміхнувся і признався, що його постать і таланти здобули йому солідніший успіх в іншому місці, ніж сцена. Він отримав цидулки від кількох жінок, що сильне прагнуть ближче з ним познайомитись, і боїться, чи впорається до півночі з візитами до них. Він і далі розповідав, причому зовсім одверто, про свої пригоди і ладен був навіть вказати імена, вулиці, дома, якби Вільгельм не відхилив такої недискретності і чемненько не випровадив його.

А Лаерт розмовляв тим часом з Ландрінетою і запевняв, що вона уповні гідна бути жінкою і залишитись нею.

Потім зайшла розмова з антрепренером про дитину. Антрепренер, італієць, чорнобородий здоровань, за тридцять талярів віддав її нашому другові і зрікся усяких претензій на неї, але про її походження не сказав нічого, додав лише, що взяв її по смерті свого брата, якого за надзвичайну спритність прозвали Великим Дияволом.

Ранок другого дня пройшов майже весь у пошуках дитини. Марно нишпорили по всіх закутках готелю і в сусідніх домах — дитина зникла, боялися навіть, що вона могла втопитися або щось інше собі заподіяти.

Уроча Філіна не могла розвіяти Вільгельмової тривоги. Цілий день минув йому в сумних роздумах. Навіть і ввечері стрибуни і танцюристи, намагаючись щосили показати себе якнайкраще перед публікою, не могли розвеселити його душу і розвіяти тугу.

Через наплив людей з усієї околиці число глядачів надзвичайно зросло, а разом із тим, як лавина, зростав і успіх комедіантів. Стрибок через шпагу і крізь бочку з паперовими днами зчинив велику сенсацію. Силач, на загальний жах і подив, ліг ногами й головою на два підставлених стільці, звелів на середину тіла, що вільно звисало, поставити кувадло, і кілька бравих ковалів викували на ньому підкову.

Не бачили також у цих місцях і так званої геркулесової сили — піраміди з живих людей, коли на плечі першого ряду мужчин стає другий ряд, вище на них стають жінки і юнаки, а на самому верху, на зразок кулі або флюгера, прикрашує піраміду дитина, що стоїть на голові. Ця піраміда завершила виставу. Нарциса і Ландрінету під радісні вигуки натовпу понесли на плечах у паланкінах найголовнішими вулицями міста. їм кидали стрічки, букети, шовкові хусточки і проштовхувались, щоб глянути їм в обличчя. Кожен вважав за щастя побачити їх і удостоїтися їхнього погляду.

— Який же артист, який письменник, ба навіть взагалі хоч би хто, не відчув би себе на вершині своїх прагнень, коли б він благородним словом своїм або добрим чином зробив таке всезагальне враження? Яке то, мабуть, чудесне відчування, коли з швидкістю електричного струму ти можеш поширювати добрі, шляхетні, гідні людини почуття, викликати в народі таке саме захоплення, як оті люди роблять спритністю свого тіла, викликати в юрбі співчуття до всього людського, запалити, вразити її картиною щастя і нещастя, мудрості і глупоти, навіть безумства і безглуздя, і надати її затужавілій душі вільного, живого, чистого руху!

Так говорив наш друг, а що ні Філіна, ні Лаерт не мали, здається, настрою вступати в цю розмову, то він сам із собою міркував на ці улюблені теми, гуляючи до пізньої ночі по місту, і з усією силою і свободою розбурханої фантазії знову переслідував своє давнє прагнення-— показати сценічною грою все добре, благородне, велике.

Розділ п'ятий

Другого дня, коли комедіанти з великим гармидером виїхали, Міньйона одразу знайшлася і ввійшла в залу, де Вільгельм і Лаерт знову шбрмували на рапірах.

— Де ти ховалась? — лагіднб запитав більгельм.— Ми дуже боялися за тебе.

Дівчинка нічого не відповіла І лише мовчки дивилася На нього.

— Тепер ти наша,— сказав Лаерт,— ми тебе купили.

— А скільки ти заплатив? — сухо запитала вона.

— Сто дукатів,— відповів Лаерт,— коли ти нам віддаси, то зможеш бути вільна.

— Це, мабуть, багато? — запитала вона.

— Авжеж, тепер ти мусиш поводитись гарно.

— Я буду служити,— мовила вона.

З цієї хвилини вона стала уважно слідкувати, як слугував нашим друзям кельнер, і вже другого дня не пустила його більше й на поріг до кімнати. Вона все стала робити сама і хоч виконувала свої справи поволі, а іноді й забарливо, проте точно і вельми ретельно.

Часто вона ставала над тазом з водою і так старанно і міцно вимивала обличчя, що замало не обдирала щік, аж поки Лаерт жартами та кпинами не допитався в неї, що вона таким робом хоче змити рум'яна, вважаючи навіть за тривкий грим і природну рожевість, що виступила на щоках від старанного вмивання. Коли їй з'ясували, що воно таке, тоді вона й перестала і заспокоїлась, після чого її щоки набрали чудової смаглявої цери трохи рум'яного відтінку.

Захоплений зухвалими принадами Філіни і присутністю таємничої дитини більше, ніж сам собі смів признатися, Вільгельм цілі дні гаяв у цьому дивачному товаристві, виправдовуючи самого себе тим, що пильно вивчає шерми-церію і танці, до чого, як йому здавалось, не так легко трапиться нагода.

Він непомалу здивувався, а трохи й зрадів, коли одного дня побачив, що приїхали пан і пані Меліна, які після перших радісних привітань запитали про директрису театру та решту артистів і з жахом дізналися, що директриса вже давно виїхала, а трупа майже до решти розпалася.

Молода пара після одруження, що йому, як ми знаємо, сприяв і Вільгельм, у кількох місцях шукала ангажементу, але ніде не знайшла, і нарешті поїхала в цей городок, де нібито був добрий театр, як казали люди, що зустрічалися їм дорогою.

Філіні після знайомства зовсім не сподобалась мадам Меліна, а жвавому Лаерту — пан Меліна. Вони хотіли б якнайшвидше здихатися нових прибувців, і Вільгельм ніяк не міг домогтися, щоб доброзичливо ставились до них, хоч і запевняв, що то гарні люди.

Правду кажучи, дотеперішнє веселе життя наших трьох авантурників, відколи збільшилось їхнє товариство, стало всіляко порушуватись, бо Меліна в готелі (він опо-селився в тому самому, де жила й Філіна) почав одразу вередувати і торгуватись. Він хотів мати дешевше і к[Лі-ще помешкання, смачніший обід, моторнішу обслугу. Через те хазяїн і кельнер скоро почали невдоволено кривитися, бо коли інші, щоб не мати клопоту, задовольнялися абичим і квапилися тільки розплатитись, не думаючи про з'їдене, то Меліна раз у раз провіряв, що з'їв за обідОхМ і скільки треба платити, аж, нарешті, Філіна прямо і прозвала його "ремигач".

Ще більше зненавиділа весела дівчина мадам Меліну. Ця молодичка була не без освіти, але їй бракувало душі і запалу. Вона декламувала не зле і завжди залюбки, та скоро можна було помітити, що то лише декламація слів, яка виділяє окремі місця і не дає відчути цілого. Проте іншим вона не була неприємна, а особливо мужчинам. Навпаки, ті, що мали з нею стосунки, вбачали у ній навіть дотепний розум. Вона була те, що я назвав би одним словом: пристосуванка—чию пошану вона цінувала, до того вміла підійти особливо підлесно, йшла за його ідеями якнайдовше, а як тільки вони ставали вище її рівня, то з екстазом сприймала нове явище. Вона вміла і поговорити, і помовчати, і, хоч була не підступної вдачі, проте обережненько підмічала собі вади інших.

Розділ шостий

Меліна тим часом зібрав докладні відомості про рештки колишньої трупи. І декорації, і гардероб були в заставі у деяких торговців, а нотар отримав від директриси доручення на певних умовах продати це майно хоч кому, якщо знайдеться покупець. Меліна побажав оглянути ці речі і потяг і Вільгельма з собою. Щойно відчинили комору, Вільгельм знову відчув певну прихильність до театру, хоч і сам собі не признавався в цьому. Хоч як були заяложені декорації, хоч які засмальцьовані різні турецькі та поганські вбрання, старі карикатурні одяги чоловіків і жінок, мантії чарівників, євреїв, попів, проте він не міг подолати в собі почуття, що найщасливіші хвилини його життя були для нього поблизу такого мотлоху. Якби Меліна міг зазирнути в його серце, то ретельніше почав би канючити в нього грошей на викуп, відновлення і з'єднання окремих часток у прекрасне ціле.

— Який би я був щасливий,— скрикнув Меліна,— коли б зараз мав дві сотні талярів, щоб для початку придбати у власність ці речі першої театральної потреби. Я негайно зібрав би театральну трупу, яка в цьому місті та околії змогла б нас годувати.

Вільгельм промовчав, і обидва, замислено міркуючи кожен про своє, покинули знову замкнуті скарби.

З того часу у Меліни тільки й мови було, що про всілякі проекти і пропозиції, як найкраще влаштувати театр і добути з нього зиск. Він намагався зацікавити цим Філіну і Лаерта, а також прохав Вільгельма, щоб той позичив грошей під заклад. Вільгельмові лише тепер спало на думку, що він у цьому місті не повинен би був так довго баритися. Він попрохав пробачення і вирішив лаштуватися далі в дорогу.

Тим часом образ Міньйони і вся її істота все більше його чарували. У всіх її вчинках і поведінці було щось особливе. Вона не ходила по сходах, а стрибала, хоч вгору, хоч вниз, або з'їжджала по поручнях, а то й оком не встигнеш змигнути, як вилазила на шафу і там на якусь хвильку заспокоювалась. Вільгельм помітив також, що вона з кожним віталась по-різному. Його вітала з деякого часу, схрестивши руки на грудях. В інші дні вона була, як німа, а іноді відповідала на всілякі питання і завжди якось по-чудернацькому, але так, що не можна було розібрати, чи то був дотеп, чи незнання мови, бо розмовляла вона ламаною німецькою мовою, впереміш із французькими та італійськими словами. У своїх послугах вона була невтомна і вставала разом із сонцем. А ввечері зникала зарання, залізала в комірку, спала на голій підлозі і нізащо не хотіла спати в ліжкові, або хоч на солом'яникові. Вільгельм помітив, що вона часто вмивалась. Вбрання її було чистесеньке, хоч латане і перелатане.