Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 52

— То ви думаєте, що в тієї негідниці є якийсь характер? О ви, чоловіки, пізнаю я вас у цьому! Таких жінок ви й варті!

— То ви на мене маєте підозру, мій друже? — стенув-ся Вільгельм.— Я можу вам дати звіт за кожну хвилину, яку я з нею пробавив.

— Ну, ну, гаразд,— сказала Аврелія,— вже пізно, не будемо сперечатися. Всі, як один, один, як усі! На добраніч, мій друже! На добраніч, моя файна райська пташко!

Вільгельм запитав, чим він заслужив на такий титул.

— Іншим разом,— відповіла вона,— іншим разом! Кажуть, вони не мають ніг і безнастанно ширяють у повітрі, а споживають лише ефір. Та це лише казка,— вела вона далі,— поетична вигадка. На добраніч, хай вам присниться щось прекрасне, коли вам щастить!

Вона пішла до своєї кімнати, а Вільгельм, залишившись сам, пішов також до себе.

Незадоволено походжав він по своїй кімнаті. Жартівливий, але рішучий тон Аврелії образив його: він глибоко відчував, яку вона прикрість йому вчинила. До Філіни він не міг ставитись вороже, непривітно. Вона перед ним ні в чому не завинила, крім того, він був такий далекий від усякої прихильності до неї, що міг цілком гордо й сміливо на цьому стояти.

Він уже хотів був роздягнутися, розсунути ліжкову запону і лягати спати, коли раптом на величезне своє здивовання зуздрів коло ліжка пару жіночих черевиків — один стояв, другий лежав. Це були Філінині черевички, він їх добре знав. Йому видалось, що й запона не в порядку, ба навіть що вона ніби й ворушиться. Він стояв, не зводячи з неї очей.

Нове почуття якоїсь прикрості перехопило йому подих, і по короткій паузі, трохи отямившись, він рішуче гукнув:

— Вставайте, Філіно! Що це таке? Де ваш розум, ваша добра поведінка? Ви що ж, може, хочете, щоб уранці ми стали сміховиськом усього дому?

Ніщо не ворухнулось.

— Я не жартую,— гукав він далі,— такі витівки мені зовсім не до вподоби!

Жодного звуку! Жодного руху!

Рішуче і роздратовано він підійшов нарешті до ліжка і розсунув запону.

— Ану вставайте,— крикнув він,— не піду ж я через вас ночувати кудись-інде.

На великий подив, він побачив, що ліжко порожнє, подушки і ковдра в найкращому порядку. Віп озирнувся, став шукати, обшукав кожний закуток і не знайшов сліду пустухи. За ліжком, за грубкою, шафою — ніде нікого. Він став шукати ще ретельніше. Злорадний спостерігач подумав би, що він шукає, щоб таки знайти.

Про сон годі було й думати. Він поставив черевики на стіл, походив трохи, зупинився кілька разів біля столу, і пустотливий геній, що назирав за ним, запевняє, що він більшу частину ночі пробавився з цими любими ходач-ками. Він не без цікавості розглядав їх, обмацував, бавився ними і лише аж удосвіта, не роздягаючись, унав на ліжко і заснув під впливом найрозмаїтіших фантазій.

Спав він доти, аж поки Зерло не ввійшов і не скрикнув:

—— Де ви там? Ще спите? Неймовірно! А я вас шукав у театрі, де ще стільки роботи!

Розділ одинадцятий

Швидко минула дообідня і пообідня година. Театр був уже повний, і Вільгельм поквапився одягатися. Тепер він не так легко накладав на себе грим, як то бувало перше. Він зодягнувся, щоб бути готовим, і коли увійшов до кімнати, де зібралися жінки, вони одностайне закричали, що на ньому все погано сидить: гарне перо похилилось, пряжка не пасує, і почали наново все пороти, шити, сколювати шпильками. Вже почалася увертюра, а тим часом Філіна стала поправляти брижі, Аврелія ганила плащ.

— Залиште мене, діточки! — спокликнув він.— Ці недогляди тільки й зроблять мене справжнім Гамлетом.

Але жінки не відставали і чепурили його й далі. Увертюра скінчилась, і вистава почалась. Він оглянув себе в дзеркало, насунув глибше капелюха на обличчя і підновив грим.

Саме тої хвилі хтось влетів і закричав: "Привид, привид!"

Вільгельм за цілісінький день не мав часу й подумати про головне: з'явиться привид чи ні. Тепер нічого вжо було турбуватись, треба було чекати того пайднвнішого гастролера. Увійшов театральний майстер і запитав про те про се. Вільгельм не мав часу подивитись на привида і тільки поквапився стати біля трону, де в пишних уборах, оточені придворними, сиділи король і королева. Він лише почув останні слова Гораціо, що, злякавшись появи привида, переплутав свою роль і, здається, геть її забув.

Завіса знялась угору, і він побачив перед собою повнісіньку залу. Після того, як Гораціо сказав свою промову і був відпущений королем, він кинувся до Гамлета, і, ніби презентуючись йому, як принцові, сказав:

— Це якийсь дідько в панцері. Він нагнав такого страху на всіх нас.

Тим часом за лаштунками видно було лише два високих чоловіки в білих плащах з каптурами. Вільгельм, неспокійний, збентежений, неуважний, вирішив, що з першим монологом йому не пощастило, хоч, виходячи, і чув юлосні оплески, і тепер, вступивши в цю моторошну, итмову ніч, він справді почував себе вельми непривітно. Однак набрався духу і вельми доречно в цьому місці, з належною байдужістю, почав розповідати про гулянки та пиятики мешканців півночі, забувши разом з глядачами про привида, а тому добре-таки злякався, коли Гораціо скрикнув:

— Дивіться, він іде!

Він швидко обернувся. Шляхетна, велична постать привида, тиха, нечутна хода, легкі рухи в важкому риштункові справили на нього таке сильне враження, що він наче закам'янів на місці і тільки стиха й спромігся покликнути: "Ви, янголи, і всі сили небесні, охороніте нас!" Він втупився в привида, передихнув кілька разів і звернувся до нього з промовою так схвильовано, уривчасто, злякано, що й найвище мистецтво не могло б знайти кращого виразу.

Вельми вдалий був його переклад цього місця. Він близько додержувався первотвору, де розміщення слів, як йому здавалось, найкраще передавало настрій враженої, заляканої, жахом охопленої душі.

"Чи добрий ти дух, чи проклятий демон, несеш ти пахощі неба чи пекельний сопух, добро чи зло звістує твоє прибуття — ти з'являєшся в такій достойній постаті, що я наважуюсь до тебе говорити, звати тебе Гамлетом, королем, батьком! О, дай мені відповідь!"

Почувалось, що це справило на публіку сильне враження. Привид кивнув йому, принц пішов за ним під бурхливі оплески.

Сцена змінилась, і коли вони пішли в найдальший куток, привид несподівано став і обернувся, і Гамлет опинився трохи ближче до нього. З палкою цікавістю зазирнув він за спущене забороло, але зміг побачити лише глибоко запалі очі та шляхетний ніс. Боязко вдивляючись, стояв він перед ним, та коли з-під шолома пролунали перші слова, коли приємний, трохи хрипкий голос промовив: "Я дух твого батька", Гамлет боязко сахнувся на кілька кроків. Вся публіка аж здригнулась. Голос усім видався знайомий, а Вільгельмові примарилось навіть, що він ніби схожий на батьків голос. Ці дивні почуття і спогади, прагнення відкрити загадкового друга, не образивши його, і неможливість йому як артистові в цій ситуації підійти ближче — все це аж роздирало його. Він так часто міняв свою позу під час довгої розповіді привида, здавався таким нерішучим і збентеженим, таким уважним і розгубленим, що своєю грою справляв загальне захоплення, а привид — загальний жах. Дух говорив скоріше з глибоким почуттям прикрості, ніж горя, але прикрості духовної, тривалої, безмежної. Це було невдоволення великої душі, що звільнилася від усього земного і одна терпить безмежні муки. Нарешті привид зник під землею, але також у дивний спосіб: з отвору знявся над ним легкий, сірий, прозорий димок, наче пара, обгорнув його і потягнув із собою вниз.

Тоді вернулися Гамлетові друзі і поклялися на мечах. А старий кріт, той, що зник під землею, був такий спритний, що хоч би де вони стали, то він у них під ногами волав: "Кляніться". Тоді вони, наче земля під ними горіла, швидко переходили на інше місце. І там, де вони щойно стояли, здіймалося з-під землі полум'я, збільшуючи ефект і справляючи на всіх глядачів найглибше враження.

П'єса без зупинки йшла повним ходом вперед, все добре вдавалось. Публіка виявляла своє задоволення. Артисти раділи, їх бадьорість зростала з кожною сценою.

Розділ дванадцятий

Завіса впала, і голосні оплески залунали з усіх кінців зали. Чотири високородних трупи спритно схопилися з землі і радісно обнялися. Полоній і Офелія також встали з могил і з великим задоволенням слухали бурхливі оплески, якими публіка зустріла Гораціо, що вийшов оголосити наступну виставу. Йому не давали й слова сказати про іншу виставу, лише голосно вимагали повторити сьогоднішню.

— Ми перемогли! — скрикнув Зерло.— І сьогодні ввечері — геть розумні речі! Все залежить від першого враження. Жодному артистові не можна поставити за зле, коли він на своєму дебюті буде обережний та примхливий.

Прийшов скарбник і передав йому важкеньку касу.

— Ми добре дебютували,— вигукнув він,— і забобон піде нам на пожиток. А де ж обіцяна вечеря? Нам не гріх сьогодні й побенкетувати.

Вони домовились не розходитись і, не здіймаючи театральних костюмів, добре гульнути. Вільгельм узявся знайти помешкання, а мадам Меліна подбати про вечерю.

Кімната, де колись малювали декорації, була гарненько прибрана, обставлена різними невеликими декораціями і так прикрашена, що скидалася на якийсь сад чи колонаду. Артистам аж очі засліпило сяйво безлічі свічок, що крізь дим запахущих курінь, яких сьогодні не пожалкували, по-святковому лилося на гарно оздоблений і заставлений наїдками стіл. Гості голосно хвалили порядок і стали поважно сідати за стіл; здавалось, наче тут у царстві духів зібралась королівська родина. Вільгельм сидів між Аврелією і мадам Меліною. Зерло — між Філіною і Ельмірою. Всі були задоволені і своїм місцем, і собою.

Були тут і обидва аматори театру, від чого в товаристві стало ще веселіше. Вони кілька разів під час вистави приходили на сцену і не могли наговоритися і про задоволення публіки, і про своє власне, а тепер перейшли до кожпого зокрема, і кожний отримав свою частку похвали.

З неймовірною палкістю почали вони вихваляти достоїнства гри в цілому і виконання окремих сцен. Суфлер, що скромно сидів кінець столу, заробив великої хвали за свого суворого Пірра; шермицерію між Гамлетом і Лаертом хвалили не знати й як, смуток Офеліїн був невимовно прекрасний і благородний. Про гру Полонія й говорити годі. Кожний з присутніх слухав похвалу від сусіда і хвалив сусіда в свою чергу.

Але й неприсутній дух отримав свою частку похвали й захоплення.