Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 54

Великі в'язки соломи та хмизу, там нагромаджені, палали ясним полум'ям. Фелікс лежав на землі і репетував. Старий мовчки стояв збоку біля стіни, понуривши голову.

— Що ти робиш, божевільний? — скрикнув Вільгельм.

Старий мовчав. Міньйона підняла Фелікса і ледве затягла його в сад, а тим часом Вільгельм порозкидав хмиз і почав гасити вогонь, але полум'я тільки сильніше запалахкотіло. Нарешті, обсмаливши собі вії та волосся, він мусив утікати в сад, тягнучи за собою старого з обсмаленою бородою, який не дуже охоче йшов за ним.

Вільгельм негайно почав шукати в саду дітей. Він знайшов їх оподаль на порозі одної альтанки. Міньйона докладала всіх зусиль, щоб заспокоїти малого. Вільгельм узяв його на руки, розпитував його, обмацував, але не міг добути від обох жодного виразного слова.

А тим часом вогонь ґвалтовно підсилився, охопив кілька будівель і освітив усе навколо. Вільгельм обдивився скрізь дитину при червоному світлі пожежі, але не знайшов ні рани, ні крові, ні синяків, її ніде й не боліло, і тоді, трохи заспокоївшись, почав дивитись на омахи полум'я, ба навіть замилувався, як гарно одна за одною, наче на ілюмінації, загоряються крокви і бантини.

Вільгельм і не думав про свою одіж і все, що міг врятувати. Він лише відчув, які дорогі стали йому ці двоєчко людських створінь, що вирвалися з такої небезпеки. Він притиснув малятко з зовсім новим почуттям до свого серця і хотів також лагідно пригорнути Міньйону, але вона легенько ухилилась, взяла його за руку і міцно стиснула її.

— Майстере! — сказала вона (ще ніколи до цього вечора вона так не зверталась до нього, бо спочатку кликала "пане", а потім "тату").— Майстере! Ми уникли великої небезпеки: твій Фелікс був на волосину від смерті.

Лише після довгих розпитувань довідався, нарешті, Вільгельм, що, прийшовши до садової комори, арфіст вирвав у неї з рук свічку і підпалив солому. Тоді посадовив на землю Фелікса, дивно викривляючись, положив йому на голову руки і витяг ножа, наче хотів принести його в жертву. Вона прискочила, вихопила йому з рук ножа та й почала кричати. Тоді з дому прибіг один із тих, що рятували майно, але в сум'ятті, мабуть, знову їх покинув, і старий залишився з дитиною сам.

Два чи й три будинки стояли в полум'ї. До саду ніхто вже врятуватися не міі, бо горіла садова комора. Вільгельм більше турбувався за своїх друзів, ніж за речі. Він не наважувався покинути дітей, бо бачив, що лихо все збільшується.

В такому жахливому становищі пройшло кілька годин. Фелікс заснув у нього на руках, Міньйона лежала поруч, міцно тримаючись за його руку. Нарешті рішучими заходами вогонь пощастило подолати. Обгорілі будівлі завалились; настав ранок, діти почали мерзнути, та й сам він в легкій одежині аж тремтів од ранкової вільгості. Він повів дітей на згарище, і біля одної купи вугілля і приску вони знайшли приємне тепло.

Настав день, і всі друзі й знайомі помаленьку зібралися докупи. Всі врятувалися, ніхто навіть не зазнав великої шкоди.

Вільгельмів куфер також знайшовся, а Зерло так близько десятої години почав квапити всіх на репетицію "Гамлета", принаймні хоч на кілька сцен, де повинні були виступати нові артисти. Після цього він мав іще суперечки з поліцією. Духівництво вимагало, щоб після такої кари божої театр закрити, а Зерло переконував, що поставити зараз цікаву п'єсу необхідно більше, ніж коли, щоб підбадьорити наляканих громадян, а також щоб компенсувати те, що цієї ночі втрачено. Остання думка взяла верх, і ввечері театр був повний. Артисти грали з незвичайним запалом і з більшою свободою та пристрастю, ніж першого разу. Глядачі, почуття яких після жахливих пічних подій загострились, а через нудоту розбитого і зіпсованого дня прагнення до розваги збільшилось, були сприйнятливіші до всього надзвичайного. Цього разу в театрі було більшість нових глядачів, яких приваблено чутками про хорошу п'єсу, тому вони не могли зробити жодного порівняння з попередньою виставою. Крикун грав цілком у дусі невідомого привида, а педант добре підійшов у ролі до свого попередника. Тут саме вельми доречний був його жалюгідний вигляд, і Гамлет мав рацію, коли облаяв його королем, зшитим з лахміття, хоч на ньому й була пурпурова мантія з горностаєвим коміром.

Дивнішого короля, ніж він, мабуть, ніколи на троні не бувало, і хоча інші, особливо Філіна, вельми кепкували з його нової гідності, проте він зауважив, що ще граф, великий знавець, з першого погляду передрікав йому такий, а то, може, й більший успіх. Але Філіна радила йому вгамувати свою пиху і запевняла, що при нагоді напудрить йому рукави, щоб він не забував тої нещасливої ночі в замку і скромніше носив корону.

Розділ чотирнадцятий

Для артистів довелось негайно шукати помешкання, і трупа через те дуже розпорошилась. Вільгельмові припав до смаку павільйон у саду, де він перебув з дітьми ніч. Він легко дістав ключі від нього і влаштувався там. А що в Аврелії нове помешкання було затісне, то він мусиз узяти до себе Фелікса, та й Міньйона не хотіла залишати дитини.

Діти оселились у привітній кімнаті на першому поверсі, а Вільгельм влаштувався в долішній залі. Діти спали, а він не міг знайти собі спокою.

Поруч із гарним садочком, над яким щойно зійшов повний місяць і чудесно освітив його, стояли сумні руїни; подекуди з них ішов ще дим. Повітря було приємне, ніч надзвичайно гарна. Виходячи з театру, Філіна зачепила його ліктем і шепнула кілька слів, але він їх не розібрав. Збентежений і сприкрений, він не знав, що робити, чого чекати. Філіна ось уже кілька днів уникала його і лише цього вечора знову дала йому знак. На жаль, двері, які він не повинен був замикати, згоріли, а разом з ними і черевички. Як красуня дістанеться в сад, коли такі були її наміри, він не уявляв. Він не хотів її бачити, і в той же час треба було з нею порозумітися.

Але що найтяжче лягло йому на серце, то це доля арфіста, якого відтоді ніхто не бачив, де він подівся. Вільгельм потерпав, чи не загинув часом він під руїнами згарищ. Він од усіх таїв підозру, що це старий зчинив пожежу. Він-бо перший попався йому назустріч із горища, яке було вже охоплене димом і полум'ям, і його відчай у садовій коморі був, либонь, наслідком того нещасливого випадку. Однак при поліційному розслідуванні ніби виявилось, що пожежа почалася не в тому домі, де вони мешкали, а в третьому від нього, і вогонь зразу шугнув попід дахами. Міркуючи про все це в павільйоні, Вільгельм раптом почув у прилеглій алеї чиїсь обережні кроки. З сумної пісні, яка тут же залунала, він упізнав арфіста. Пісня, яку він добре розібрав, містила в собі слова розради нещасному, що почував себе близько до божевілля. На жаль, Вільгельм запам'ятав лише останню строфу:

Попід двері сиротливо Йду, зігнувшись од нещасть, Щось рука благочестива Перехожому подасть. В щасті хто на мене гляне, Лиш з'явлюсь його очам, Той одразу плакать стане, А чого — не знаю й сам.

З цими словами він підійшов до садової хвіртки, що вела па безлюдну вулицю. Побачивши, що вона зачинена, арфіст хотів перелізти через штахети, однак Вільгельм стримав його і привітливо заговорив з ним. Старий просив відчинити хвіртку, бо йому, мов, треба утікати. Вільгельм почав його вмовляти, що він може вийти з саду, але не повинен тікати з міста, і вказав на те, яку підозру викличе він до себе таким кроком. Все марне! Старий стояв на своєму. Вільгельм не поступався і, нарешті, майже силою затягнув його до павільйону, замкнувся з ним і завів довгу розмову, про яку нам краще змовчати, аніж докладно розповідати, щоб не мучити наших читальників безладними ідеями і моторошними почуттями.

Розділ п'ятнадцятий

З великого клопоту, в якому опинився Вільгельм, не знаючи, що робити з бідолашним старим, який виявляв ясні ознаки божевілля, вивів його Лаерт ще того ж самого ранку. Він-бо, давно звикнувши всюди вештатися, здибався в одній із кав'ярень з одним добродієм, який незадовго до того терпів від страшенних нападів меланхолії. Бідолаху доручили одному сільському панотцеві, що став фахівцем у лікуванні подібних хворих, і той вилікував його. Він ще тут, у місті, і родина вилікуваного дуже його шанує.

Вільгельм негайно знайшов того панотця, розповів йому всю справу і дійшов із ним згоди. Потім, вигадавши різні причини, він зумів відпровадити до нього арфіста. Розлука з ним велико засмутила Вільгельма, бо він призвичаївся бачити коло себе цю людину, слухати його натхненну, щиру музику. Тільки надія побачити його здоровим до певної міри втішала його. Арфа старого згоріла, йому знайшли другу і дали на дорогу.

Вогонь знищив також і невеличкий Міньйонпн гардероб, і, коли їй заходилися справляти нову одіж, Аврелія запропонувала зодягнути її нарешті дівчиною.

— Нізащо! — скрикнула Міньйона і так палко стояла за своє попереднє вбрання, що мусили задовольнити її бажання.

Артисти не мали часу довго думати, бо вистави йшли своїм ходом.

Вільгельм часто прислухався, що говорить публіка, і лише зрідка чув бажані для себе речі. Здебільшого ж траплялося чути таке, що завдавало йому лише прикрості або смутку. Так, наприклад, зразу ж після першої вистави "Гамлета" він почув, що один молодик з великим запалом розводився про те, який він задоволений з учорашньої вистави. Вільгельм прислухався і почув на великий свій сором, що молодик сидів на виставі в капелюхові, і на зло тим, що сиділи позад нього, цілий вечір не скидав його, і про цей геройський вчинок він з найбільшим задоволенням і згадував тепер.

А другий запевняв, що Вільгельм дуже добре виконав роль Лаерта, тоді як про артиста, що грав Гамлета, цього

не можна сказати. В такій помилці не було нічого дивного, бо Вільгельм і Лаерт були трохи схожі, хоч і дуже мало.

Третій вельми гаряче вихваляв його гру, особливо в сцені з матір'ю, лише жалкував, що в цей патетичний момент йому з-під камізельки висунулася якась біла стрічка, і це геть зіпсувало враження.

Тим часом у самій трупі відбувалися різні зміни. Філіна з того вечора після пожежі не звертала на Вільгельма й найменшої уваги. Вона, здавалось, навмисне найняла далеко помешкання, здружилася з Ельмірою і рідко ходила до Зерло, з чого Аврелія була дуже задоволена. Зерло, прихильний до неї, відвідував її іноді, особливо коли сподівався там застати Ельміру, і взяв одного вечора з собою й Вільгельма.