Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 53

Він проказав свою роль вельми вдалим голосом і з великим почуттям, а найдивніше те, що добре знав, що робиться в театрі. Він до цяти був схожий на свій портрет, немовби маляр з нього малював. Обидва театрали не могли надивуватись, який моторошний вигляд був у нього, коли він з'явився недалеко від портрета і пройшов повз нього. Правдивість і хибність при цьому так дивно перемішались, що можна було справді подумати, ніби королева не бачить одної з постатей. З цього приводу вельми хвалили мадам Меліну, що в цьому місці втупилась очима вгору, тоді як Гамлет показував донизу, на привида.

Стали допитуватись, як привид міг дістатися в театр, і дізналися від театрального майстра, що затильні двері, завжди захаращені декораціями, цього вечора були звільнені, бо потрібен був готичний зал, і крізь них увійшли дві великі постаті в білих плащах з каптурами, вельми схожі одна на одну, і по закінченні третього акту вони, мабуть, тудою й вийшли назад.

Зерло особливо хвалив привида за те, що він не скиглив, як боягуз, а вкінці додав навіть від себе фразу, що дуже личила цьому великому героєві і мусила ще більше запалити його сина. Вільгельм запам'ятав її і обіцяв записати в свій записник.

Всі весело бенкетували, і ніхто не помітив, що нема дітей та арфіста. Але незабаром і вони з'явилися в найприємнішому вигляді. Увійшли вони всі разом у мальовничому вбранні. Фелікс видзвонював у трикутник, Мінь-йона била в тамбурин, а старий, повісивши важку арфу на плече, ніс її перед собою і грав. Вони обійшли кругом столу, співаючи різних пісень. їм дали їсти і досхочу напоїли солодким вином, бо гадали, що тим зроблять для них найбільшу приємність. Та й усі нині не шкодували коштовних трунків, бо їм цього вечора аматори прислали в подарунок аж кілька кошиків вина. Діти співали, стрибали, а особливо Міньйона розійшлася, як ніколи, її ще такою й не бачили. Вона била в тамбурин з надзвичайною граціозністю і жвавістю, то деренчала, натиснувши пальцем на шкіру і провівши ним туди й сюди, то стукала тильною стороною руки, то бряжчала кісточками, то змінним ритмом била об коліно, то об голову, або, струснувши, заставляла брязкотіти самі бубонці, в такий ось спосіб з найпростішого інструмента добуваючи розмаїті звуки. Нашумівши доволі, вони вмостились у кріслі, що стояло порожнє біля столу якраз насупроти Вільгельма.

— Ану геть з крісла,— гукнув Зерло,— воно, мабуть, стоїть для привида; як він прийде, то лихо вам буде!

— Я його не боюся,— скрикнула Міньйона,— як він прийде, то ми встанемо. Це мій дядько і не зробить мені лиха.

Цих слів не зрозумів ніхто, крім тих, хто знав, що вона звала свого вигаданого батька Великий Диявол.

Артисти ззирнулися і ще більше впевнилися в підозрі, що Зерло знає про появу привида. Всі їли, гомоніли, а дівчата час від часу боязко позирали на двері.

Діти сиділи в кріслі, наче ляльки в ящикові, і, виглядаючи поверх столу, почали грати й відповідну сценку. Міньйона вельми вдало заговорила мимравим голосом, а потім вони так сильно буцнулись лобами і стукнулись об край столу, як можуть стукнутись лише дерев'яні ляльки. Міньйона розвеселилась до нестями, і дорослі, які спочатку тішилися з її жартів, мусили тепер її спиняти. Але вмовляння мало допомагали, бо вона раптом схопилася і з тамбурином у руках помчала кругом столу. її волосся розпустилось, вона ніби летіла в повітрі, схожа до менад, які на старовинних монументах дивують нас своїми дикими несамовитими позами.

Зворушені талантами дітей та їхнім гармидером, всі тепер намагалися що-небудь і від себе додати на розвагу товариства. Жінки заспівали кілька канонів, Лаерт защебетав соловейком, а педант виконав концерт піаніссімо на дримбі. Тим часом сусіди і сусідки завели різні ігри, де руки зустрічаються з руками; не бракувало й таких парочок, що тиснули одне одному руки з багатозначною ніжністю. Мадам Меліна вочевидь не могла приховати своєї прихильності до Вільгельма. Була вже пізня ніч, коли Аврелія, яка, здається, лише одна ще володіла собою, встала і нагадала всім іншим, що пора вже розходитись.

Зерло на прощання пустив ще фейерверка, надзвичайно точно наслідуючи ротом звуки ракет, вертушок, вогняних коліс. Досить було тільки заплющити очі, і ілюзія була повна. Тим часом усі повставали; дамам подали руки, щоб їх відпровадити додому. Вільгельм пішов останній з Аврелією. На сходах їх перестрів майстер сцени і сказав:

— Ось серпанок, в якому зник привид! Він висів у дірі, ми його там і знайшли.

— Дивна реліквія,— мовив Вільгельм і забрав його з собою.

Раптом його хтось ухопив за ліву руку, і ту ж мить він відчув у руці сильний біль. Це була Міньйона, що, причаївшись, схопила його за руку і вкусила. Потім промайнула по сходах униз і зникла.

Вийшовши надвір на свіже повітря, всі помітили, що цього вечора аж надто зажили веселощів і, не прощаючись, розійшлися.

Вільгельм, ледве діставшись до своєї кімнати, роздягнувся, загасив свічку і впав на ліжко. Сон уже ладен був прийняти його в свої обійми, але він почув за грубкою якусь шамотню і насторожився. В його палкій фантазії вже постав образ короля в панцері. Він підвівся, щоб заговорити з привидом, коли раптом опинився в ніжних обіймах, на губах відчув гарячі поцілунки, а на своїх грудях чиїсь перса, які він не мав зваги відштовхнути.

Розділ тринадцятий

Вранці другого дня Вільгельм прокинувся з неприємним почуттям і побачив, що ліжко порожнє. Він ще не зовсім проспався після вчорашньої пиятики, в голові шуміло, і згадка про невідомий нічний візит тривожила його.

Перша підозра впала на Філіну, але прекрасне тіло, яке він стискав у своїх обіймах, здавалось йому, не їй належало. Після палких пестощів наш друг зйснув біля дивної незнайомої гості, а тепер від неї й сліду не залишилось. Він схопився і, одягаючись, помітив, що двері, які він завжди звик засувати, були тепер лише причинені, і не міг пригадати, чи зачиняв їх учора ввечері.

Але найдавнішим йому видалось те, що він знайшов на ліжкові привидів серпанок, якого приніс із собою і, мабуть, сам його тут кинув. Це був сірий флер, вишитий по краю чорними буквами. Розгорнувши його, він прочитав слова: "Вперше і востаннє! Утікай, юначе, утікай!" Він був приголомшений і не знав, що й подумати.

Ту мить увійшла Міньйона, несучи йому сніданок. Вільгельм був здивований або, краще сказати, наляканий її виглядом. Дівчина, здавалось, виросла за цю ніч. Вона стала перед ним в якійсь величній, шляхетній поставі і так поважно глянула йому в очі, що він не міг витримати її погляду. Вона й не торкнулась до нього, як бувало раніше, коли тиснула йому руку або цілувала в щоку, в уста, в руку чи в плече, а, поприбиравши його речі, вийшла з кімнати.

Прийшов час репетиції, артисти зібрались, але після вчорашнього бенкету всі були в поганому настрої. Вільгельм узяв себе в руки, як лише міг, щоб не стати одразу всупереч своїм принципам, які він так палко проголошував. До цього він був добре призвичаєний, бо вправа і звичка в кожному мистецтві заповнюють прогалину, яку так часто нехтують геній і примха.

А проте з цього приводу саме й слід зробити слушне зауваження, що жодної справи, якщо вона має тривати довго або навіть має стати покликанням, трибом життя, не можна починати з бенкету. Бенкетуй, коли закінчив справу. Всякі ж церемонії напочатку виснажують сили і охо-чість, які повинні викликати прагнення і допомагати нам у паших подальших зусиллях. З-поміж усіх бенкетів весільний бенкет найнедоречніший, бо жодне з свят не повинно відзначатись так тихо, скромно, з добрими надіями, як це.

Так і далі повзли години, і Вільгельмові здавалось, що ніколи ще не було дня, буденнішого за цей. Ввечері, замість звичайних розмов, стали позіхати. Інтерес до "Гам-лета" був вичерпаний, і артистам здавалось, що ставити його вдруге наступного вечора якось навіть і незручно. Вільгельм показав привидів серпанок. З цього можна було зробити висновок, що він більше не з'явиться. Зерло особливо підкреслював цю думку. Здавалось, ніби він був добре ознайомлений з намірами дивного привида. Але тоді не можна було з'ясувати слів: "Утікай, юначе, утікай!"

Як міг Зерло прийти до згоди з невідомим, що мав намір позбавити трупу найкращого артиста.

Тепер довелось віддати роль привида крикуну, а короля — педантові. Обидва вони оголосили, що вже вивчили ці ролі, і тут не було нічого дивного, бо, завдяки частим репетиціям і докладним обмірковуванням, п'єсу всі добре знали і легко могли мінятися ролями. Проте дещо нашвидку повторили, і, коли вже пізненько-таки почали розходитись, Філіна, прощаючись, шепнула нишком Вільгельмові:

— Мені треба забрати свої черевички, ти ж не засунеш дверей?

Прийшовши до себе в кімнату, він сильно збентежився від цих слів, бо вони збільшили підозру, що вчора вночі до нього приходила таки Філіна. Ми також мусимо обстоювати цю думку, бо не можемо знайти причини, чому ж тут у самого Вільгельма виникли сумніви та інші дивні підозри. Він кілька разів неспокійно пройшовся по кімнаті і справді поки що не засував дверей.

Раптом у кімнату влетіла Міньйона, вчепилася в нього і закричала:

— Майстере! Рятуй хату, горить!

Вільгельм вискочив у двері. Густий дим війнув йому назустріч з верхніх сходів. На вулиці чутно було крики, згори крізь дим, ледве дихаючи, спускався арфіст з арфою в руках. Аврелія вибігла зі своєї кімнати і кинула маленького Фелікса Вільгельмові на руки.

— Рятуйте дитину! — крикнула вона.— А ми повитягуємо все інше.

Вільгельм, вважаючи, що небезпека не така вже велика, думав спочатку з'ясувати причину пожежі, щоб у зародку загасити її. Він дав старому дитину і наказав хутко спускатися надвір крученими кам'яними сходами, що вели через невелику садову комору в сад, і там залишатися. Міньйона взяла свічку, щоб посвітити йому. Тоді Вільгельм порадив Аврелії тим самим ходом рятувати і свої речі, а сам крізь дим кинувся нагору. Але надаремне він себе наражав на небезпеку. Полум'я, певне, перекинулось із сусіднього дому і вже охопило крокви на горищі і легкі сходи. Люди, що прибігли на допомогу, терпіли від чаду і жару так само, як і Вільгельм. Проте він їх підбадьорював і кричав, щоб давали воду, благав лише крок за кроком відступати перед полум'ям і обіцяв бути з ними.

Тут раптом прибігла знизу Міньйона і закричала:

— Майстере! Рятуй свого Фелікса! Старий збожеволів! Він хоче його вбити!

Вільгельм, не стямившись, кинувся вниз по сходах, а Міньйона вслід за ним.

На останніх сходинах, що вели до садової комори, він зупинився від жаху.