Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 68

Раптом вона захворіла на катар, що перейшов у сухоти, і за три тижні лягла в могилу. її смерть завдала мені так$ рану, що ятриться й досі.

Я захворіла перше ніж її поховали, давня хворість у моїх грудях прокинулась, здається, знову, я сильно кашляла і так охрипла, що не могла вимовити голосно жодного звука.

Заміжня сестра моя від ляку і смутку дочасно привела дитину. Мій старий батько потерпав, що може втеряти нараз і дітей, і надію мати нащадків. Його справедливі сльози тільки збільшували моє горе. Я молила бога вернути мені трохи здоров'я, благала продовжити моє життя хоч до батькової смерті. І я видужала, почувала себе по-своєму добре і могла знову хоч сяк-так виконувати свої обов'язки.

Моя сестра була знову при надії. Всілякі турботи, що в таких випадках покладаються на матір, перейшли тепер на мене. Вона жила не зовсім щасливо з чоловіком, і це треба було приховати від батька. Я мусила бути посередницею між ними, тим більше, що мій швагер довіряв мені. Насправді обоє вони були славні люди, біда лише в тому, Що замість поступатися одне одному, вони сперечалися і, бажаючи прийти до повної згоди, ніяк не могли порозумітися. Але тепер я добре навчилась розуміти мирянські справи і на ділі виконувала те, про що раніше тільки говорила.

Нарешті сестра породила сина. Нездужання мого батька не завадило йому поїхати до неї. Побачивши дитину, він вельми звеселився і зрадів, а під час хрестин видався мені якимось незвично натхненним, можу навіть сказати, немовби генієм з двома обличчями. Одним він радісно дивився в ті далекості, куди скоро надіявся пересолитися, другим — у нове, повне сподівань земне життя, що відродилось у дитині, його нащадкові. їдучи назад, у нього тільки й мови було, що про дитину, про її вигляд, здоров'я, а потім він висловив побажання, щоб здібності цього нового громадянина світу щасливо розвивались. Він не переставав про це говорити й дома, і лише згодом, через кілька днів, помітили в нього якусь лихоманку, особливо післяобід, коли без зимниці його обсипало виснажливим жаром. Але він не ліг у постіль; вранці вставав, виконував свої службові обов'язки, аж поки наскінчу тривалі, серйозні симптоми не примусили його злягти.

Ніколи я не забуду того душевного спокою, тої чіткості і ясності, з якими він найретельніше упорядковував справи свого дому, турбувався про свій похорон, так наче це торкалося іншої людини.

З якоюсь веселістю, що раніше була йому не властива, а тепер піднялася до палкої радості, говорив він мені: "Де дівся страх перед смертю, який раніше я так відчував? Чого мені боятися смерті? Зі мною милосердний бог, могила не викликає в мене жаху, я заживу вічного життя".

В моїй самотині згадувати обставини батькової смерті, що незабаром прийшла до нього, було найприємніше, а що в цьому вочевидь проявилася вища сила, того я певна.

Смерть мого любого татка змінила все моє дотеперішнє життя. З найсуворішого послуху, з найбільшого обмеження я потрапила в найповнішу свободу, тому й накинулась на неї, як на лагоминку, котрої довго не давали. Перше я рідко виходила з дому довше як на дві години, а тепер я лише інколи бувала в своїй кімнаті. Мої приятелі, яких я раніше могла відвідати лише похапцем, хотіли тепер якнайдовше втішатися моєю присутністю, так само як і я їхньою. Мене часто запрошували на обіди, прогулянки, невеличкі пікніки, і я ніколи не відмовлялась. Та коли я зігнала цю оскому, то побачила, що дорогоцінне щастя свободи полягає не в тому, щоб робити все, що заманеться і до чого нас тягнуть обставини, а в тому, щоб без перешкод і без упину прямувати своїм шляхом до того, що вважаєш за справедливе і доречне. Я вже була в такому віці, що могла й сама, не плативши за науку, дійти до таких прекрасних висновків.

Чаго я не могла собі відмовити, то це якпайскорще від-повити зв'язки з гернгутерською громадою і міцніше їх зав'язати. Я поспішилася відвідати одну з їхніх найближчих установ, але й там не знайшла нічогісінько з того, що собі уроїла. Я була досить чесна, щоб не висловити про це своєї думки, але мене знову стали переконувати, що ця установа зовсім ніщо проти правильно влаштованих громад. Я могла б і примиритися, але проте була переконана, що справжній дух повинен так само добре проявлятися в малій установі, як і в великій.

Один з їхніх біскупів, що був присутній при цьому, безпосередній графів учень, запопадливо заходився коло мене. Він досконало розмовляв по-англійському, а що трохи і я знала цю мову, то він вбачив у цьому знак того, що ми зійдемося. Але я цього аж ніяк не думала. Його поводження анітрохи мені не подобалось. Він виробляв ножі, був з походження морав'янин і в способі думання не міг позбутися ремісничості. Краще я порозумілася з паном фон Л , майором французької служби, але до такої покори, як віп виявляв до свого керівника, я ніколи б не дійшла, і коли майорша та інші поважні жінки цьому біскупові цілували руку, то мені наче хто ляпаса давав. Тим часом домовились про поїздку в Голландію, яка, проте, на моє щастя, пе відбулася.

Моя сестра породила доньку, і тепер дійшла черга і на нас, жінок, радіти і подумати, як би то її згодом виховати по-нашому. Та коли через рік народилася знову дівчинка, то мій швагер, навпаки, був вельми невдоволений. При своїх великих маєтках він бажав би навколо себе бачити хлопчаків, які згодом стали б йому до помочі.

При моєму кволому здоров'ї жила я тихо, спокійно, і це урівноважувало мене. Смерті я не боялась, ба навіть бажала її, але потаємно відчувала, що бог дає мені час дослідити мою душу і все більше до нього наблизитись. Часто безсонними ночами я відчувала таке, що й сама не могла б ясно цього описати.

Мріялось мені, буцім душа моя думає сама, без участі тіла. Вона дивилася на тіло, як на сторонню річ, як дивляться на одіж. З надзвичайною ясністю уявила вона минулі часи, події і відчула наперед, що буде в майбутньому. Всі ті часи минули, прийдешнє також промайне, тіло порветься, як одіж, але Я, отеє добре знайоме Я, Я існую. .

І2 9-426

Один шляхетний друг, що все більше заходив у дружбу зі мною, радив мені не піддаватися цим великим, високим, втішним почуттям. Це був лікар, з яким я познайомилася в свого дядька і який досконало знав стан і мого здоров'я, і мого духу. Він довів мені, як такі почуття сильно пустошать нас і підкопують грунт нашого існування, коли ми їх плекаємо в своєму нутрі, незалежно від зовнішніх обставин. "Бути діяльним, — сказав він, — ось головне призначення людини, а в перервах, коли вона змушена відпочивати, людина хай набуває чітких знань зовнішніх речей, щоб згодом полегшить її діяльність".

Через те, що друг знав мою звичку — дивитись на власне тіло, як на якусь сторонню річ,— знав, що мені досить відома будова мого тіла, мої хвороби, медичні засоби, бо й справді, через тривалі власні і чужі хвороби я стала наполовину лікарем, то він скерував мою увагу від знання людського тіла і різних ліків на решту суміжних речей світу і водив мене скрізь, наче по раю, і, смію дозволити собі моє порівняння далі, лише наскінчу дав мені здалеку відчути творця, що мандрував по саду в вечірній прохолоді.

З якою радістю я бачила в природі бога, котрого так упевнено носила в серці своїм! Які цікаві були мені творіння рук його і яка я вдячна була йому, що він подихом уст своїх оживив мене!

Ми знову вкупі з сестрою сподівалися від неї хлопчика, якого мій швагер так прагнув, але, на жаль, до його народження не дожив. Він умер, нещасливо впавши з коня, а сестра моя пішла услід за ним, привівши на світ хорошого сина. З великого жалю я ледве могла дивитися на четверо осиротілих діток. Стільки здорових людей переставилось поперед мене, хворої, невже ж доведеться мені побачити ще втрату когось із цих багатонадійних квітів? Я добре збагнула світ і розуміла, серед яких небезпек зростає дитина, особливо вищого стану, і мені здавалося, що від часів моєї юності ці небезпеки в теперішньому світі ще збільшились.

Я почувала, що з моїм кволим здоров'ям не в стані зробити для дітей нічого або дуже мало, і тим відрадніше було для мене дядькове рішення, яке природно випливало з його переконань, — всю свою увагу присвятити вихованню цих любих створінь. І безумовно, вони цього заслуговували, були доброї постави і, хоч і велико різнилися між собою, всі подавали наДію бути статечними і розумними людьми.

З того часу, як мій добрий лікар навчив мене бути уважною, я радо вишукувала в дітях родинні подібності. Мій батько дбайливо зберігав портрети своїх предків, замовляв непоганим майстрам малювати портрети свої і своїх дітей, не забував також моєї матері і її кревних. Ми добре знали характерні риси всієї нашої родини і, часто порівнюючи їх між собою, стали тепер і в дітей шукати зовнішньої і внутрішньої схожості. Старший син моєї сестри був ніби схожий на діда по батькові, юнацький портрет якого, дуже добре намальований, висів у дядьковій колекції. Він, як і дід, що був колись бравим офіцером, нічого так не любив, як зброю, якою тільки й бавився, коли бував у мене. Мій батько залишив після себе прекрасну колекцію зброї, і малюк одгалу мені не давав, поки я не подарувала йому пару пістолів і мисливську рушницю і поки не втямив, як зводити курок. А втім, у своїх вчинках і в усій своїй натурі він зовсім не був грубий, а скорше лагідний і кмітливий.

Вся моя прихильність перейшла тепер на старшу доньку, можливо, тому, що вона була схожа на мене і з усіх чотирьох найбільше до мене прихилилась. Але можу прямо сказати, що більше я придивлялась до неї, коли вона підростала, то більше їй дивувалась, ба навіть поважала. Не легко було знайти шляхетнішу постать, спокійнішу натуру і завжди однакову, нічим не обмежену діяльність. Жодної хвилини в житті вона не марнувала, і кожна робота в її руках набирала гідності. Вона ні на що не зважала, коли робила те, що було на часі і до діла, і так само терпеливо зносила хвилини, коли нічого було робити. Такої запопадливої діяльності я ніколи в своєму житті більше не бачила. Незвичайним було з юних років і її відношення до тих, хто страждав і потребував допомоги. Мушу визнати, що я ніколи не вміла створити собі з доброчинності заняття.