Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 66

Я держалась нейтралітету і нишком раділа, бо для мене прикро було міркувати про такі почуття і справи навіть із статечними людьми, коли вони не годні збагнути глибокого сенсу, а лише плавають на поверхні по плиткому. Тепер мені здавалося зовсім зайвим і навіть згубним сперечатися з супротивниками про те, в чому і друзі ледве можуть порозумітися, бо я скоро зуздріла, що добрі, шляхетні люди, які в подібних випадках не можуть поскромити в серці своєму осоруги і зненависті, дуже скоро переходять до не-< праведливості і, щоб захистити зовнішню форму, майже руйнують внутрішню суть.

Хоч і як цей достойний чоловік винний був у цьому випадкові і хоч як намагалися мене проти нього настроїти, я, проте, не могла відмовити йому щирої поваги. Я добре його знала. Мені легко було зрозуміти його погляди на ці справи. Я ніколи не .бачила людини без вад, у видатних людей вони лише помітніші. Ми бажали б раз назавше, щоб люди, так упривілейовані, не платили жодної данини, жодного податку. Я поважала його, як чудову людину, і сподівалася вжити вплив свого тихого нейтралітету коли не для миру, то хоч для перемир'я. Не знаю, чи мені б це пощастило. Бог поклав край цій справі і взяв його до себе. Коло його труни плакали всі, хто ще недавно сперечався з ним за слова. В його прямодушності, в його побожності ніхто ніколи не сумнівався.

Також і я мусила в ті часи закинути свої іграшки, що через ці суперечки з'явилися мені в зовсім іншому світлі.

Дядько потихеньку привів до скутку свої плани щодо моєї сестри. Він їй представив жениха, маєтного молодика значного роду, і призначив багатий посаг, як і сподівалися від нього. Мій батько з радістю дав згоду. Сестра була вільна і підготовлена і залюбки вийшла заміж. Весілля справляли в дядьковому замку, запросили всіх кревних і друзів, і ми всі прийшли з веселим настроєм.

Вперше в моєму житті я здивувалася, входячи в дім. Мені часто доводилося чути про дядькові Смаки, про його італійського архітектора, про його колекції, бібліотеку, але все це я порівнювала з тим, що вже бачила, і з усього склала в думках своїх дуже строкату картину. Як же я була здивована поважним, гармонійним враженням, яке відчула, увійшовши в дім, і яке збільшувалось у кожній залі і кімнаті. Коли пишнота і оздоби раніше тільки розважали мене, то тут я почувала себе зосередженою, зібраною в самій собі. Навіть саме готування до урочистостей і свят вражало блиском і гідністю і викликало тихе задоволення. Я не могла збагнути ні того, як одна людина могла все це придумати і впорядкувати, ні того, як кілька людей могли об'єднатися, щоб виконати таке величне, спільне діло. І попри все те і господар, і челядинці поводилися вельми природно, не помітно було в них жодної бундючності, ні порожніх церемоній.

Саме вінчання набрало несподівано якоїсь щирості. Нас вразив чудовий спів, а священик умів надати цій церемонії всієї урочистості правди. Я стояла поруч із Філоном, і, замість того щоб повіншувати мене, він, глибоко зітхнувши, сказав: "Коли я побачив, як ваша сестра подавала руку, мене ніби окропом ошпарило".—"Чого ж це?" — запитала я. "Зі мною щоразу буває таке, коли я бачу шлюб",— мовив він. Я посміялася з нього, а опісля не раз згадувала ці слова.

Веселий настрій товариства, серед якого було багато молоді, ще, здавалось, був щиріший від того, що все навколо нас мало статечний, серйозний вигляд. Всеньке домашнє начиння, столова білизна, сервізи, посуд — все гармоніювало з цілим, і коли раніше мені здавалося, що архітектори і кондитори наче виходили з однієї школи, то тут кондитор і маршалок паче вчились у архітектора.

Через те, що весілля тривало кілька днів, дотепний і кмітливий господар потурбувався про всілякі розваги для гостей. Тут я не зауважила такого сумного явища, котре часто в житті спостерігала, як погано почуває себе велике мішане товариство, будучи залишене саме на себе. Воно буває примушене взятися за найбанальніші розваги, при чому скорше хороші, аніж погані люди почувають брак приємних розваг.

Зовсім по-іншому влаштував усе дядько. В нього було два чи три маршалки, якщо їх можна так назвати; один турбувався про розваги молоді: танці, прогулянки, дрібні забави — все це було його справою і підлягало його керівництву, а що молодь любить вільне повітря і не боїться протягів, то їм віддали сад і великий павільйон, до якого з цієї нагоди приробили ще кілька галерей і альтанок, щоправда лише з тертиць, оббитих полотном, але так майстерно, що можна було подумати, ніби вони зроблені з каменю й мармуру.

Як рідко бувають учти, на котрих господар вважає за свій обов'язок потурбуватися про розваги і потреби гостей!

Полювання і карти, короткі прогулянки, куточки для довірливих інтимних розмов — все це було влаштоване для осіб старшого віку, а тих, хто зарання лягав спати, помістили оддалік від усякого гармидеру.

Завдяки такому розподілові замок, в якому ми зібралися, перетворився па маленький світ, а проте він був невеличкий і, не знаючи його докладно, без кмітливості господаревої важко було б розмістити в ньому таку силу гостей, та ще й кожному догодити.

Як нам приємно бачити вродливу людину, так і приємно дивитися на гарне устаткування, в якому почувається рука розумної, розсудливої істоти. Любо ввійти до чистенької хати, хоч би вона була збудована і прибрана без особливого смаку, бо це показує нам присутність освічених принаймні з одного боку людей. Але вдвічі приємніше нам бачити помешкання людини, відзначене духом вищої, хоч би навіть почуттєвої культури.

Особливо ясно побачила я це в замку мого дядька. Я багато чула й читала про мистецтво. Сам Філон був великий аматор картин і мав чудову колекцію; я також багато малювала, але почасти була заклопотана своїми переживаннями і найперше намагалась упорядкувати те, що єдино потрібне, почасти ж усі речі, які я бачила, тільки мене розважали, як і решта світських речей. Тепер же вперше через зовнішні враження я зосередилася сама в собі і з великим здивуванням зрозуміла різницю між природним прекрасним соловейковим співом і чотириголосним алілуя, що лине з розчулених людських уст.

Щодо цих нових поглядів, я не ховала своїх радощів від мого дядька, котрий, як, бувало, всі розійдуться, особливо любив зі мною поговорити. Він з великою скромністю розповідав про те, що мав і що створив, і вельми впевнено пояснював, чим керувався, збираючи і виставляючи ці с карби, і тепер я добре могла помітити, що він у розмові виявляв до мене пошану, бо за своєю давньою звичкою всі скарби, якими володів і порядкував, ставив нижче того, що я вважала за справедливе і краще.

— Коли ми,— сказав він одного разу,— вважаємо за можливе, що сам творець світу міг прийняти образ свого с творіння і жити деякий час у світі його життям, то це створіння повинно бути безмежно досконале, бо творець сам тісно з'єднався з ним. Отже, в понятті людини не може бути суперечності з поняттям божества, і коли ми часто відчуваємо певну несхожість і віддалення від нього, го в цьому винні тільки ми, бо ми завжди, наче адвокати злого духа, дивимося лише на хиби і вади нашої натури, тоді як скорше повинні вишукуватись її досконалості, через які ми можемо претендувати на схожість з богом.

Я засміялась і промовила:

— Не бентежте мене занадто, любий дядечку, своєю люб'язністю, намагаючись говорити моєю мовою! Те, що ви маєте мені сказати, таке для мене важливе, що я бажала б вислухати його вашою найвластивішою мовою, і вже потім те, чого б не дорозуміла, перекласти на свою.

— Я можу,— сказав він на те,— продовжити розмову і на свій власний лад, не змінюючи тону. Найвищою заслугою людини буде, мабуть, те, що вона якнайбільше визначає обставини і якнайменше дає їм можливості визначати себе. Увесь світ лежить перед нами, як велетенська каменярня перед будівничим, який лише тоді заслуговує на своє ім'я, коли з випадкових природних брил най-економніше, найдоцільніше і найміцніше утворить прообраз, що виник в його душі. Все, що поза нами, і все, що в нас,— то стихія, смію сказати; але глибоко в нас лежить творча сила, котра може творити те, що повинно бути, і котра не дає нам ні відпочинку, ні спокою, поки ми в якийсь спосіб не виявимо її в собі чи поза собою. Ви, люба небожечко, вибрали чи не найкращу частку. Ви подбали про те, щоб погодити свою цнотливу вдачу з собою і з вищим єством, але і нас також не можна ганити, коли ми намагаємось пізнати всебічно людину з усіма її почуттями і діяльно привести її до єдності.

В таких розмовах ми стали потроху довірливішими одне до одного, і я забажала від нього, щоб він розмовляв зі мною, як із самим собою, без усякої поблажливості.

— Не думайте,— сказав мені дядько,— що я вам лещу, коли хвалю ваш спосіб мислення і ваші вчинки. Я поважаю людину, яка ясно знає, чого хоче, безупинно йде вперед, знає засоби, якими досягне мети, і вміє знайти і вживати їх. А яка його мета — велика чи мала, заслуговує на похвалу чи на догану, це я розглядаю пізніше. Повірте мені, моя люба, більша частина лиха і того, що звуть у світі злом, виникає тому, що люди надто недбайливо ставляться до своєї мети і не знають її, а якщо й знають, то не вельми поважно прагнуть її досягнути. Вони подібні до людей, які можуть і мусять будувати вежу, а на фундамент уживають стільки каменю й праці, як на якусь хижу. Коли б ви, моя люба, маючи за найвищу потребу досягнення чистоти своєї внутрішньої цнотливої натури, замість великих і сміливих офір лише пристосовувались у своїй родині до нареченого або до чоловіка, то ви були б у вічній суперечності з собою і не мали б ніколи й хвилини задоволення.

— Ви вжили,—перебила я його,—слово "офіра"; я іноді думала над тим, що ми приносимо в жертву вищим намірам, ніби якомусь божеству, все незначне, хоч, може, воно й близьке нам до серця, на зразок того, як, не жаліючи, привели б до вівтаря улюблену овечку, аби тільки видужав коханий батько.

— Хоч би що нам наказувало,— мовив він,— розум чи почуття, жертвувати одне за одного, дати перевагу одному перед другим, то, на мою думку, найбільше в людині гідні пошани рішучість і послідовність. Не можна мати разом і товар, і гроші! Однаково погано і тому, хто заздрить на крам, не маючи зваги віддати гроші, як і тому, хто жалкує, що купив товар, коли він уже в нього в руках.