Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 67

Але я далекий від того, щоб гудити за це людей. Бо вони ж, власне, не винні, винувате заплутане становище, в якому вони опинились і в якому не здатні дати собі ради. Так, наприклад, ви знайдете менше поганих господарів на селі, ніж у місті, і, знову ж таки, менше в невеликому місті, ніж у великому. А чому? Людина народжується з обмеженими здібностями. Вона може зрозуміти просту, близьку, левиу мету, звикає вживати засоби, що близько під руками, але, вийшовши на широке поле, вона вже не знає ні чого хоче, ні що повинна робити, і тоді їй все одно, чи безліч речей її розважає, чи велич і гідність цих речей її приголомшує. Для неї завжди нещастя, коли вона примушена прагнути до чогось такого, з чим не зв'язана правильною самодіяльністю.

Справді,— вів він далі,— без серйозності ніщо в світі неможливе, і поміж тими, кого ми називаємо освіченими людьми, небагато знайдемо серйозності. Вони, я б сказав, Перуться до роботи і до справ, до мистецтва, ба навіть до розваг з якимось почуттям самозахисту; живуть, немов читають пачку газет, аби здихатися, і мені завжди пригадується один молодий англієць у Римі, що ввечері в компанії, вельми задоволено розповідав, як сьогодні він спекався шістьох церков і двох галерей. Людина багато хоче знати, і саме того, що найменше її торкається, не помічаючи, що не можна вгамувати голоду, хапаючи саме повітря. Коли я знайомлюся з людиною, то найперше питаю, що вона робить. І з відповіді на це питаний виникає і моє ставлення до неї на все життя.

— Ви, любий дядечку,— мовила на це я,— можливо, надто суворі і не хочете простягнути руку допомоги деяким добрим людям, що їм вона могла б корисною бути.

— А чи можна ж за це ремствувати на того,— сказав він,— хто так довго і марне працював над ними і заради них. Як тяжко ми страждаємо за молодих років через людей, які думають, що запросили нас на веселу гульку, а вводять у товариство Данаїд або Сізіфа. Дякувати богові, я здихався їх, і, як хто з них при нещасливій нагоді й потрапить до мене, я намагаюсь якнайчемніше його випровадити, бо саме від них і чуєш найгіркіші скарги па заплутаність світових відносин, на поверховість науки, на легкодумність артистів, на порожнечу поетів і на все в світі. Вони найменше думають про те, що саме такої книги, яка була б написана за їх вимогами, не читали б ні вони, ні безліч подібних до них, що справжня поезія чужа їм, що навіть хороші утвори мистецтва заслужили б їхньої похвали тільки через упередження. Але годі вже про це. Зараз не час сваритися і скаржитися.

Він звернув мою увагу на розмаїті картини, що висіли на стінах. Деякі з них були вельми привабливі виконанням або поважним змістом. Він дав мені можливість якусь хвилину подивитися, а потім сказав:

— А погляньте, будьте ласкаві, на генія, що створив цю картину Добрі душі так радо вбачають перст божий у природі, то чому ж не приділити уваги руці наслідувача божого?

Він звернув мою увагу на непоказні картини і спробував мені пояснити, що тільки історія мистецтва і може нам розтлумачити цінність і гарні якості утвору мистецтва, що спочатку треба познайомитися з усіма важкими щаблями цієї техніки й ремесла, якими пройшов талант людини протягом століть, щоб збагнути, як це стало можливим, щоб він вільно і легко досягнув такої високості, від якої в нас, лише спозирнувши на неї, наморочиться в голові.

Він у такому ж дусі розвинув ще цілий ряд прекрасних думок, а я під час викладу не могла втриматися, щоб не уявити перед собою для порівняння і моральної досконалості. Коли я сказала йому, про що думала, він відповів:

— Ви маєте цілковиту рацію і з цього бачите, що не гаразд буває, коли людина замикається в собі, дбає лише про своє моральне удосконалення. Швидше ми зустрічаємо таке, що той, чий дух прагне до моральної культурності, мас всі причини розвивати в собі субтельність почуття, щоб не стати перед небезпекою впасти додолу зі своєї моральної високості і, звабившись. принадами неприборканої фантазії, не зганьбити своєї шляхетної вдачі прихильністю до простацьких розваг, а може, й ще до чого гіршого.

Я не мала такої думки, що він цілить у мій бік, але відчула, що влучив у мене, бо пригадала, що серед пісепь, якими я втішалась, могло бути чимало й банальних, а малюночки, що відповідали моїм духовним ідеям, навряд чи в дядькових очах знайшли б гідну оцінку.

Тим часом Філон довго затримувався в бібліотеці і одного разу й мене повів туди. Ми дивувались вибору і величезній кількості книжок. Вони були так підібрані, що майже всі вели нас до ясного пізнання або вчили доброго порядку, ще інші давали потрібні відомості чи переконували в єдності нашого духу.

Я в своєму житті і не сказати, як багато читала, і в деяких галузях для мене майже не було незнайомої книжки. Тим приємніше було для мене тут оглянути й обміркувати все в цілому, помітити прогалини там, де передше вбачала обмежену гматанину або безмежну розлеглість.

Того 2К часу ми познайомилися з одним дуже інтересним, скромним добродієм. Це був лікар і природознавець і належав скорше до поважаних друзів цього дому, аніж до челядинців. Він показав нам природничий кабінет, стіни котрого, як і в бібліотеці, були обставлені позамиканими шафами, що надавали шляхетної окраси кімнаті, не захаращуючи її. Я з радістю пригадала тут свою молодість і показала батькові кілька речей, що їх він колись приніс на ліжечко своєї хворої донечки, яка щойно побачила світ. Лікар як зараз, так і в подальших розмовах не таїв, що нарочито заводить зі мною мову на релігійні теми, надзвичайно хвалив дядька за його толерантність і вміння цінити все, що свідчить про єдність і вартість людської натури і їй сприяє, але він, звичайно, вимагає того самого і від інших людей і нічого так не картає і не уникає, як індивідуальної бундючності і виключної обмеженості.

З часу сестриного вінчання радість світилася з дядькових очей, і він кілька разів заводив зі мною розмову про те, що думає зробити для неї і для її дітей. У нього були чудові маєтки, де він господарював сам і які сподівався передати своїм небожам у найкращому стані. Що ж до невеличкого маєтку, в якому ми пробували, то він, здається, плекав особливі думки. "Я,— сказав він,— запишу його тому, хто розумітиме, цінуватиме і вмітиме уживати того, що в ньому згромаджено, і хто зрозуміє, що багата й вельможна людина, особливо в Німеччині, має чимало причин створити щось зразкове".

Більшість гостей помалу вже роз'їхались. Ми також готувалися до від'їзду і думали, що всі урочистості на цьому й скінчаться, коли несподівано були вражені новим проявом уваги до нас, що велико нас потішило. Ми не могли приховати від дядька нашого захоплення, яке на сестриному вінчанні справив на нас чоловічий хор, що співав без інструментального супроводу, і тоді ж таки дали йому на розум, що хотіли б мати ще раз таку втіху. Він наче й не звернув на це уваги. І як же ми здивувалися, коли раз увечері почули таке:

— Весільні музики вже поїхали, спритне юнацтво нас покинуло, молодий і молода стали поважніші, ніж кілька Днів тому, а що нам надходить пора розпрощатися і, можливо, назавжди, а як і побачимось, то, напевне, в інших умовах, тому, здається мені, наш урочистий настрій нічим не можна краще підживити, як співом, що його вам хотілось раніше послухати ще раз.

І ось виступив хор, який ще більше зміцнів і нишком удосконалився, і заспівав нам пісень на чотири і на вісім голосів, і, смію сказати, ми зазнали невимовної насолоди. Досі мені доводилось чути лише побожні співи, коли добрі душі часто хрипкими горлянками співали, як лісові птахи, і думали, що хвалять бога, бо самі втішалися своїм співом; потім пустопорожню концертну музику, під час якої слухачі хіба що лише дивуються з музикальних талантів, проте рідко коли зазнають хоч би скороминущого задоволення. Тепер же я почула музику, яка виходила з найглибшого почуття чудової людської натури, яка через певні вправні органи гармонійною єдністю промовляє до найглибших, найкращих почуттів людини і примушує її в такі хвилини жвавіше відчути, що вона справді подібна до бога. Викопувались латинські духовні співи, які вирізнялися від звичайних, наче коштовні камені у золотому персні побожної світської громади, а мене, без претензій на повчання, духовно звищували і сповняли щастям.

Перед від'їздом всі ми були обдаровані коштовними подарунками. Мені дядько вручив орденський хрест моєї установи, мистецьки зроблений і емальований по-давньому. Він висів на великому діаманті, що був причеплений до бинди. Дядько прохав прийняти цей діамант як найкош-товніший камінь природничої колекції.

Моя сестра поїхала з чоловіком у його маєток, а ми всі пороз'їжджалися по домівках і, як глянути збоку, наче верталися в найзвичайніше життя, наче були перенесені з чарівного замка на буденну землю і мусили знову влаштовуватись, як хто міг.

Все, що я зазнала надзвичайного в новому колі, справило на мене прекрасне враження, проте воно не довго залишалось у повній свіжості, хоч дядько і намагався його підтримати і відновити, присилаючи мені час від часу свої кращі, улюблені утвори мистецтва, і, давши можливість навтішатися ними, заміняв їх іншими.

Я надто звикла цікавитись сама собою, доводити до ладу справи свого серця і своїх почуттів, розмовляти про них з людьми однакових зі мною думок і тому не могла уважно розглядати твори мистецтва, щоб тут же не звернутись до самої себе. Я звикла дивитись на картину чи на гравюру, як на літери в книзі. Гарний друк, безумовно, подобається, але хто візьме книжку в руки заради самого друку? Так і картинне зображення повинно було щось мені сказати, чогось навчити, зворушити, удосконалити. І хоч би що писав мій дядько у своїх листах, в яких давав пояснення мистецьких утворів, я залишалась при своїх думках.

Але більше, ніж моя власна вдача, відтягували мене від таких споглядань, а деякий час навіть і від мене самої, зовнішні обставини, зміни в нашій родині; я мусила терпіти і робити більше, ніж дозволяли мої слабкі сили.

Моя незаміжня сестра була досі моєю правицею. Здорова, міцна і невимовно добра, вона взяла на себе турботу про домашнє господарство, а я доглядала старого батька.