Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 71

На одному балу стався публічний скандал, вона відчула себе вкрай ображеною і забажала помститися. Не знайшлося жодного лицаря, щоб заступився за неї, аж нарешті її чоловік, з яким вона давно розлучилася, про-знавши всю справу, власкавився, викликав барона на дуель і поранив його, але і сам полковник, як я чув, потерпів ще гірше.

З того часу пашого друга почали вважати в домі за члена родини.

Розділ третій

Хворому іноді читали книжки, і Вільгельм залюбки робив йому цю послугу. Лідія не відходила від постелі, вся її увага і турботи були спрямовані на хворого, але цього дня Лотаріо здавався неуважним і навіть попрохав припинити читання.

— Сьогодні,— сказав він,— я почуваю особливо гостро, як людина марнує свій час. Скільки я передумав, скільки мав добрих намірів, і як же я гаюся з ними! Я прочитав пропозиції щодо перемін у моїх маєтках і радію тепер від того, що куля не знайшла небезпечнішої дороги.

Лідія ніжно подивилась на нього, у неї аж сльози виступили на очах, наче вона хотіла запитати, невже вона, невже його друзі не заслуговують на те, щоб він і для них пожив. Ярно ж, навпаки, сказав йому:

— Переміни, які ви хочете запровадити в господарстві, повинні бути добре обмірковані з усіх боків, перше ніж на них зважитись.

— Довге вагання,— мовив Лотаріо,— показує звичайно, що справа, про яку йде мова, не зовсім ясна, а квапливі дії свідчать, що її зовсім не знаєш. Я добре бачу, що в своєму господарстві в багатьох випадках не можу обійтися без послуг моїх селян і що певні права над ними треба зберігати суворо й гостро; але бачу також, що деякі привілеї, хоч і вигідні для мене, проте зовсім не необхідні, і деякими з них можна поступитися моїм людям. Коли людину позбавити чогось, то від цього вона не завжди втрачає. Хіба я не значно краще користуюся зі своїх маєтків, як мій батько? Хіба не більше отримую прибутків? І я повинен цими збільшеними вигодами тішитися сам? Невже з тими, хто працює зі мною і для мене, я не повинен ділитися вигодами, які нам дають широкі знання і поступ часу?

— Така вже людська вдача,— покликнув Ярно, — і я не ремствуватиму на себе, коли й себе впіймаю на цій властивості. Людина прагне все собі загарбати, аби тільки порядкувати всім по своїй уподобі. Гроші, якщо їх не сам витрачаєш, рідко здаються добре зужиткованими.

— О, так! — мовив Лотаріо. — Ми могли б обійтися без значної частки капіталу, якби не так свавільно обходилися з відсотками.

— Єдине, що я повинен нагадати, — сказав Ярно, — і чого зараз вам не раджу робити, то це запроваджувати ваші зміни, бо принаймні тепер ви зазнаєте втрат, а у вас є борги, виплата яких тяжить на вас. Я порадив би вам відкласти свій план, поки ви не розплатитеся з ними.

— А тим часом якась куля або черепиця з даху влучить у тебе і знищить назавжди всі результати твого життя і твоєї діяльності. О мій друже!— вів Лотаріо далі.— В тім-то і є головна помилка освічених людей, що вони все можуть присвятити ідеї і мало або й нічого предметові. Для чого я так заборгувався? Чому розійшовся з дядьком, покинув напризволяще сестер, як не задля ідеї? Я сподівався працювати в Америці, думав, що за морем буду корисний і потрібний. І коли справа не була зв'язана з тисячами небезпек, то вона здавалась мені незначна і нічого не варта. Зовсім по-іншому дивлюся я на речі тепер, — яке цінне, дороге стало мені те, що найближче!

— Я добре пам'ятаю листа,— мовив Ярно,— якого отримав ще з-за моря. Ви писали мені: "Я вернусь, і в моєму домі, в моєму саду, серед своїх кревних скажу: "Тут або піде моя Америка!"

— Так, мій друже, я й тепер ще повторяю те ж саме і разом із тим лаю себе за те, що тут я не такий діяльний, як був там. Для певного, спокійного й тривалого існування нам потрібен тільки розум, але тоді ми стаємо такі розсудливі, що більше не помічаємо того надзвичайного, чого вимагає від нас кожний звичайний день, а як і помітимо, то найдемо тисячі відмовок, щоб не виконати його. Розумна людина багато значить для себе і мало для цілого.

— Ми не будемо,— сказав Ярно,— зачіпати розуму і признаємося, що надзвичайне, коли воно трапляється, буває здебільшого безглузде.

— Авжеж, і саме через те, що все надзвичайне люди роблять без ладу. Ось мій швагер віддає свої маєтки братській громаді, сподіваючись відкупити душі своїй спасіння. Правда, він має право зробити це, та коли б він офірував хоч незначну частку своїх прибутків на бідних, то зробив би щасливими багато людей і створив би і їм, і собі рай на землі. Рідко наші пожертви бувають скутечні, ми одразу зрікаємося того, що віддаємо. Не з переконання, а з розпачу зрікаємося ми того, що маємо. Всі оці дні, признаюсь вам, граф стоїть мені перед очима, тому я твердо поклав зробити з переконання те, що він робить з боягузливого дивацтва. Я не чекатиму, поки видужаю. Ось папери, їх треба лиш чистенько переписати. Запросіть кого із суддів, наш гість також у пригоді стане. Ви так саАмо добре знаєте, як і я, про що йдеться, а я, хоч видужуючи, хоч умираючи, стоятиму на своєму п буду волати: "Тут або ніде мій Гернгут!"

Коли Лідія почула, що її друг говорить про смерть, вона впала навколішки перед його ліжком, повисла на його руці і гірко заплакала. Увійшов лікар, Ярно дав Вільгельмові папери і примусив Лідію вийти.

— Скажіть, на бога, — скрикнув Вільгельм, коли вони залишились самі в залі, — що таке з графом? І що це за граф, що йде до братської громади?

— Ви його дуже добре знаєте, — мовив Ярно. — Ви той привид, що жене його в обійми благочестя, ви той злочинець, хто допровадив його милу дружину до такого стану, що вона ладна піти за своїм чоловіком.

— І вона Лотарієва сестра? — скрикнув Вільгельм.

— Атож.

— І Лотаріо знає? ..

— Все.

— О, зникнути б звідсіль! — скрикнув Вільгельм. — Як я перед ним з'явлюся? Що він скаже?

— Що ніхто не повинен піднімати каменя на другого, ніхто не повинен компонувати довгих промов, щоб ганьбити людей, а як і склав, то нехай говорить їх перед свічадом.

— То ви й це знаєте?

— Як і багато іншого,— мовив Ярно усміхаючись.— Але цього разу я так легко не відпущу вас, як минулого, та й боятися вам тепер нічого; я вже не вербую. Я більше не солдат, та коли й був солдатом, то ви надаремне мали па мене такі підозри. Після смерті мого князя, мого єдиного друга і доброчинця, я відійшов од світу і від усіх світських справ. Я залюбки сприяв усьому, що було розумне, не мовчав, коли бачив щось погане, а люди тільки й говорили, що про мою неспокійну голову та злий язик. Людський натовп нічого так не боїться, як розуму, замість того щоб більше боятися глупоти, але люди не розуміють, що страшніше; розум недогідний, тому його треба берегтися, а глупота лише шкідлива, її можна терпіти. Але, про мене, я що поживу, і про мої плани ви ще почуєте. Ви можете взяти в них участь, як захочете. Але скажіть мені, як вам жилося? Я бачу, я почуваю, що ви також змінились. Як стоїть справа з вашою давньою фантазією — створити щось прекрасне і добре в компанії циган?

— Я досить покараний! — покликнув Вільгельм. — Не нагадуйте мені, звідкіль я прийшов і куди йду. Багато говорять про театр, але хто сам не був на сцені, той не має жодної уяви про неї. Як ті люди не знають самих себе, як ігеобмірковано роблять своє діло, які безмежні їхні претензії — про це ніхто не зпає. Кожен не тільки хоче бути перішш, але й єдиним, кожен залюбки здихався б решти, а не бачить, що він і вкупі із ними майже нічого не може доконати; кожен думає, що він чудо-орпгінал, а сам не годен вилізти з шаблону. І на додачу повсякчасна гонитва за новизною. А як люблять вони шкодити один одному! І тільки найдріб'язковіший егоїзм, найобмеженіша своєкорисливість з'єднують їх. Про взаємні стосунки й мови нема. Вічне недовір'я таємно живиться підступами та обмовами. Хто не живе розпусно, той живе по-дурному. Кожен претендує на виключну пошану, кожен страшенно чутливий до найменшої догани. Все-бо він сам найкраще знає. Але чому ж тоді він завжди робив навпаки? Вічно в злиднях і вічно без довіри, вони, здається, нічого так не бояться, як розуму і доброго смаку, і нічого так міцно не тримаються, як величного права особистої сваволі.

Вільгельм передихнув, щоб далі вести свою літанію, як раптом Ярно перебив його, несамовито зареготавши.

— Бідолашні актори! — скрикнув він і кинувся в крісло, сміючись.— Бідолашні, славні актори! А чи знаєте ви, мій друже,— повів він далі, трохи заспокоївшись,— що ви не театр, а весь світ змалювали, і що я можу вам знайти у всіх станах чимало подібних осіб і вчинків, які ви змалювали таким жорстким пензлем. Пробачте мені, я ще не можу втриматися від сміху з того, що, на вашу думку, всі ці прекрасні якості притаманні тільки акторам на сцені.

Вільгельм угамував себе, бо нестримний і невчасний Ярнів регіт неприємно вразив його.

— Ви не можете цілком потаїти, — сказав він, — вашого людиноненависництва, коли запевняєте, що ці вади властиві загалу.

— А ви показуєте своє незнання світу, коли ці явища приписуєте тільки театру. Далебі, я можу пробачити акторам кожну ваду, що випливає з самообману та бажання подобатись, бо коли актор собі й іншим не здається чимось особливим, то він і справді ніщо. Він покликаний до того, щоб удавати з себе щось, і мусить високо цінувати хвилинний успіх, бо іншої нагороди не отримує. Він мусить прагнути до блиску, бо задля цього лише й виступає.

— Дозвольте й мені, — перебив його Вільгельм, — зі свого боку хоч посміхнутися. Я ніколи не повірив би, ігі> ви можете бути такий справедливий, такий поблажливий.

— Ні, їй же богу! Це моє серйозне переконання. Акторам я пробачаю всі людські вади, і жодної акторської вади не пробачу людині. Не настроюйте мене з цього приводу на голосіння, вони звучатимуть жалібніше, ніж ваші.

З кабінету вийшов хірург і на запитання, як почуває себе хворий, весело й привітно відповів:

— Дуже добре, незабаром сподіваюсь бачити його зовсім здоровим.

Сказавши це, він поквапився вийти з зали, не чекаючи, поки Вільгельм, що розкрив був уже й рота, почне ще наполегливіше розпитувати його про торбину. Бажання дещо прознати про свою амазонку спонукали його звернутися до Ярно. Він сповірився йому і просив допомогти.

— Ви так багато знаєте, — мовив він, — то невже не зможете довідатися про це?

Ярно замислився на хвильку, потім сказав до свого юного друга.

— Не турбуйтесь, і більше ні слова про це.