Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 72

Ми натрапимо на слід вашої красуні. Тепер мене турбує лише стан Лотаріо: тут справа серйозна, про це свідчить хірургова привітність і добрі запевнення. Я б дуже хотів відпровадити кудись Лідію, бо вона тут зовсім не потрібна, але як це зробити — сам не знаю. Я сподіваюся, що сьогодні ввечері приїде наш старий медик, тоді ми порадимося, що далі робити.

Розділ четвертий

Прибув медик, добрий, старий, маленький лікар, якого ми вже знаємо, бо то він приніс отой цікавий манускрипт. Насамперед він навідався до хворого і, здається, аж ніяк не залишився задоволений з його стану. Потім він мав з Ярно довгу розмову, але ввечері, прийшовши до столу, вони сиділи, як ніде нічого.

Вільгельм якнайщиріше привітався з ним і запитав про свого арфіста.

— Ми сподіваємось цілком вилікувати бідолаху,— мовив лікар.

— Ця людина була сумним додатком до вашого замкнутого, дивного життя,— сказав Ярно.— Що з ним трапилось далі? Дозвольте мені поцікавитись.

Задовольнивши Ярнову цікавість, лікар вів далі:

— Ніколи я не бачив душі в такому дивному стані. Вже багато років він не брав найменшої участі ні в чому, що не торкалось його, та й чи взагалі й помічав що. Заглиблений лише в себе, він вдивлявся в своє порожнє "я", що здавалось йому якоюсь безоднею. Як жалісно було його слухати, коли він говорив про свій стан! "Я нічого не бачу перед собою, нічого позад себе,— волав він,— лише нескінченну ніч, в якій пробуваю в жахливій самотині. В мені нема ніякого почуття, крім почуття своєї вини, що далеко позаду маячить, ніби якийсь недоладний привид. Там нема жодної висоти, жодної глибини, жодного попереду й позаду. Ніякою мовою не висловити цього завжди однакового стану. Іноді я палко волаю, знавіснілий від гніту тієї байдужності: "Вічно! Вічно!" І це дивне, незбагненне слово — як чисте, яскраве світло в темряві мойого становища. Жодний промінь божества не заблисне мені в тій ночі, і я проливаю сльози тільки за себе і для себе. Нічого нема для мене страшнішого, як дружба і любов, бо тільки вони викликають у мене бажання, щоб з'явища, які мене оточують, перетворились у дійсність. Але й ці два привиди піднялися з безодні лише для того, щоб мучити мене і щоб наскінчу зрабувати дорогу свідомість цього жахливого існування".

Якби ви послухали його, — вів далі, лікар,— коли він у години одвертості пробує дати ульгу своєму серцеві! Не раз я з величезним хвилюванням слухав його. Коли що-небудь примушує його визнати, що все ж таки час іде, минає, то його наче приголомшить, але потім він знову починає заперечувати змінність речей, як явище явищ. Одного вечора він заспівав нам пісню про своє сиве волосся, а ми всі сиділи навколо нього й плакали.

— О, дістаньте мені її! — заволав Вільгельм.

— А чи не прознали ви чого-небудь про те,— запитав Ярно,— що він називає своїм злочином, в чому причина його чудернацького вбрання, його дивної поведінки на пожарі, його люті до дитини?

— Ми тільки могли трохи здогадатись про його долю. Давати безпосередньо йому запитання було б супроти наших принципів. Помітивши, що він католицького виховання, ми думали, що сповідь дасть йому ульгу. Але він у дивний спосіб зникав, як-но ми посилали до нього ксьондза. А щоб ваше бажання — довідатися щось про нього — хоч трохи вдовольнити, я вам принаймні розповім про наші здогади. В молоді свої роки він був у духовному стані. Тому, здається, і носить довгу одежу і бороду. Радощів кохання він не знав більшу частину свого життя. Допіру, мабуть, літньою людиною він впав у перелюбство зі своєю близькою родичкою, можливо, її смерть, давши життя бідолашному створінню, остаточно спричинилася до боже-:

БІЛЛЯ.

Найголовніший пункт його божевілля полягає в тому, що він думає, ніби скрізь приносить із собою нещастя і що йому доведеться вмерти від невинного хлопчика. Спочатку він боявся Міньйони, поки не довідався, що вона дівчина; тепер боїться Фелікса, а що він безмежно любить життя, незважаючи на всі нещастя, то звідсіль і зрозуміла його нехіть до дитини.

— А яка ж у вас надія, що він видужає? — запитав Вільгельм.

— Хоч справа йде й повільно,— відповів лікар,— але вперед, а не назад. Він звик до певної праці, ми привчили його читати часописи, яких він тепер чекає з великим нетерпінням.

— Мене цікавлять його пісні,— сказав Ярно.

— Я можу дати вам деякі з них,— відповів лікар.— Старший пасторів син, привикнувши записувати казання свого батька, записав чимало строф непомітно від старого і так поволеньки склав кілька цілих пісепь.

Вранці другого дня Ярно прийшов до Вільгельма і сказав йому:

— Ви мусите зробити нам послугу. Лідію треба на деякий час вивезти звідсіль. її палке і, я сказав би, недоречне кохання та пристрасть заважають баронові видужувати. Його рана вимагає тихого спокою, хоча зараз, при його міцній натурі, вона і не така вже небезпечна. Ви бачили, як Лідія мучить його бурхливими турботами, невгамовним страхом, невичерпними сльозами і... досить і цього,— додав він, усміхаючись, по короткій паузі,— лікар твердо вимагає, щоб вона виїхала на деякий час. Ми впевнили її, ніби тут поблизу зупинилась одна дуже добра її подруга, хоче її бачити і чекає кожну хвилину. Нам пощастило вмовити її поїхати до судді, що живе звідсіль у годинах двох їзди. Ми з ним порозумілися; він висловить щирий жаль, що панна Тереза щойно від'їхала, але її можна, мабуть, ще наздогнати. Лідія поїде за нею і, якби пощастило, переїжджатиме з місця на місце. Зрештою, коли вона буде наполягати, щоб вернутися назад, можна їй не перечити. На допомогу прийде ніч, машталір — спритний хлопець, з ним також домовляться. Ви сядете з нею в карету, розважайте її і керуйте пригодою.

— Ви даєте мені дивне і клопітне доручення,— сказав Вільгельм.— Я сам так мучуся, коли бачу, як страждає вірне кохання, і сам же повинен стати знаряддям до цього. Мені вперше в житті доведеться в такий спосіб ошукати, бо я завжди був такої думки, що ми далеко можемо заблукати, коли почнемо ошукувати, хоч би й на добро та пожиток іншпм.

— А дітей ми не можемо виховати інакше, як у такий спосіб,— перебив його Ярно.

— З дітьми то вже нехай,— сказав Вільгельм,— адже ж ми їх так любимо і одверто їм потураємо, але щодо таких, як ми, кого наше серце не завжди й жаліє, то це часто може бути й небезпечно. Проте не думайте,— вів далі він після короткого намислу,— що я через те відмовлюсь від доручення. При тій пошані, яку викликає в мене ваш розум, при тій симпатії, яку я почуваю до вашого чудесного друга, при палкому бажанні, щоб він хутчій видужав, хоч би якими засобами це робилось, я радий і про себе забути. Коли за друга в разі потреби ризикують життям, то можна поступитися і своїми переконаннями задля нього. Наші найгарячіші пристрасті, наші найзаповітніші бажання ми мусимо офірувати для нього. Я приймаю доручення, хоча передбачаю тортури, яких завдадуть мені її сльози, її розпач.

— Зате вас чекає неабияка нагорода,— мовив на те Ярно,— ви познайомитеся з панною Терезою, з жінкою, яких небагато на світі. Вона варта сотні мужчин. Ось кого я можу назвати справжньою амазонкою, бо інші в цьому двозначному одязі являють собою лише пристойних гермафродитів.

Вільгельм аж затремтів, бо сподівався в Терезі віднайти свою амазонку, тим більше, що, коли він забажав деяких подробиць, то Ярно гостро обірвав і вийшов.

Нова, близька надія*знову побачити кохану, улюблену істоту викликала в нього найдивніші почуття. Тепер віп вважав це доручення, яке йому дали, за яскравий знак Долі, а думка, що він хоче підступно відірвати бідолашну Дівчину від предмета її найщирішого, найпалкішого кохання, з'являлася лиш перелітно, наче тінь від птаха, що лине над освітленою сонцем землею.

Карета стояла біля дверей. Лідія якусь хвилину вагалася сідати. "Привітайте ще раз вашого пана,— сказала вона до старого слуги,— ввечері я вернусь". Сльози стояли в її очах, коли вона, від'їжджаючи, обернулась ще раз. Потім, опанувавши себе, звернулась до Вільгельма і промовила:

— В панночці Терезі ви знайдете дуже цікаву особу. Дивує мене, як вона попала в ці краї, бо ви повинні знати, що вони з бароном палко кохали одне одного. Незважаючи на віддалення, Лотаріо часто бував у неї. Я тоді жила з Терезою і мені здавалось, що вони тільки одне для одного жити можуть. І раптом усе розбилось, і жодна душа не знає чому. Він познайомився зі мною; я не заперечую, що вельми заздрила Терезі, що ледве могла приховати свою прихильність до нього і що я його не відштовхнула, коли він раптом замість Терези наче вибрав мене. Вона поводилася зі мною якнайприязніше, хоч могло видатись, що я зрабувала їй такого достойного коханця! Але яких же сліз і страждань коштувало мені це кохання. Спочатку ми бачились крадькома, на стороні, але такого життя я не могла довго стерпіти: тільки біля нього я була щаслива, цілком щаслива! А в розлуці з ним очі мої не просихали, живчик не бився спокійно. Одного разу його не було кілька день. Я було в розпачі, зібралася до нього і застала його тут. Він прийняв мене ласкаво, і коли б не оця злощасна справа, то я жила б як у раю. А що я витерпіла з того часу, як він у небезпеці, як він страждає, то годі й казати, і навіть цієї хвилини я гірко собі дорікаю, що хоч на один день могла покинути його.

Вільгельм щойно хотів докладніше розпитати про Терезу, але вони саме приїхали до судді, який вийшов їм назустріч і висловив щирий жаль, що Тереза вже від'їхала. Він запросив їх снідати, але тут же одразу сказав, що Терезу можна наздогнати в сусідньому селі. Вирішили їхати далі, і машталір не барився. Вже проминули кілька сіл, а нікого не здибали. Лідія наполягала, щоб вернутися назад, але машталір їхав далі, наче говорилось не до нього. Нарешті вона рішуче забажала, щоб везли назад. Вільгельм гукнув на машталіра і дав йому умовний знак. Машталір сказав: "Не конче їхати назад тим самим шляхом, я знаю ближчу і зручнішу дорогу". Він тут же звернув убік, через ліс і розлогі луки. Нарешті, не маючи на прикметі знайомих предметів, машталір сказав, що, на біду, збився з дороги, але небавом виїде знову на правильний шлях, бо ось недалечко видно село. Надходила ніч, а машталір так спритно вів діло, що скрізь розпитував і ніде нічого не допитався.