Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 73

Так вони їхали цілу ніч, Лідія й очей не склепила. В місячнім сяйві їй усюди ввижалося, що бачить знайомі місця, але подібність скоро зникала. Вранці місцевість видалась їй знайомою, і це було надто несподівано. Карета зупинилась біля невеличкого, гарненького сільського будиночка. Назустріч вийшла жінка і відчинила дверцята. Лідія глянула на неї здивовано, озирнулась, знову подивилась і впала непритомна Віль-гельмові на руки.

Розділ п'ятий

Вільгельма відпровадили в кімнату на мансарді. Будиночок був новий і такий невеличкий, що важко уявити, але дуже чепурненький і чистенький. Тереза, що зустріла його й Лідію біля карети, не була його амазонкою, це була інша істота, далека від тої, як небо від землі. Струнка, невеличка на зріст, вона рухалася вельми жваво, її блакитні, відкриті, ясні очі, здавалося, нічого не пропускали з того, що діялося навкруги.

Вона ввійшла у Вільгельмову кімнату і запитала, чи не треба йому чого-небудь.

— Пробачте,— мовила вона,— що я примістила вас у кімнаті, де чутно ще фарбою. Моя хатина щойно збудована, і ви обновили оцю кімнатку, призначену для гостей. Ах, якби ж ваш приїзд викликаний був іншою причиною! Сердешна Лідія не принесе нам утіхи, а взагалі, ви мусите змиритися: моя куховарка вельми не до речі покинула службу, а наймит врубав собі руку. В крайньому разі я могла б і сама впоратись, та дарма, якось-то воно буде. Найгірше діло з отими служебками: ніхто не хоче служити, навіть сам собі.

Тереза ще розбалакалась про деякі справи, і взагалі було видно, що вона охоча до балачок. Вільгельм запитав про Лідію, чи не міг би він побачити цю славну дівчину, Щоб просити у неї пробачення.

— Зараз вам це не пощастить,— відповіла Тереза,— час вибачає, час і втішає. В обох цих випадках слова мало помагають. Лідія не хоче вас і бачити. "Нехай він мені й на очі не навертається,— кричала вона, коли ви її залишили.-— Так можна і в людях зневіритись. Таке чесне обличчя, таке щире поводження — і ця таємна зрада!" Лота ріо ж вона цілком пробачає. Та й сам він пише в листі до бідної дівчини: "Мої друзі вмовили мене! Мої друзі примусили мене!" До них прнлічує вона і вас і проклинає разом з іншими.

— Велику честь вона мені робить, якщо лає,— мовив на те Вільгельм,— я не можу ще претендувати на дружбу з цим чоловіком, і цього разу я був лише невинним знаряддям. Я не хочу хвалити свого вчинку, досить, що я його зробив. Йшлося про його здоров'я, про ЖИТТЯ ЛЮДНІШ, яку я ціную вище, ніж кого іншого із тих, що знав досі. О, яка це людина, панно, і які люди його оточують! В цьому товаристві, смію сказати, вперше вів я справжні розмови, вперше почув із уст іншого справжній сенс моїх власних слів, які видались мені багатшими, повнішими, ширшими змістом, і те, що я почував, стало мені ясним, що думав — стало перед очима. На жаль, ця втіха була перервана спочатку різними турботами й тривогами, потім оцим неприємним дорученням. Я покірно його прийняв, бо вважав за свій обов'язок пожертвувати навіть своїми почуттями за право вступити в коло цих прекрасних людей.

Тереза під час цієї мови дуже привітно дивилась на свого гостя.

— О,— покликнула вона,— як солодко чути свої власні думки з уст іншого. Ми лише тоді стаємо самі собою, коли інші визнають нам повну рацію. І я думаю про Лота-ріо цілком так, як і ви. Не кожний буває до нього справедливим, але захоплюються ним усі, хто його ближче знає, і болюче почуття, що домішується в серці моєму, коли його згадаю, не може мене стрпмати, щоб не думати кожен день про нього.

Сказавши це, вона глибоко зітхнула, і в правому її оці заблисла прекрасна сльоза.

— Не думайте,— вела вона далі,— що мене так легко розчулити. Це тільки оте одне око плаче. На нижній повіці була в мене маленька бородавка, її пощастило вирізати, але око з того часу залишилося слабке і з наймеишої причини пускає сльозу. Ось тут сиділа бородавка, а тепер, як бачите, немає жодного сліду.

Він не побачив сліду, але глянув їй в око: воно було чисте як кришталь, і йому видалось, наче він заглянув до самого дна її душі.

— Тепер ми,— сказала вона,— промовили слово, що об'єднує нас. Познайомимся ж тоді повністю і якнайскоріше одне з одним. Історія людини — це її вдача. Я вам розповім, що було зі мною. Вшануйте ж і мене такою довірою, щоб і на віддаленні бути в зв'язку. Світ такий порожній, коли думаєш, що в ньому є тільки річки, горн, міста, а коли згадаєш, що десь у світі є істота, споріднена тобі, з якою ти можеш тихо і мирно проживати, то земна куля одразу робиться залюдненим садом.

Вона пішла, пообіцявши скоро взяти його на прогулянку, її присутність вельми приємно вплинула на нього. Йому хотілося довідатись про її стосунки з Лотаріо. Потім його покликали, і вона вийшла зі своєї кімнати йому назустріч.

Спускаючись вузькими прикрими сходами, вона сказала:

— Все це могло б бути ширше і довше, коли б я послухалася поради вашого великодушного друга. Але, щоб залишитись гідною його, я мусила зберегти в собі те, що зробило мене такою дорогою для нього. Де ж управитель? — запитала вона, зійшовши вниз.— Не думайте,— вела вона далі,— що я така багата, щоб тримати управителя. Мій маєточок невеликий, то можу й сама добре дати раду. Це управитель мойого нового сусіда. Він купив прекрасний маєток, який я добре знаю. Бідолаха старий лежить хворий на подагру, його люди нові у цій місцевості, і я залюбки допомагаю їм тут порядкувати.

Вони пройшлися луками, полем, садами. Тереза у всьому давала поради управителю. Вона могла дати відповідь на кожну дрібницю, і Вільгельм мав досить причин дивуватися її знанням, її статечності та дотепності, з якими вона в кожному випадкові уміла вказати потрібний засіб. Вона ніде не затримувалась, звертала увагу на найголовніше, і справа швидко була закінчена.

— Вітайте свого пана,— сказала вона, прощаючись з управителем.— Я навідаюсь до нього найближчим часом і бажаю йому якнайшвидше видужати.

Коли той від'їхав, вона сказала усміхаючись:

— Я могла б хоч зараз стати багатою і маючою, бо мій добрий сусіда не від того, щоб зі мною одружитися.

— Старий з подагрою? — скрикнув Вільгельм.— Не розумію, як ви, у ваші роки, могли прийти до такого розпачливого рішення.

— Та мене це зовсім і не спокушає! — відповіла Тере-за.— Заможним є кожний, хто вміє порядкувати тим, що має. Бути маючим важко, коли не тямиш у багатстві.

Вільгельм виявив здивування з її господарських знань.

— Рішуча схильність, рання до цього нагода, зовнішня заохота і довгі вправи в корисному ділі ще й не таке роблять на світі,— сказала Тереза,— і коли ви знатимете, що мене до цього спонукало, то не будете більше дивуватися з моїх надзвичайних, як вам здається, талантів.

Прийшовши додому, вона залишила його в своєму маленькому садочку, де він ледве міг повернутися, такі ву-зепькі були стежечки і так густо було все посаджене. Він аж усміхнувся, коли вертався назад через подвір'я і побачив дрова, так акуратно розпиляні, поколоті і складені, що, здавалося, були вони частиною будівлі і назавжди мали так там лежати. Все чистісіньке стояло на своїх місцях, будиночок був обмазаний білим і червоним і мав веселий вигляд. Все, що може створити ремесло, яке не знає особливої вибагливості, а служить для потреби, тривалості та зручності, наче було зібране в оцьому місці.

Обід подали йому в його кімнату, і він мав досить часу поміркувати про всі справи. Особливо його вразило те, що він знову зустрічає інтересну персону, яка була з Лотаріо в близьких стосунках. "І не диво,— сказав він подум-ки,— що такий прекрасний чоловік приваблює до себе такі прекрасні жіночі душі! Як далеко сягає вплив мужності й гідності! Коли б тільки інші через те не були скривджені! Так, признайся, що ти боїшся. Якщо коли-небудь і здибаєш свою амазонку, цей образ усіх образів, то, всупереч усім сподіванням і мріям, на свій сором і ганьбу, ти застанеш її... його нареченою".

Розділ шостий

Пообідній час минув для Вільгельма неспокійно і до сить нудно. Лише надвечір відчинились двері і до кімна ти, привітавшись, увійшов молодіш, струпкий єгер.

— Чи не хочете прогулятися?— сказав молодик, і тої ж хвилі Вільгельм упізнав Терезу по її прекрасних очах.

— Пробачте мені цей маскарад,— почала вона,— бо, на жаль, тепер це тільки маскарад, але тому, що я наміряюся вам розповісти про ті часи, коли радо зодягала це вбрання, то я й хочу всіляко відтворити ті дні. Ходімо! Навіть місце, де ми часто відпочивали після прогулянки або полювання, сприяє до спогадів.

Вони пішли, і дорогою Тереза сказала до свого супутника:

— Не гаразд, що ви змушуєте говорити лише мене саму. Ви вже досить знаєте про мене, а я про вас ще нічогісінько. Розкажіть же мені дещо й про себе, щоб я могла набратися зваги і розповісти вам свою історію і обставини мого життя.

— На жаль,— відповів Вільгельм,— я не маю чого розповідати, бо в мене хиба на хибі, помилка на помилці, а від вас більше як від кого іншого хотів би я приховати ту бентежність, в якій був і в якій перебуваю зараз. Ваш погляд і все, що вас оточує, вся ваша істота і ваша поведінка показують мені, що ви можете задоволені бути зі свого минулого життя, що впевнено йшли прекрасним, чистим шляхом, що ви не марнували часу, що ви нічого собі закинути не можете.

Тереза усміхнулась і сказала:

— Побачимо, чи будете ви такої думки, як почуєте мою історію.

Вони пішли далі. Розмовляючи про те про се, Тереза його запитала:

— Чи ви вільні?

— Гадаю, що так,— відповів він,— але не хотів би цього.

— Тоді гаразд,— сказала вона,— це означає складний роман, а тому і вам є про що розповісти.

З цими словами вони вийшли на пагорок і сіли під великим дубом, що широко розкинув свій холодок.

— Тут,— почала Тереза,— під цим німецьким деревом, я вам розповім історію одної німецької дівчини. Слухайте ж мене терпеливо.

Отець мій був заможний дворянин цієї провінції, веселий, простий, діяльний, бравий чоловік, ніжний батько, чесний друг, прекрасний господар, в якого я знала тільки одну хибу: він був надто поблажливий до одної жінки, яка не вміла його ціпувати. На жаль, я змушена це сказати про свою рідну матір! її вдача була повною протилежністю до батькової. Це була метка, непостійна жінка, що не любила ні дому, ні мене, своєї єдиної доньки, марнотратна, але вродлива, дотепна, обдарована, що захоплювала компанію, яку зуміла зібрати навколо себе.