Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 74

Правда, її товариство ніколи не було велике і не довго залишалося при ній. Цей гурток здебільшого складався з чоловіків: жодна жінка не почувала себе добре коло неї, бо мати терпіти не могла успіхів інших жінок. Я була схожа на батька і з виду, і вдачею. Як молоде каченя одразу шукає води, так і моєю стихією з самого дитинства були кухня, комори, шпихліри, горища. Порядок і чистота в домі були, здавалось, для мене, коли навіть я ще гралася, моїм єдиним інстинктом, моєю єдиною турботою. Мій батько радів із цього і давав моїм дитячим нахилам доцільну роботу. А мати моя, навпаки, не любила мене і не таїла цього.

Я підростала. З роками зростала і моя діяльність, і любов до мене мого батька. Коли ми бували самі, гуляли полями або коли я помагала йому продивлятися рахунки, то добре відчувала, який він щасливий. Коли я заглядала йому в очі, то мені здавалось, наче я дивлюсь сама на себе, бо саме очі й робили мене цілком схожою на нього. Але ні цього настрою, ні цього виразу не міг він зберегти в присутності матері. Коли вона починала несамовито й несправедливо мене лаяти, то він лагідно заступався за мене, ставав на мій бік, і не для того, щоб захистити мене, а ніби прохав пробачення за мої добрі якості. її примхам вій не ставав на заваді. В неї прокинулась палка пристрасть до театру; театр був зорганізований. На чоловічі ролі всілякого віку та вигляду браку не було, а жінок часто бракувало. Лідія, вродлива дівчина, що виховувалася зі мною і вже замолоду обіцяла бути красунею, мусила брати другорядні ролі, стара покоївка грала матусь і тіточок, тоді як моя мати взяла ролі перших коханок, героїнь і пастушок всілякого гатунку. Я не годна й сказати, як мені було смітно, коли люди, котрих я знала як облуплених, перевдягалися, ставали на поміст і хотіли, щоб їх вважали за щось інше, ніж вони були.

Хоч би як вони перевдягались, чи князями, чи графами, чи селянами, я в цих постатях все одно бачила тільки свою матір і Лідію, барона й секретаря і не могла збагпути, як вони можуть мене переконати, що вони щасливі мп нещасні, закохані чи байдужі, скупі чи щедрі, тоді як я про них знаю зовсім інше. Тому-то я рідко бувала серед глядачів. Я або поправляла свічкп, аби щось робити, клопоталась про вечерю, а вранці, коли вони ще всі спали, я поралася коло їхнього гардероба, що його вони звечора кидали жужмом.

Моїй матері, здавалось, дуже подобалося це зайняття, але її прихильності я, проте, не з'єднала, вона зневажала мене, і я добре знаю, як вона з прикрістю не раз говорила: "Коли б міг виникнути сумнів, хто мати дитини, як можна сумніватися про батька, то цю служебку важко було б визнати за мою дочку". Не можу заперечити, що такою поведінкою вона потроху зовсім відштовхнула мене від себе. Я дивилась на її поведінку, як на поведінку чужої людини, а звикнувши гострим оком слідкувати за челяддю,— бо скажу між іншим, що в цьому, власне, й полягає основа кожного хатнього господарства,— то я, звичайно, добре бачила і взаємні стосунки моєї матері та її компанії. Легко можна було помітити, що вона не однаковим оком дивиться на всіх мужчин. Я стала пильніше придивлятися і незабаром помітила, що Лідія була її повірницею і при цій нагоді й сама ближче познайомилася з пристрастями, які вона за первого молоду так часто грала на сцені. Я знала про всі їхні побачення, але мовчала і не казала батькові ані словечка, бо боялась його засмутити. Але нарешті я була змушена до цього. В багатьох випадках, не маючи змоги чогось зробити, вона підкупала прислугу, яка пішла проти мене, нехтувала батькові розпорядження, не виконувала моїх наказів. Розгардіяш, що звідсіль виник, став мені нестерпний, і я все відкрила, на все поскаржилася батькові.

Він спокійно мене вислухав і сказав нарешті, посміхаючись: "Дитино моя, я все знаю, будь спокійна, потерпи, адже ж і я терплю тільки заради тебе".

Але я не заспокоїлась і не стерпіла. Я нишком лаяла батька, бо пе розуміла, як можна було таке терпітп, хай там яка причина. Я вимагала порядку і вирішила покласти цьому край.

Мати моя була багата, однак витрачала надміру, і це, як я помітила, призвело до звади між батьками. Довго цій справі не іМожна було зарадити, аж поки пристрасті моєї матері самі не привели до розв'язки.

Перший коханець вочевидь її зрадив, і відтоді їй сприкрилось усе — дім, люди, місцевість. Вона хотіла переїхати в інший маєток — там було дуже самотньо, хотіла опо-селитись у місті — там була б не на видноті. Я не знаю, що сталося між нею і моїм батьком,— одне слово, він на якихось не 'відомих мені умовах дав, нарешті, згоду, щоб вона виїхала у південну Францію.

Тепер ми вільно зітхнули і зажили як у раю, гадаю навіть, що мій батько нічого не втеряв, коли відкупився від неї значною сумою. Вся непотрібна челядь була звільнена, і щастя, здавалось, сприяло нам. Так сплинуло кілька щасливих років, усе йшло, як ми бажали. Але, на жаль, таке радісне життя тривало недовго. Зовсім несподівано батька спаралізувало,— в нього відібрало правий бік. Треба було вгадувати, що він хотів сказати, бо йому відібрало також і мову. Вельми важко доводилось мені в ті хвилини, коли він вочевидь хотів залишитись зі мною на самоті, нетерплячими жестами показував, щоб усі вийшли, а коли ми залишалися самі, він не міг вимовити потрібного слова. Його нетерпіння зростало до краю, і стан його засмучував мене до глибини душі. Наскільки я могла здогадатися, він хотів сказати щось таке, що особливо торкалося мене. Як мені хотілося довідатись, що воно таке! Перше я могла все вичитати в його очах, а тепер це була марна справа, бо очі його більш нічого не говорили. Одне мені було ясно: він не хотів нічого, а прагнув лише щось мені відкрити, чого я, на жаль, так і не почула. Удар повторився, і він став зовсім нерухомий, безвладний і невдовзі по тому й помер.

Не знаю, звідкіль у мені міцно засіла думка, що він десь заховав скарб, що його по смерті бажає краще залишити мені, а не матері. Я ще при його житті скрізь вишукала, та не знайшла нічого. Після його смерті все опечатали. Я написала матері і запропонувала, що залишусь у домі як управитель. Вона відхилила це, і я мусила покинути маєток. Був знайдений його заповіт, на підставі якого вона залишалась повновладною хазяйкою, а я, принаймні доки її живоття, залишалася в залежності від неї. Тільки тепер, здається, я зрозуміла знаки мого батька. Я вельми жаліла його, що він, слабкої вдачі бувши, навіть і по смерті був несправедливий до мене. Бо деякі мої друзі запевняли, що він, власне, зробив не що інше, як позбавив мене спадку, і стояли на тому, щоб я опротестувала заповіт, але на це я не зважилась. Я надто шанувала батька і пам'ять про нього, тому віддалася своїй долі, спр-вірилась сама собі.

Я була в добрих стосунках з одною дамою по сусідству, яка мала великий маєток. Вона радо запросила мене до себе, і я незабаром взяла її хатнє господарство в свої руки. Вона жила вельми статечно, скрізь любила порядок, і я стала її вірною помічницею у боротьбі з управителем та челяддю. Я не скупа чи не доброзичлива, але ми, жінки, взагалі куди серйозніше, ніж чоловіки, слідкуємо за тим, щоб нічого не марнувалось. Кожне шахрайство для нас нестерпне, ми хочемо, щоб усяк користувався лише тим, на що має право. Тепер я знову була в своїй стихії і нишком сумувала за своїм батьком. Моя протекторна була задоволена з мене, і лише одна невелика обставина порушувала мій спокій. Вернулась Лідія. Мати була настільки жорстока, що відштовхнула бідну дівчину після того, як її вже до краю зіпсувала. У моєї матері навчилась вона дивитися на пристрасті, як на покликання, не звикла ні в чому себе обмежувати. Коли вона з'явилась несподівано до нас, моя добродійниця прийняла її. Вона хотіла допомагати мені, але не вміла ні до чого рук прикласти.

Саме тоді до моєї пані почали з'являтися родичі і майбутні спадкоємці і часто розважалися полюванням. Також і Лотаріо приїжджав з ними. Я одразу помітила, як він виділявся з-поміж інших, проте і в найменшій мірі не мріяла про якісь стосунки з ним. Він був чемний до всіх, і незабаром Лідія, здається, привернула до себе його увагу. Я завжди була коло якогось діла і рідко бувала з гостями. В його присутності я говорила менше, ніж звичайно. Бо не буду заперечувати, жива розмова здавна була мені наче приправа до життя. Я з батьком ще залюбки розмовляла про все, що траплялось. Про що не переговориш, того й не продумаєш як слід. Нікого я так радо не слухала, як Лотаріо, коли він починав говорити про свої мандри, про свої походи. Світ лежав перед ним такий ясний, такий відкритий, як передо мною місцевість, де я господарювала. Я слухала не дивні пригоди авантюриста, не перебільшені напіввигадані історії обмеженого мандрівника, котрий на перше місце ставить себе, а не країну, про яку має розповісти; він не розповідав, він прямо вів нас па саме місце. Я рідко коли відчувала таку чисту насолоду.

Але й пе сказати, як була я задоволена, коли він одного вечора заговорив про жінок. Розмова почалась якось сама від себе: до нас завітали кілька дам-сусідок 1 завели звичайну розмову про жіночу освіту. Говорилося, які несправедливі до нашої статі чоловіки, що вони, мов, хочуть всю вищу культуру лише за собою втримати, не хочуть нас допускати до науки, хочуть мати нас за ляльку для розваги або за економку в домі. Лотаріо мало говорив з цього приводу, та коли гості трохи розійшлися, то й він висловив про це свою думку.

"Аж дивно,— покликнув він,— що обвинувачують чоловіка, коли той хоче поставити жінку на найвище місце, яке вона здібна посісти! А що ж може бути вище за порядкування в домі? Тоді як чоловік клопочеться про зовнішні справи, тоді як намагається створити й зберегти статок, тоді як навіть бере участь у державних справах, всюди залежить від обставин і, смію сказати, нічим не керує, гадаючи, що він керманич, завжди мусить бути політичним, тоді як хотілося б діяти згідно зі своїм розумом, мусить таїтися там, де хотілося б бути одвертим, лукавити, де хочеться бути чесним, тоді як він заради мети, якої ніколи не досягне, мусить щохвилини зрікатися найпре-краснішої мети — гармонії з самим собою,— в той час ро-зумпа жінка повновладно господарює в своєму домі і дає можливість усій родині працювати й розважатися.