Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 78

Коли надійшла обідня пора, всі сіли до столу, не чекаючи господаря; він прийшов пізніше і приєднався до них.

— У заклад іду,— гукнув Ярно,— що ви знову поставили своє ніжне серце на випроби. Ви не встояли проти спокуси ще раз побачити свою давню коханку.

— Відгадали! — одвітив Лотаріо.

— То дозвольте ж нам почути,— сказав Ярно,— як стоять справи. Аж палаю з цікавості.

— Не заперечую,— відповів Лотаріо,— що ця пригода більше ніж слід запала мені в душу, і я поклав ще раз поїхати, щоб таки побачити особу, молодший образ якої вчинив на мене таке приємне враження. Я зліз ще одда-лік із коня і звелів одвести його вбік, щоб не заважати дітям, які гралися біля воріт. Я пройшов до хати, а вона випадково вийшла мені назустріч, вона сама, я її одразу впізнав, незважаючи на велику переміну. Вопа стала дебеліша і, здавалось, виросла; колишня зграбність визирала з усієї істоти, давня веселість перейшла в тиху задуму. Голова, яку вона раніше носила так легко і вільно, тепер була трохи опущена, і легкі зморшки простяглися на її чолі.

Побачивши мене, вона спустила очі долу, але жодний рум'янець, який би свідчив про внутрішнє хвилювання серця, не виступив на її обличчі. Я подав їй руку, вона дала мені свою, потім запитав про її чоловіка, що був відсутній, про дітей; вона підійшла до дверей і покликала їх: всі прибігли і зібралися навколо нас. Нічого кращого немає, як бачити матір з малою дитиною на руках, і нічого достойнішого, як мати серед купки своїх ді^ей. Я запитав, як звати малечу, аби щось сказати, вона запросила ввійти і почекати на батька. Я прийняв запрошення. Вона ввела мене до кімнати, де я майже все застав на старих місцях, і — диво! — прекрасна сестриця, її подоба, сиділа на тому ж самому ослоні за прядкою, де я так часто заставав і свою кохану в тій же самій постаті.

Маленька дівчинка, викапана мати, тупцяла за нами, і так я стояв у дивній теперішності, поміж минулим і прийдешнім, ніби в помаранчевому саду, де на маленькому клаптикові одночасно розцвітають квіти і зріють плоди. Сестра вийшла приготувати почастунок. Я подав так укоханому колись створінню руку і сказав: "Щиро радію, що знову бачу вас".— "Дуже дякую за такі слова,— промовила вона,— можу вас запевнити, що й я почуваю невимовну радість. Як часто хотілося мені ще раз у житті побачити вас; і бажала я цього в такі хвилини, які вважала вже за останні". Вона сказала це спокійно, без хвилювання, з тою природністю, яка мене колись так захоплювала. Увійшла сестра, за нею батько,— і тут можете самі думати, що в мене було на серці, коли я сидів там і коли пішов від них.

Розділ восьмий

По дорозі до міста у Вільгельма тільки й були на думці шляхетні жінки, з якими він познайомився і про яких довелося чути. їх дивна, не вельми радісна доля велико його боліла.

— Ах,— покликнув він,— сердешна Маріана! Що мені доведеться ще почути про тебе! А ти, чудесна амазонко, шляхетний янголе-хранителю, якому я так багато зобов'язаний, якого всюди сподіваюсь зустрінути і, на жаль, ніде не знаходжу, в яких, можливо, й сумних обставинах зустріну тебе, та й чи зустрінемось коли?

В місті нікого із знайомих не було дома, він поспішився в театр, сподіваючись знайти їх на репетиції. Там усе було тихо, будинок здавався порожнім, але одні двері були відчинені. Зійшовши на сцену, він побачив там стару Авреліїну служебку, яка зшивала полотно для нових декорацій. Світла було досить для роботи. Фелікс і Міньйона сиділи долі біля неї. Вони тримали книжку, Міньйона голосно читала, а Фелікс повторяв за нею слова, ніби знав літери, ніби й він умів читати.

Діти схопились і привіталися з новоприбулим. Він ніжно пригорнув їх до себе і підвів ближче до старої.

— Це ти,— звернувся він серйозно до неї,— привела до Аврелії цю дитину?

Вона підвела голову від роботи і обернулась до нього обличчям; він глянув на неї при повному світлі і злякано сахнувся назад: це була стара Барбара.

— Де Маріана? — скрикнув він.

— Далеко звідсіль,— сказала стара.

— А Фелікс?..

— Син тої нещасниці, що надто палко кохала. Не бажаю вам ніколи відчути того, що ви нам коштували! Хай скарб, який я передаю вам, зробить вас таким щасливим, якими нещасливими через нього були ми.

Вона встала, наміряючись піти. Вільгельм міцно її схопив за руку.

— Я не думаю тікати від вас,— мовила вона,— дозвольте мені принести один документ, який і порадує, і засмутить вас.

Вона пішла, а Вільгельм з боязкою радістю дивився на хлопчика. Він ще не насмілювався визнати хлопця своїм.

— Він твій,— крикнула Міньйона,— він твій! — і притиснула хлопця до Вільгельмових колін.

Прийшла стара і передала Вільгельмові листа.

— Тут останні Маріанині слова,— сказала вона.

— Вона вмерла? — скрикнув Вільгельм.

— Вмерла! — промовила стара.— Але я не стану вам докоряти.

Вражений і збентежений Вільгельм розгорнув листа, та ледве прочитав перші слова, як гіркий жаль охопив його. Лист випав йому з рук, а сам він упав на лаву і довго лежав нерухомо. Міньйона клопоталася біля нього. Тим часом Фелікс підняв листа і доти шамотався біля неї, поки вона не здалась і, ставши перед ним навколішки, стала читати. Фелікс проказував за нею слова, і Вільгельм мусив двічі почути його:

"Якщо цей лист потрапить коли до тебе, то пожалій нещасницю, що так тебе кохала, бо це кохання смерть мені заподіяло. Хлопчик, народження якого я пережила на кілька днів,— твій. Я вмираю, вірна тобі, хоч би що говорили проти мене зовнішні обставини. Втративши тебе, я втратила все, що в'язало мене з життям. Я вмираю спокійна, бо мене запевнили, що дитина здорова і буде жити. Вислухай стару Барбару, пробач їй, прощай і не забувай мене!"

Який болісний, але трохи загадковий і втішний лист! Зміст його він лише тоді повністю збагнув, коли діти, заїкуючись і запинаючись, прочитали його знову.

— От вам, маєте! — скрикнула стара, не чекаючи, поки він опанує себе.— Дякуйте богові, що, втративши таку дівчину, вам хоч залишилась чудесна дитина. Ніщо не дорівняється вашому смуткові, коли ви почуєте, як ця мила дівчина до кінця залишилась вам вірною, яка вона була нещасна і як усе вам офірувала.

— Дай же мені одразу випити увесь келих горя і радощів! — заволав Вільгельм.— Переконай мене, умов мене, що вона була чесна дівчина, що була годна моєї пошани і мого кохання, а тоді залиш мені мій біль від цієї незаступної втрати.

— Тепер не час,— мовила стара,— у мене є робота, і я не бажаю, щоб нас бачили вкупі. Хай це поки буде в таїні, що Фелікс належить вам. Бо за мою нещирість мені довелось би почути чимало докорів від трупи. Міньйона не зрадить нас, вона славна і вміє промовчати.

— Я вже давно це знала, а не сказала ж нічого,— мовила Міньйона.

— Як же це можливо? — скрикнула стара.

— Звідкіль? — запитав Вільгельм.

— Дух повідав мені про це.

— Як? Де?

— В сараї, коли старий витяг ножа, я почула крик: "Поклич його батька",— тоді ти мені й спав на думку.

— То хто ж кричав?

— Я не знаю, лише чула в серці, в голові; я так злякалась, тремтіла, молилась, аж воно крикнуло — і я збагнула.

Вільгельм пригорнув її до серця, доручив їй Фелікса і пішов. Він тільки тепер помітив, що вона зблідла і схудла, порівняно з тим, якою була.

Найперше знайшов він із своїх знайомих мадам Мелі-ну. Вона зустріла його якнайпривітніше.

— О,— покликнула вона,— коли б ви застали в нас усе так, як вам бажано.

— Сумніваюсь у тому,— сказав Вільгельм,— та й не чекаю. А признайтесь лишень, тут, мабуть, вжито усіх заходів, щоб здихатись мене.

— А чого ж ви поїхали? — мовила приятелька.

— Спробу зроблено якраз своєчасно, щоб довідатись, чи вже ми такі незаступні в цьому світі, як нам здається. Бо ми надто бундючимось. Думаємо, що лише ми й оживляємо коло, в якому обертаємось, уявляємо собі, що в нашу відсутність мусить зупинитись і життя, і дихання, і живлення, а тим часом прогалина, яку ми залишаємо, ледве помітна, і на місце наше хутко приходить як не кращий, то приємніший.

— А страждань наших друзів ми не беремо до уваги?

— Та й друзі наші добре роблять, коли скоро заспокоюються, коли кажуть: "Там, де ти пробуваєш, там, де залишаєшся, роби що можеш, будь діяльний, привітний і втішайся сучасним". 1

Розпитавши докладніше, Вільгельм побачив, що так воно й сталося, як він гадав: була організована опера, яка притягнула до себе велику увагу публіки. На його ролі поставили Лаерта і Гораціо, і обидва були вшановані куди бурхливішими оплесками, ніж випадали на його долю.

Увійшов Лаерт, і мадам Меліна покликнула:

— Гляньте лишень на цього щасливця, він хутко стане капіталістом чи бозна ще кимі

Вільгельм обійняв його і відчув прекрасне тонке сукно на його сурдуті; решта одягу була проста, але найкращої якості.

— З'ясуйте ж мені цю загадку! — заволав Вільгельм.

— Ще маємо час,— мовив Лаерт,— встигнете довідатись, що тепер моя біганина недаремна, що хазяїн одного великого торгового дому тягне прибутки з мого неспокою, з моїх талантів і знайомств, тож і мені частка звідтіль перепадає. Я багато дав бп, якби при цьому повернулась і моя довіра до жінок, бо там у домі є гарненька небога, і я добре бачу, що якби тільки захотів, то швидко став би забезпеченою людиною.

— Ви, либонь, ще не знаєте,— сказала мадам Меліна,— що в нас недавно відбулось весілля? Зерло по-справдеш-ньому одружився з прекрасною Ельмірою, бо її батько не дозволив потаємного зв'язку.

Так роздебендювали вони про все, що трапилось під час його відсутності, і він добре помітив, що трупа і в душі, і в думках давно вже розпрощалася з ним.

Вільгельм діждатися не міг старої, яка пообіцялася прийти пізно вночі. Вона хотіла, щоб усі вже полягали спати, і вимагала таких приготувань, наче молода дівчина, що хоче прокрастися до свого коханця. Він чи не всоте перечитував Маріаниного листа, з невимовним захватом читав слово "вірність", написане її укоханою рукою, і з жахом — звістку про її смерть, наближення якої вона, здавалось, не боялась.

Минула північ, коли він почув біля напіввідчинених дверей якесь шарудіння: ввійшла стара з кошичком у руках.

— Я повинна вам розповісти,— сказала вона,— історію наших поневірянь, ну, і підожду, поки ви сядете і байдуже вислухаєте мене, аби задовольнити свою цікавість; може, ви так нетерпляче й чекали мене лише для того, щоб, вислухавши, загорнутися, як і тоді, у своє холодне самолюбство, коли в нас серце розривається з горя.