Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 77

Іншим часом я, можливо, і не вважав би її такою приємною, як цього разу, коли був такий вражений. Надвечір їхав я селом по той бік річки, дорогою, якою часто колись їздив. Біль по всьому тілі зробив мене слабкішим, ніж я сам

здз

сподівався; я почував себе розчуленим, а що сили мої зміцнювались, то ніби вдруге народженим. Всі речі з'являлися мені в такому само світлі, як у минулі часи. Давно вже не були вони мені такі милі, такі приємні, такі привабливі, як цього разу. Я зрозумів, що то від слабості, але мені це подобалось. Я поволеньки собі їхав, і мені раптом стало ясно, чому людям подобається хворість, яка дає нам солодкі почуття. Ви, либонь, знаєте, що мене так часто тягнуло колись на цю дорогу?

— Якщо не помиляюсь,— мовив Ярно,— це була невеличка любовна пригода з донькою одного орендаря.

— її можна й великою назвати,— сказав Лотаріо,— бо ми кохалися сильно, серйозно і досить довго. Сьогодні якось випадково все збіглося докупи, щоб яскраво нагадати мені перші часи нашого кохання. Хлоп'ята знову так само струшували хрущів з дерев, і ясенове листя було не більше, як тоді, коли я вперше побачив її. Я давно вже не бачив Маргарити, бо вона далеко вийшла заміж, і тільки випадково почув, що кілька тижнів тому вона приїхала в гостину до батька.

— Отож ваша прогулянка була не зовсім випадкова?

— Не заперечую, що я хотів з нею зустрінутись. Проїжджаючи неподалік від їхньої хати, я побачив її батька, що сидів коло дверей, а біля нього дитину, приблизно однолітню. Коли я наблизився, з горішнього вікна швидко визирнула якась жінка, а як підійшов до дверей, то почув, що хтось хутенько збігав униз по сходах. Я був певний, що то вона, і, мушу признатися, тішив себе надією, що вона мене впізнала і біжить мені назустріч. Але як же я був засоромлений, коли жінка вискочила за двері, схопила дитину, що підійшла близько до коня, і віднесла її додому. Це було неприємне почуття, і мій гонор трохи лиш тим заспокоївся, що коли вона втікала, я помітив, як почервоніли її потилиця і незакрите вухо.

Я зупинився і зайшов у розмову з батьком, все поглядаючи зизом на вікно, чи не пощастить зуздріти її ще хоч раз, проте не побачив її й сліду більше. Розпитувати я не хотів, отже, поїхав собі додому. Було мені прикро, але трохи одлягло від серця, бо я все-таки, хоч і ледве спозир-нув на обличчя, проте встиг помітити, що вона майже зовсім не змінилась, а десять років — то це ж кавал часу! Еге ж, вона видалась мені навіть молодша, така само струнка, така ж легконога, шия чи не тендітніша, як тоді, щоки так само легко і ніжно червоніли, а вона ж мати, має шестеро дітей, а то, може, й більше. Це явище так відповідало до того чарівного світу, який мене оточував, що я їхав уперед з якимось молодечим почуттям і повернув назад тільки в лісі, коли вже сонце заходило і випала роса. Хоча це й нагадало мені лікареві приписи, та й взагалі розумніше було їхати прямо додому, але я повернув назад і знову поїхав повз хутір. Я помітив, що в саду, загородженому легким тинком, походжає жіноча постать. Під'їхавши стежкою ближче до тину, я опинився недалеко від особи, до якої так прагнув.

Хоча вечорове сонце било мені в очі, я, проте, помітив, що вона щось робить біля тину, який лише трохи її закривав.

Я, здавалось, упізнав мою колишню кохану. Наблизившись до неї, я зупинився не без хвилювання в серці. Кілька високих пагонів шипшини, що хиталися на легкому вітрі, заважали ясно розгледіти її постать. Я заговорив до неї і запитав, як вона поживає. Вона відповіла мені стиха: "Гаразд!"

Тоді я помітив, що одне з дітей рве за тином квіти, і я запитав її, використавши цю нагоду, де решта її дітей. "Це не моя дитина,— відповіла вона,— мені ще трохи рано!"

Ту мить вона стала так, що я добре розгледів її обличчя, і аж закам'янів перед цим видивом. Це була моя кохана і водночас не вона. Ще молодша, ще прекрасніша, ніж та, яку я знав десять років тому.

— Хіба ви не орендарева дочка? — запитав я, геть збентежений.

— Ні,— відповіла вона,— я її сестра в перших.

— Але ж ви так надзвичайно схожі одна до одної,— мовив я.

— Так говорить кожний, хто знав її десять років тому. Я й далі розпитував її про те про се. Хоч я вже бачив,

що помилявся, та моя помилка була мені приємна. Я не міг звільнитися від живого образу минулого блаженства, що стояло передо мною. Тим часом дитина відбігла від неї шукати квітів біля ставка. Вона попрощалась і побігла за дитиною.

Я все-таки прознав, що моя давня кохана живе ще тут у батька, і, їдучи дорогою, питався сам себе, чи то вона, чи її сестра вибігала до коня рятувати дитину від небезпеки. В думках я кілька разів уявляв собі цю пригоду, і не знаю, чи могло б що-небудь інше справити на мене приємніше враження. Але я почуваю себе гаразд, хоч і хворий, і ми прохатимемо лікаря, щоб він звільнив нас від решток такого настрою.

З інтимними спогадами приємних любовних пригод буває таке саме, як і з спогадами про привиди: досить щось розповісти одному, і розповіді потечуть далі самі по собі.

Наше невеличке товариство почало згадувати подібні історії з минулих часів. Найбільше розповідав Лотаріо. Всі Ярнові пригоди мали своєрідний характер, а що довелось розповісти Вільгельмові, ми вже знаємо. Він лише побоювався, щоб часом не нагадали йому історії з графинею, але ніхто навіть і не натякнув про неї.

— Це правда,— казав Лотаріо,— не може бути приємнішого почуття в світі, як те, коли серце після байдужості знову запалюється коханням до нового предмета, а проте я зрікся б цього щастя на все життя, якби тільки доля поєднала мене з Терезою. Не завжди будеш юнаком, і не завжди можна бути дитиною. Чоловік, котрий знає світ, котрий знає, що в ньому робити, чого від нього сподіватися, чи й може бажати чогось кращого, як знайти дружину, котра всюди стане йому до помочі, зуміє все йому приготувати, закінчити те, що він не доробив, діяльність якої поширюється на всі боки, тоді як сам він у своїй праці йде далі вперед. Раєм здавалося мені життя з Терезою! Не химерним раєм на небі, а певним, райським життям на землі, що обіцяє порядок у щасті, мужність у біді, турботу про найдрібніше і душу, яка може обійняти величне і без жалю розлучитися з ним. О! Я вбачав у ній нахили, з розвитку яких ми дивуємось, читаючи в історії про жінок, незмірно вищих від усіх мужчин: розуміння обставин, уміння дати собі раду у всіх випадках життя, впевненість у дрібному, через що міцно тримається ціле, хоча про це вони, здається, ніколи й не думають. Ви, гадаю, пробачите мене,— сказав він далі, звертаючись з усміхом до Вільгельма,— що, заговоривши про Терезу, я ухилився від Аврелії: з першою я міг надіятися на щасливе життя, а з другою годі було сподіватися й одної щасливої години.

— Не потаю,— сказав Вільгельм,— що приїхав я сюди з великим до вас роз'ятренням у серці і що намірявся суворо зганити ваше ставлення до Аврелії.

— Воно й заслуговує на догану,— мовив Лотаріо,— я не повинен би був своєї дружби з нею міняти на кохання, не повинен був допустити, щоб пошана, якої вона заслуговувала, перейшла в прихильність, якої вона не могла ні викликати, ні підтримати. Ах! У коханні вона не була ніжна, а це ж найбільше нещастя для жінки.

— Нехай і так,— сказав Вільгельм.—— Ми не завжди можемо уникнути дій, що заслуговують на догану, уникнути того, щоб наші наміри і вчинкп в якийсь незбагненний спосіб не збивалися з природного і правильного напрямку, але є обов'язки, яких ми ніколи не повинні з ока спускати. Земля їй пером. Не будемо лаяти себе ні картати її і покладемо з співчуттям квіти на її могилу. Але біля могили, де спочиває нещасна мати, дозвольте запитати вас, чому ви не берете дитини? Сина, який кожному приніс би радість і якого вона, здається, геть зовсім занедбала. Як могли ви з вашими чистими і ніжними почуттями викинути його з батьківського серця? За увесь цей час ви жодним словом не спом'янули про це миле створіння, а скільки ж хорошого про нього можна розказати!

— Про кого ви говорите? — запитав Лотаріо.— Я вас не розумію.

— Про кого ж іншого, як не про вашого сина, Аврелії-ного сина, про прекрасну дитину, для щастя якої бракує лише, щоб її забрав до себе ніжний батько.

— Ви дуже помиляєтесь, мій друже,— покликнув Лотаріо.— В Аврелії не було сина, принаймні від мене. Я не знаю жодної дитини, а то я радо забрав би її до себе. Але проте я залюбки догляну це мале створіння, як спадок від неї, і подбаю про його виховання. Хіба вона коли що-небудь говорила, що це її син, що він мій?

— Не скажу, щоб я від неї чув про це якесь виразне слово, але так усі думали, то й я жодної хвилини в цьому не сумнівався.

— Щодо цього,— впав у мову Ярно,— я можу датп деякі пояснення. Дитину до Аврелії принесла стара жінка, яку ви, мабуть, не раз бачили, Аврелія палко за неї вхопилася, сподіваючись, що це полегшить її страждання; хлопчик таки й справді приніс їй немало втішних хвилин.

Це відкриття велико занепокоїло Вільгельма. Він яскраво уявив собі добру Міньйону поруч з прекрасним

Феліксом і виявив бажання вивести їх із того становища, в якому вони перебували.

— Ми це швидко владнаємо,— сказав Лотаріо,— чудесну дівчинку віддамо Терезі, в кращі руки вона не може попасти, що ж до хлопчика, то я думаю, найкраще буде, коли ви його візьмете до себе, бо навіть і жінки не можуть дати того, що дають нам діти, коли ми безпосередньо біля них ходимо.

— Взагалі, я гадаю,— вставив Ярно,— найкраще було б зовсім відмовитися вам від театру, до якого ви все одно жодної кебети не маєте.

Вільгельма це дошкулило до живого, і він ледве стримався, бо жорсткі Ярнові слова добре зачепили його самолюбство.

— Якщо ви мене в цьому переконаєте,— відпер він, вимушено усміхаючись,— то зробіть мені таку послугу, хоча сумна це послуга — розбуркати людину від солодкого сну.

— Годі про це,— мовив Ярно,— я тільки хотів би, щоб ви скоріше привезли дітей, і все буде гаразд.

— Я готовий,— відповів Вільгельм,— бо турбуюсь і цікавлюсь, чи не зможу дізнатися чогось нового про хлопчика; та й хочеться вже побачити дівчинку, що так міцно до мене привернулась.

Стали на тому, щоб він негайно їхав.

Другого дня він уже приготувався до від'їзду, кінь був осідланий, і залишалось тільки попрощатися з Лотаріо.