Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 75

Чи не в тому найбільше щастя людини, щоб довести до скутку те, що ми вважаємо за справедливе й добре? Щоб справді бути господарем засобів до нашої мети? А де повинна, де може лежати наша найближча мета, як не в нашому домі? Хіба не тут мп сподіваємося задовольнити наші повсякденні потреби, де ми встаємо й лягаємо, де наша кухня й комора і всілякі запаси завжди стоять до наших і нашої родини послуг? Скільки вимагається впертої діяльності, щоб запровадити на стале в життя цей повсякденний порядок і мати бажані наслідки! Небагато чоловіків наділені кебетою правильно, як небесні світила, обертатися і світити вдень, як і вночі, справляти домашнє знаряддя, сіяти і збирати урожай, зберігати й витрачати і пройти круг свій з любов'ю, супокоєм і доцільністю! Якщо жінці пощастить отак запанувати у внутрішньому колі, то вона тим самим робить паном чоловіка, якого кохає. її уважність допомагає їй набути знань, а її діяльність зуміє їх використати. Так вона стає ні від кого не залежною і

створює й своєму чоловікові справжню, домашню, внутрішню незалежність. Він тоді бачить, що його посілість зміцнена, а те, що заробляє, споживається розумно, тому душа його може звернутися до високих справ і, якщо йому пощастить, він може досягти і в державі того, чого досягла дружина в домі".

Потім він змалював, яку дружину бажав би мати. Я вся зашарілась, бо він описав мене, як живу. Я нишком втішалася своїм тріумфом, тим більше, що він, як з усього було видно, не мав мене особисто на думці, бо, власне, і не знав. Я не пригадую приємнішого почуття у своєму житті, як те, коли мужчина, котрого так цінуєш, віддав перевагу не моїй персоні, а моїй вдачі. Яка це була для мене винагорода! Яке підбадьорення!

Коли всі розійшлися, моя шановна приятелька посміхаючись сказала:

"Жаль, що мужчини часто духмають і говорять те, чого не доводять до скутку, інакше для моєї любої Терези це була б прекрасна партія". Я пожартувала з цих слів і додала, що хоч мужчини розумом і прихиляються до господинь, проте серце їхнє і уява прагнуть до інших якостей, і що ми, господині, не могли б стачити супроти милих, привабливих дівчат. Ці слова я сказала так, щоб почула Лідія, бо вона не таїлася, що Лотаріо зробив на неї велике враження, та й він також, здавалося, кожного разу, приїжджаючи, ставав до неї все уважніший. Вона була бідна, невисокого походження, і про те, щоб вийти за нього заміж, їй годі було й думати, але не могла відмовити собі втіхи вабити і бути звабленою. Я ніколи не кохала і не кохала й тепер, і хоч мені безмежно приємно було бачити, як високо ставить і розуміє мою вдачу такий шановний чоловік, проте не буду заперечувати, що не зовсім була цим задоволена. Я хотіла, щоб він мене узнав, щоб прихилився до мене особисто. Це бажання виникло в мене без якоїсь особливої думки про те, що з цього може вийти.

Найбільшою послугою, яку я зробила моїй добродійниці, було те, що я постаралася впорядкувати в її маєтностях прекрасні ліси. В тих цінних посілостях, вартість яких з часом усе збільшувалась, господарство, на жаль, велося дуже погано, без плану й порядку. Крадіжкам і шахрайству не було кінця. Деякі пагоркн були зовсім голі, і лише на старих ділянках стояв рівний ліс. Я все пообходила сама з тямущим лісничим, звеліла виміряти ділянки, вирубати, що треба, сіяти, садити, і невдовзі робота закипіла. Щоб легше їздити верхи та й щоб пішки не було замішки, я звеліла пошити собі чоловіче вбрання і всюди встигала, скрізь мене боялись.

Я зачула, що товариство молодих друзів разом з Лотаріо знову наміряються влаштувати влови. Вперше в своєму житті спало мені на думку з'явитися або, щоб не бути до себе несправедливою, вийти перед очі цього прекрасного молодика такою, якою я справді була. Я зодягнулася в своє чоловіче вбрання, почепила за плечі рушницю і пішла з нашим єгерем на межі наших володінь дожидатись решти товариства. Коли всі прийшли, Лотаріо не одразу впізнав мене. Один із небожів моєї добродійниці представив мене йому як вправного лісничого, жартував з моєї молодості і, жартуючи, доти вихваляв, поки нарешті Лотаріо не впізнав мене. Небіж сприяв моїм намірам, наче ми з ним домовились. Він докладно і з вдячністю розповів, скільки я зробила для тітки, отже, і для нього.

Лотаріо слухав уважно, розмовляв зі мною, розпитував докладно про маєток і місцевість, і я раділа, що можу показати перед ним свої знання. Я дуже добре склала іспит, виклала перед ним свої проекти всіляких поліпшень, щоб почути його думку. Він схвалив їх, розповів мені про подібні випадки і зміцнив мої задуми, надавши їм суцільності. Моє задоволення з кожною хвилиною зростало. На щастя, я хотіла, щоб він мене тільки знав, а не покохав, бо, вернувшись додому, я помітила краще, ніж перше, що увага, яку він виявляв до Лідії, зраджувала його таємну прихильність до неї. Я досягла своєї мети, а проте не буЛа спокійна. З того дня він виявляв до мене справжню повагу і повну довіру, в товаристві розмовляв зі мною, питався про мою думку, а особливо в справах хатнього господарства вія так мені довірився, наче я знала геть усе. Його співчуття надзвичайно мене підбадьорювало, навіть коли мова заходила про економіку країни або фінанси, він втягував мене в розмову, і я намагалася в його присутності якомога більше засягнути знань про свою провінцію, ба навіть про всю країну. Для мене було це не важко, бо тут у великому масштабі лише повторялось те, що я так добре знала в малому.

З того часу він часто почав бувати в нашому домі. Можна сказати, ми говорили про все, але розмова майже

завжди наверталась на господарські справи, хоч і в ширшому розумінні. Ми багато говорили про те, яких величезних наслідків могла б досягнути людина навіть і при невеликих начебто засобах, якби послідовно застосовувала свої сили, свій час, свої гроші.

Я не спротивлялась прихильності, що тягнула мене до нього, і, на жаль, надто скоро почула, як міцно і щиро його покохала, яке чисте і справдешнє було моє кохання, на жаль, бо все більше помічала, що, як здавалось мені, його часті відвідини стосувалися Лідії, а не мене. Вона принаймні була в цьому зовсім упевнена. Вона зробила мене своєю повірницею, і це мене до певної міри втішало. Ті докази на свою користь, на які вона аж надто наполягала, я зовсім не вважала за значущі. Тут і натяку не було про його намір увійти з нею в серйозний і тривалий зв'язок. Тим ясніше побачила я в цьому прагнення палкої дівчини хоч би там що належати Лотаріо.

Так стояли справи, коли раптом моя пані вразила мене несподіваною заявою. "Лотаріо,— сказала вона,— пропонує вам свою руку і бажає мати вас за супутницю на все життя". Вона багато говорила про мої гарні якості і сказала (мені так приємно було це слухати): Лотаріо, мов, певен, що в мені знайшов особу, про яку давно мріяв.

Я досягнула тепер найвищого щастя; мене бажає чоловік, якого я так шаную, біля якого і з яким я могла б знайти цілковито вільне, корисне, широке застосування моїх природжених здібностей, моїх вправами набутих талантів. Зміст цілого мого життя, здавалось мені, безмежно збільшився. Я дала згоду, він прибув сам, говорив зі мною наодинці, подав мені руку, обійняв і поцілував мене в уста. Це був перший і останній поцілунок. Він розказав мені про свої справи, що йому коштував американський похід, якими боргами обтяжені його маєтності, як через те дійшов до незгоди зі своїм двоюрідним дідом і як цей шановний родич думає потурбуватися про нього, звичайно, на свій власний манір: хоче знайти йому багату дружину, тоді як статечному чоловікові досить і хазяйновитої. Але він сподівається через свою сестру переконати старого. Далі розповів про стан своїх маєтків, про свої плани, перспективи і просив моєї допомоги. Тільки до дідової згоди все це повинно триматися в таємниці.

Щойно він пішов, як Лідія запитала мене, чи не про неї була мова. Я сказала: "Ні"—і надокучила їй

розповідями про господарчі справи. Вона занепокоїлась, Пула не в гуморі, і коли він прийшов знову, то його поведінка не підняла її настрою.

Але я бачу вже, що сонце на вечірньому прузі! Ваше щастя, мій друже, бо інакше цю історію, яку я так радо згадую і розповідаю, довелось би вам вислухати з усіма подробицями. Отож поспішуся, бо ми наближаємось до періоду, на якому не варто довго зупинятися.

Лотаріо познайомив мене зі своєю чудесною сестрою, а та вельми спритно зуміла ввести мене до свого діда. Я сподобалася старому,' він дав згоду, і я вернулася до своєї добродійниці зі щасливою звісткою. Заручини тепер не були секретом у домі. Спочатку ця звістка видалась Лідії зовсім неймовірною. Коли ж, нарешті, жодного сумніву не залишалось, вона раптом щезла, і ніхто не знав, де поділась.

День нашого поєднання наближався. Я часто просила його дати мені свій портрет і саме перед його від'їздом ще раз нагадала йому про це. "А ви забули,— сказав він,— дати мені рамку, в яку хочете його вставити". Сталося це ось як: у мене був подарунок від однієї приятельки, дуже для мене дорогий. Під склом був вензель з її волосся, а далі всередині залишалася порожня платівочка з слонової кості, де мав бути портрет тої, яку саме тоді смерть вирвала в мене. її втрата боліла ще мені на серці, коли Лотаріо ощасливив мене своїм коханням, і я хотіла заповнити прогал, що залишився після її смерті, портретом мого друга.

Я йду швиденько до своєї кімнати, дістаю дорогу скриньку і відчиняю в його присутності. Зазирнувши туди, він бачить медальйон одної жінки, бере його в руки, уважно розглядає і хутко питається:

"Хто це така?"

"Моя мати",— відповідаю я.

"Я присягнув би,— скрикнув він,— що це портрет одної панійки фон Сент-Альбан, котру я зустрічав кілька літ тому в Швейцарії".

"Це вона і є,— відповіла я усміхаючись,— ви, не відаючи того, познайомилися зі своєю тещею. Сент-Альбан — це романтичне ім'я, під яким моя мати мандрує. Вона й зараз під цим ім'ям пробуває у Франції".

"О, я найнещасніший з людей!" — скрикнув він, кидаючи портрет назад у скриньку, і, затуливши очі рукою, вибіг із кімнати. Потім скочив на коня, а я вибігла на балкон і почала його кликати. Він обернувся, махнув рукою і щодуху помчав геть. І більше я не бачила його.

Сонце зайшло.