Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 85

Вільгельм одразу найняв кімнату і став перед питанням, залишатися йому чи їхати далі? У такій нерішучості наважився він знову вийняти записочку, подивитися на яку досі не насмілювався. В записці стояло ось що: "Скоріше пришли мені твого юного друга. Міньйона останні два дні почуває себе гірше. І хоч як воно сумно, а я буду рада з ним познайомитись".

Останніх два слова Вільгельм при першому читанні і не помітив. Він злякався і поклав не їхати.

— Як,— заволав він,— то Лотаріо, знаючи все про мене, не відкрив їй, хто я такий? Вона, мабуть, спокійно чекає когось незнайомого, а не мене, якого воліла б краще не бачити, а тут я і з'явлюсь перед нею! Уявляю, як вона сахнеться, як почервоніє! Ні, неможливо наражатися на таку сцену.

Надворі вивели коней і стали запрягати. Вільгельм вирішив розпакувати речі і залишитись тут. Він був надзвичайно схвильований, і, коли почув, що по сходах іде дівчина повідомити його, що все готове, він придумав нашвидку якусь притичину, що ніби примушує його залишитись тут, аж нараз погляд його несподівано зупинився на записочці, яку він держав у руках.

— Боже-світе! — скрикнув він.— Що ж це таке? То це ж не графинина рука, це рука амазонки!

Увійшла дівчина, сказала йому йти додолу і повела з собою Фелікса. _

— Чи це ж можливо? — заволав він.— Чи це ж правда? Що мені робити? Залишатися тут, чекати і з'ясувати? Чи поспішати? Поспішати назустріч розв'язці? Чи можеш ти баритися по дорозі до неї? Цього вечора ти можеш її побачити і хочеш добровільно замкнути себе у в'язницю? Це її рука, еге ж, її! Ця рука кличе тебе, її карета запряжена, щоб тебе везти. Тепер загадка розгадана: у Лотаріо Дві сестри. Він знає про мої стосунки до одної, а як я зобов'язаний другій — йому не відомо. І вона також не знає, що поранений бродяга, зобов'язаний їй коли не життям, то принаймні здоров'ям, перебуває в домі її брата, де його вшанували так незаслужено гарним прийомом. Фелікс, який уже гойдався в кареті, гукнув:

— Тату, а йдіть-но сюди! Які тут гарні хмари, гарні фарби!

— Йду, йду! — крикнув Вільгельм, збігаючи зі сходів.— Всі небесні явища, якими ти, люба дитино, так захоплюєшся, ніщо проти того видива, що на мене чекає.

Сидячи в кареті, він згадував усі обставини. "Отже, Наталія — це Терезина подруга. Яке відкриття, які перспективи! Як дивно, що страх почути що-небудь про одну сестру міг зовсім приховати від мене існування другої!"

З якою радістю дивився він на свого Фелікса; він сподівався і для хлопця, і для себе найкращої зустрічі.

Сонце зайшло, настав вечір; дорога була поганенька, машталір їхав помалу, Фелікс заснув, і нові сумніви й турботи обсіли нашого друга.

"Яке безумство, які фантазії знову опанували тебе? — сказав він по думки.— Невеличка подібність письма надає тобі певності і дає привід вигадати чудернацьку казку".

Він вийняв записку, і в вечірньому присмерку йому знову здалося, що то графинина рука. Його очі вже не могли знайти в окремих деталях того, що серце разом сказало в цілому.

"Отже, тягнуть тебе ці коні до жахливої сцени! Хто зна, чи вони за кілька годин не потягнуть тебе назад? І хоч би застати її саму. А може, й чоловік її там, може, й баронеса? Чи змінилась вона? Чи зможу я вдержатись на ногах при ній?"

Тільки слабка надія, що він зустріне свою амазонку, проблискувала іноді в його похмурих думках. Настала ніч. Карета загуркотіла у дворі і зупинилась. Слуга з восковим факелом вийшов з прекрасного порталу і спустився широкими сходами до самої карети.

— Вас давно вже чекають,— сказав він, відстібаючи шкіряну запону.

Вийшовши з карети, Вільгельм узяв на руки Фелікса, а перший слуга гукнув на другого, що стояв із світлом у дверях:

— Веди пана зараз же до баронеси.

Блискавкою промайнуло у Вільгельма в думці: "Яке щастя! Хай це навмисне чи випадково, але баронеса тут! Я спершу її побачу! Графиня, мабуть, уже спить. О добрі духи, поможіть витримати мить найбільшого збентеження!"

Він увійшов до будинку і опинився в найповажнішім, найсвятішім для своїх почуттів місці, в яке міг тільки потрапити. Ліхтар, що висів угорі, сліпучо освітлював перед ним широкі, положисті сходи, що вгорі на повороті розходились на два боки. На п'єдесталах і в нішах стояли мармурові статуї і бюсти; деякі з них видались йому знайомі. Враження дитинства не забуваються і в найменших дрібницях. Він упізнав музу, яка належала його дідові, не по її фігурі чи художній вартості, а по реставрованій руці і по новому шматочкові, вставленому в одяг. Йому здавалося, наче він переживає казку. Дитина була важка, він забарився на сходах і став на коліна буцім для того, щоб зручніше взяти дитину, а насправді йому треба було відпочити. Він ледве спромігся підвестися знову. Слуга, що ніс попереду світло, хотів узяти дитину, але Вільгельм не хотів її віддати. Потім вони вступили до передпокою, і Вільгельм ще більше здивувався, побачивши на стіні добре знайому картину з недужим королевичем. Він ледве встиг кинути на неї погляд, як слуга повів їх через кімнати до кабінету. Там сиділа жінка, затінена абажуром лампи, і читала. "О, якби це була вона!" — подумав він цієї рішучої хвилини. Він поставив на підлогу дитину, що начебто прокинулась, і намірився підійти до дами, але сонна дитина не стояла на ногах. Тоді жінка встала і підійшла до нього. Це була амазонка! Він не міг стриматися, впав * перед нею на коліна, скрикнув: "Це вона!" — схопив її руку і поцілував у безмежному захваті. Дитина лежала поміж ними на килимі і солодко спала.

Фелікса перенесли на канапу. Наталія сіла біля нього і сказала й Вільгельмові сісти в крісло, що стояло поруч. Вона запропонувала закуску, але Вільгельм відмовився і намагався тільки впевнити себе, що то вона, хотів краще розгледіти затінені абажуром її риси і знову їх розпізнати. Вона розповіла йому в загальному про Міньйонину хворість, про те, що дівчина марніє від якихось глибоких переживань, що при її великій вразливості, якої намагається не виявляти, вона часто терпить на міцні й небезпечні спазми свого бідного серця, що цей найважливіший орган нашого життя при несподіваних душевних переживаннях іноді зовсім зупиняється, і тоді в грудях славної дитини не чутно жодного збавенного поруху життя. Коли ж цей напад проходить, то сила природи виявляється знову в надто прискореному живчикові, і ця надмірність в роботі серця так само її мучить, як і кволість.

Вільгельм згадав про один такий напад, і Наталія послалась тут на лікаря, котрий хотів докладно поговорити з ним про цю справу і причини, ось чому вирішили викликати його, друга й доброчинця дівчини.

— Ви знайдете в ній дивну переміну,— вела далі Наталія,— тепер вона ходить у жіночому вбранні, до якого передше мала таку відразу.

— Як ви цього досягли? — запитав Вільгельм.

— Хоч ми дуже того хотіли, проте спричинився тут лише випадок. Ось слухайте, як воно вийшло. Ви, напевне, вже чули, що в мене завжди живе кілька дівчаток, їхні думки я намагаюся скерувати на добре й справедливе. Зростаючи при мені, вони чують від мене лише те, що я сама вважаю за правдиве. Проте я не хочу й не можу заборонити їм, щоб вони почули від когось іншого таке, що часто-густо вважається в світі за омильне та забобонне. Якщо вони питаються мене про це, то я намагаюся, наскільки можливо, зв'язати якось оті чужі, недоречні поняття з правильними, щоб їх, таким чином, як не вдасться зробити корисними, то принаймні знешкодити. Вже давно мої дівчатка прочули від селянських дітей різних історій про янголів, про Діда Мороза, про святого Христа, що в певні дні приходять у вигляді людей, обдаровують добрих дітей, а поганих карають. Вони запідозріли, що то, мабуть, перевдягнені люди. Я зміцнила в них цю думку, не вдаючись у пояснення, і вирішила при першій нагоді показати їм таке видовище. На той час припадав саме день народження двох сестер-близняток, які завжди вельми добре себе поводили. Я пообіцяла, що цього разу янгол принесе їм невеликі подарунки, яких вони заслужили. Діти нетерпляче чекали цього з'явлення. Я підготувала до цієї ролі Міньйону, і в призначений день її зодягли в доземну, легку й білу одежу, підперезали золотим поясом, на голову наділи діадему. Спочатку я не хотіла давати їй крил, однак жінки, котрі її вбирали, стали на тому, що їй потрібна пара золотих крил, щоб як слід виявити свою майстерність. В такому вигляді, з лілеєю в

одній руці і 8 кошичком у другій, і вступило поміж дівчат це дивне створіння, що здивувало навіть і мене. "Янгол іде!" — сказала я.

Всі діти аж сахнулися назад, нарешті загукали: "Це Міньйона!" А проте не наважувались підійти ближче до дивної постаті.

"Ось вам подарунки",— мовила вона і подала кошика.

Всі оточили її, розглядали, обмацували, розпитували.

"Ти янгол?" — запитала одна.

"Хотіла б ним бути",— відповіла Міньйона.

"Нащо ти носиш лілею?"

"Щоб моє серце було таке чисте й одверте, тоді була б я щаслива".

"Що це за крила? Покажи-но!"

"Вони являють собою прекрасніші, які ще не розвинулись".

Так значуще вона відповідала на кожне легке, невинне питання. Коли цікавість малечі була задоволена і враження від цього явища притупилось, її хотіли роздягнути. Вона не забажала, взяла цитру, сіла на цей високий письмовий стіл і з надзвичайною ніжністю заспівала пісню:

Дозвольте ще покрасуватись, Мені ця сукня до лиця, Поки я втрачу білі шати, Сподоблюсь смертного вінця.

Та не приспить мене могила, Мій погляд скоро оживе, З чола зніму вінок, а з тіла Своє одіння гробове.

Бо небожителям байдуже Твоя земна гріховна стать, В подобі жінки, а чи мужа Дано просвітлою постать.

Я прожила без хвилювання, Хоч знаю, що таке біда, В журбі постарівши зарання, Я буду вічно молода.

Я тоді негайно вирішила,— правила далі Наталія,— залишити їй це вбрання і пошити ще кілька подібних, в яких вона й ходить тепер і в яких, здається мені, її істота має зовсім інший вираз.

Було вже пізно, і Наталія, нарешті, відпустила прибув-ця, який прощався 8 нею не без певного страху.

"Чи вона замужем, чи ні?" — думав він. Де б не рипнуло, він уже боявся, що ось-ось відчиняться двері і ввійде її чоловік. Слуга, що відпровадив його до кімнати, відійшов раніше, ніж він набрався зваги спитати про це.

Неспокій не давав йому ще деякий час заснути, і він став порівнювати образ тої амазонки з новою, теперішньою знайомою.