Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 93

Чи не цікаво вам знати,— звернувся він до Вільгельма,— як і де? хто? коли й чому? Як справа з відмінюванням грецького дієслова phileo, philo 1 і похідними формами від цього най-любішого дієслова?

Потім він узяв Вільгельма під руку і повів його, безперестанку обіймаючи й цілуючи.

Ледве вступивши у Вільгельмову кімнату, Фрідріх побачив на вікні цизорика з написом: "Пам'ятай про мене".

— Добре ви ховаєте дорогі речі! — сказав він.— Далебі, це Філінин цизорик, вопа його подарувала вам того дня, коли я вас так розкошлав. Я гадаю, ви тільки й думали тоді про цю вродливицю, але запевняю, що й вона вас також не забула, і коли б я давно вже не вигнав із свого серця усіх слідів ревнощів, то не без заздрощів дивився б на вас

— Не згадуйте мені більше про те створіння,— сказав Вільгельм.— Не заперечую, я довго не міг позбутися приємного враження, яке справила на мене ця особа, але це і все.

— Пхе! Встидайтесь! — скрикнув Фрідріх.— Хто ж зрікається коханки? Ви ж її так уже любили, що далі нікуди. Жодного ж дня не було, щоб ви їй чогось не подарували, а коли німець дарує, то він і кохає. Мені більш нічого й не залишалось, як тільки зцупити її у вас, і червоному офіцерику це, нарешті, й пощастило.

— Як? То це ви були той офіцер, якого ми застали у Філіни і з яким вона втекла?

— Атож,— відповів Фрідріх,— якого ви вважали за Маріану. Ми досхочу насміялися з вашої хиби.

— Яка жорстокість! — скрикнув Вільгельм.— Залишити мене в такому незнанні!

— Та ще й до того взяти собі до послуг кур'єра, якого ви послали за ними навздогін,— додав Фрідріх.— Це хлопець — зух, він ще й досі з нами. А дівчину я люблю так само несамовито, як і тоді. Вона таке мені встругнула, що зараз я перебуваю ніби в міфологічному становищі і кожен день боюсь перетворення.

— Скажіть, будь ласка,— запитав Вільгельм,— де ви набули такої широкої вченості? Я здивовано слухаю, як ви в розмові засвоїли чудернацьку манеру раз у раз посилатися на старовинні історії і байки.

— Я став ученим і велико одуковаппм,— відповів Фрідріх,— у дуже веселий спосіб. Філіна зараз зі мною, ми найняли в маєткові одного посесора старий замок, де вельми весело живемо, наче справжні домовики. Там знайшли ми хоч і невелику, але добірну бібліотеку, а в ній біблію іп folio !, Готфрідову "Хроніку", два томи "Theatrum Europaeum", "Асегга philologica", твори Гріфіуса і ще декілька не таких корисних книжок. Переказившись як слід, ми почали нудитись, і нам забажалось почитати, але й незчулися, як занудьгували ще дужче. Нарешті Філіні спала на думку блискуча ідея — розкласти всі книги на великому столі. Ми сіли одне навпроти одного і стали читати уривками навперемінку то з одної книги, то з другої. От було весело! Нам здавалося, ніби ми справді попали в добре товариство, де вважають за непристойне говорити довго на одну якусь тему або доводити її до кінця. Ми, здавалося, були в галасливій компанії, де один одному не дає й слова мовити. До цих розваг ми регулярно вдавалися кожного дня і поволеньки стали такими вченими, що аж самі собі тепер дивуємось. Для нас нема вже нічого нового під сонцем, до всього ми можемо знайти приклад з наших знань. Цей спосіб свого навчання ми уроз-маїчуємо на різні лади. Іноді ми читаємо, поглядаючи на старий пісковий годинник, в якому пісок пересипається за кілька хвилин. Філіна швидко його перевертає і починає читати з якоїсь книги, поки пісок знову не пересиплеться в спідню склянку, тЬді другий читає своє, і так

1 Великого формату (лат.).

мп студіювали, наче справжні студенти, тільки лекції були в нас коротші, а наука вельми розмаїта.

— Коли збіжиться така весела пара,— сказав Вільгельм,— то можна собі уявити, як вони дуріють, але важко збагнути, як така легковажна парочка може бути довго вкупі.

— Це,— скрикнув Фрідріх,—і щастя і нещастя: Філіна нікуди не може з'явитися, вона тепер при надії. Нічого в світі нема потворнішого й смішнішого, як Філіна зараз. Перед самим моїм від'їздом випадково підійшла вона до дзеркала. "Тьху, хай йому біс! — вигукнула вона і одвернула обличчя.— Справжнісінька пані Меліна! Яка гидота! Чи є що паскудніше від цього!"

—— Мушу визнати,— мовив усміхаючись Вільгельм,— що, мабуть, таки й справді було б комічно побачити вас укупочці як батька й матір.

— Бо це й дійсно-таки безглуздий жарт,— сказав Фрідріх,— що мене врешті ще й за батька вважатимуть. Вона так твердить, та й час те саме показує. Спочатку мене трохи бентежив отой проклятий візит, яким вона вшанувала вас після "Гамлета".

— Який візит?

— Буцімто ви й не знаєте? Не зовсім же ви проспали згадку про нього? Найпривабливішим відчутним привидом тої ночі, якщо ви того ще не знаєте, була Філіна. Звичайно, та історія — то неприємне віно, але якщо таке не подобається, то не треба й кохати. Батьківство грунтується взагалі тільки на переконанні. Я переконаний, отже, я батько. Ось, як бачите, я вмію і логіку застосовувати у відповідному місці. І коли дитина зразу після народження не лопне зі сміху, то вийде з неї якщо не корисний, то принаймні приємний громадянин.

Тихмчасом як друзі так весело роздебендювали на легковажні теми, решта товариства завела поважні розмови. Ледве Фрідріх із Вільгельмом вийшли, як абат непомітно вивів усіх до садової альтанки і, коли всі посідали, почав свою розповідь.

— Ми,— сказав він,— в загальному оголосили, що Те-реза не дочка своєї матері; тепер це треба з'ясувати докладно. Ось історія, яку трохи згодом я дозволю собі довести і ствердити всілякими способами.

Пані фон *** перші роки свого заміжжя прожила зі своїм чоловіком, як риба з водою. Одну лиш біду мали вони, що всі діти, на яких вони сподівалися кілька разів, приходили на світ мертвими. При третій дитині лікарі майже прирекли матір на смерть, сказавши, що наступного разу смерть неминуча. Треба було на щось зважитись. Шлюбу розривати вони не хотіли, бо з бюргерської точки зору жилось їм дуже добре. Пані фон *** стала шукати заміни материнському щастю, якого була позбавлена, в розвиткові своїх здібностей, в певному становищі в суспільстві, в марнотратних насолодах. Вона вельми легковажно сприйняла те, що її чоловік відчув прихильність до одної жінки, гарної на вроду, поважної на вдачу, яка шафарювала в їхньому домі. Пані фон *** сама посприяла тому, щоб добра дівчина віддалась Терезиному батькові. Господарюючи й надалі в домі, вона була ще покірніша й відданіша своїй пані.

Незабаром виявилось, що вона завагітніла, і наше подружжя з цієї нагоди прийшло до однакової думки, хоч і з різних причин. Пан фон *** бажав дитину своєї коханої ввести в дім як законну, а пані фон ***, з досади, що через нескромність їхнього лікаря став відомий по сусідах її стан, не перечила цьому, щоб через підмінну дитину знову привернути собі пошану, а також щоб поступливістю втримати за собою першість у домі, яку за інших обставин боялася втеряти/ Вона була стриманіша за свого чоловіка, помітивши його бажання, не суперечила йому і полегшила порозуміння. Вона поставила свої умови і отримала майже все, чого бажала. З цього й виник заповіт, в якому так мало уваги приділено дитині. Старий лікар помер, звернулись до молодого, діяльного, спритного хлопа, добре йому заплатили, а для нього це була справа честі — виявити й виправити невмілий і поквапливий висновок свого вмерлого попередника. Справжня мати залюбки погодилася на це, комедію зіграли дуже добре, Тереза з'явилася на світ і була визнана за дочку своєї мачухи, тоді як справжня мати стала жертвою тієї комедії, бо вмерла, вставши завчасно з пологів, вельми засмутивши доброго чоловіка.

Пані фон *** таким чином цілком досягла своєї мети. Про людське око вона мала славну дитину, яку скрізь надто виставляла напоказ, а за одне й позбулася суперниці, на яку все-таки позирала заздрим оком і впливу якої, принаймні на майбутнє, таємно побоювалась. Вона пестила дитину без міри і в довірливі години так зуміла прихилити до себе чоловіка, співчуваючи його втраті, що він, можна сказати, у всьому здався на її волю і своє щастя і щастя своєї дитинп віддав у її руки. Тільки незадовго до смерті, і то завдяки доньці, що вже підросла, він знову став господарем у своєму домі.

Ось, прекрасна Терезо, яку таємницю хотів, мабуть, відкрити вам хворий батько. Ось що я хотів тепер докладно вам# розповісти, поки нема серед нас молодого друга, який збігом найдивніших у світі обставин став вашим женихом. Ось тут папери, які найточніше стверджують мої слова. З них ви довідаєтесь, як давно я вже натрапив на слід цього відкриття і як лише тепер дійшов остаточної певності в цьому, як я не наважувався хоч словом натякнути моєму другові на можливість щастя, щоб він не був глибоко розчарований, коли й на цей раз надія заведе. Ви тепер і збагнете Лідіїну підозру: я од-верто признаюсь, що аж ніяк не міг сприяти прихильності його до цієї славпої дівчини, коли знову побачив можливість поєднати нашого друга з Терезою.

Ніхто не обізвався й словом після цієї оповіді. Жінки через кілька день віддали папери назад і більше про них не згадували.

Коли гості збирались, то розваг для них не бракувало. Навіть сама місцевість була така чарівна, що всі розходились то поодинці, то парами, їхали верхи або йшли пішки оглядати краєвиди. Ярно вигодив слушну хвилю і показав Вільгельму папери, але, здавалось, не вимагав од нього ніякого рішення.

— У цьому вельми дивному становищі, в якому я опинився,— сказав на це Вільгельм,— я можу тільки повторити вам те, що сказав напочатку в присутності Наталії і сказав, безумовно, від щирого серця: Лотаріо та його друзі можуть зажадати від мене яку хочуть офіру, я передаю в ваші руки всі мої домагання на Терезу, а мені тепер дайте повну відставку. О мій друже, мені не треба довго думати, щоб одважитись. Вже цими днями я відчув, що Терезі важко навіть вдавати прихильність до мепе, з якою вона зустріла мене тут наприпочатку. її прихильність до мене зникла або, скорше, вона й зовсім не була до мене прихильна.

— Такі випадки найкраще було б з'ясовувати поволі, мовчки вичікуючи,— сказав Ярно,— аніж усякими розмовами, з яких постають лише всілякі плітки й непорозуміння.

— А я гадаю,— сказав Вільгельм,— що це якраз і є такий випадок, де щира і спокійна розмова найкраще допоможе.