Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 90

Наталія повела його широким коридором до одних дверей, перед якими лежали два гранітних сфінкси. Двері на єгипетський манір були вгорі трохи вужчі, ніж долі, і їх мідяні стулки ніби наперед готовили до якогось поважного і навіть моторошного видовища. Але як приємно бував усяк вражений, коли при вході в залу це чекання змінялося на чисту радість, бо там панували життя і мистецтво, в яких і натяку не було про смерть чи могилу. В стінах були зроблені відповідного розміру ніші, в яких стояли великі саркофаги. В колонах між ними було видно менші заглибини, прикрашені похоронними урнами і вазами; решта поверхні стін і стеля була поділена на різної величини поля, і там у розмаїтих рамках, вінках, орнаментах намальовані були веселі і величні постаті. Окремі архітектурні частини були облицьовані в прекрасний мармур жовто-рожевого відтінку. Ясно-блакитні смуги якоїсь вдалої хімічної сполуки були схожі на ляпіс-лазур і, втішаючи своїм контрастом погляд, надавали цілому єдності і зв'язку. Вся ця архітектурна розкіш і краса булл представлена в чистих архітектонічних відношеннях, і кожному, хто входив сюди, здавалося, що він підноситься над самим собою, бо тільки тепер через отсю художню сукупність він міг збагнути, що таке людина і чим вона могла б бути.

Проти дверей, на пишному саркофазі, лежав, спершись на подушку, вирізьблений із мармуру поважний муж. Він держав перед собою сувій і, здавалось, тихо й уважно розглядав його. Сувій був так повернутий, що легко можна було прочитати написані там слова: "Пам'ятай про життя".

Наталія, взявши зів'ялі квіти, поклала свіжі на саркофаг дядька, бо це саме він і був там зображений, і Віль-гельмові здавалось, що він пригадує риси старого пана, якого бачив колись у лісі.

— Тут ми пробавили чимало годин,— мовила Наталія,— поки викінчили цю залу. В останні свої роки дядько запросив кілька вмілих майстрів і найкращою розвагою для нього було допомагати їм вибирати малюнки й картони для цих композицій.

Вільгельм не міг намилуватись речами, що його оточували.

— Скільки життя,— скрикнув він,— у цій Залі Минулого! її можна було б так само назвати й Залою Сучасності або Залою Прийдешнього. Так усе було і так усе буде! Ніхто так безслідно не зникає, як той, хто лише заживає розкошів і споглядає. Ось образ матері, яка пригортає до серця дитину, вона переживе багато поколінь щасливих матерів. Можливо, через століття якийсь батько буде милуватися оцим бородатим чоловіком, що, відкинувши свою поважність, грається зі своїм синком. Так само засоромлено завжди сидітиме наречена і з мовчазним прагненням все-таки потребуватиме, щоб її втішили, підбадьорили, так само буде нетерпляче прислухатися жених на порозі, чи можна йому ввійти.

Очі Вільгельмові блукали по незчисленних картинах. Тут можна було бачити в прекрасній, живій послідовності, як людина використовує всі свої природжені здібності, усі нахили, починаючи від перших радісних потягів дитинства, коли в грі вправляються і вживаються всі члени тіла, до спокійної, незворушної поважності мудреця. Від перших проявів самопочуття, коли дівчина, зачерпнувши води з чистої криниці, бариться витягати дзбана, любуючись у воді на свою вроду, до тої високої урочистості, коли

королі і народи біля вівтарів благають богів скріпити їхні союзи — усе тут було представлене яскраво і значуще.

В цьому місці глядача оточувало небо, цілий світ і, крім думок, що їх ці шляхетні постаті викликали, крім почуттів, які вони збуджували, тут почувалося піби ще щось, що захоплювало всю людську істоту. Вільгельм також несвідомо відчув це.

— Що ж воно таке? — заволав він.— Що, незалежно від усякого значення, від усякого співчуття, яке викликають у нас людські справи і людські долі, так сильно і разом так приємно на мене впливає? Воно говорить до мене з цілого, воно говорить із кожної частки, а я не можу ні збагнути цілого, ні засвоїти частки. Які чари чарують мене в цих площинах, у цих лініях, у цій висоті, у цій широчині, у цих масах і фарбах? Завдяки тому, що ці постаті, коли навіть побіжно глянути на них, уже як прикраса радують нас? Так, я відчуваю, що тут можна й забаритися, і відпочити, охопити все очима, бути щасливим, і почувати, й думати щось зовсім інше, ніж те, що стоїть перед очима.

І справді, коли б ми могли описати, як вдало там було все розміщене, на своєму місці, за спорідненим змістом або протилежним, одного кольору або строкате, і саме там воно пасувало якнайкраще і справляло таке досконале, таке ясне враження, то ми перенесли б нашого читальника в таке місце, і йому не скоро захотілося б звідтіль піти.

Чотири великі канделябри стояли по кутках зали, чотири менших — посередині, навкруги дуже гарно зробленого саркофага, який міг умістити в собі молоду людину середнього зросту.

Наталія зупинилась біля цього монумента і, положивши на нього руку, сказала:

— Мій добрий дядько дуже любив цей старовинний утвір. Він іноді казав: "Опадають не тільки перші квіти, які ви там, нагорі в своїх невеличких покоях, можете берегти, але й овоч, що висить на вітах і довго подає нам найкращі надії, а тим часом хробак таємно підточує його і готує йому ранню стиглість і знищення". Я боюся,— вела вона далі,— чи не було це пророкуванням про милу дів-чпнку, що, як здається, все більше звільняється від наших турбот і прагне до цієї спокійної оселі.

Коли вони вже збиралися вийти, Наталія сказала:

— Я хочу звернути вашу увагу ще на одне. Гляньте на оці напівкруглі отвори вгорі по обидва боки! Там непомітно може стояти хор співців, а отсі мідяні прикраси під карнизом служать для того, щоб вішати килими, які, з розпорядження мого дядька, повинні вивішуватись при кожному похороні. Він не міг жити без музики, а особливо без співу, і мав при цьому таку особливість, що не хотів бачити співців. Він, бувало, казав: "Театр занадто вже нам потурає, музика там розважає, так би мовити, око, вона лише супроводить рухи, а не відчуття. В ораторіях і концертах нам увесь час заважає вигляд музикантів. Справжня музика існує тільки для вуха. Прекрасний голос — це найзагальніше, про що ми думати можемо, і, коли якийсь співець стоїть перед очима, то він тільки псує чистоту ефекту тієї всезагальності. Я хочу бачити кожного, з ким розмовляю, бо це окрема людина, постать і вдача якої роблять її мову вартою уваги або нічого не вартою; але той, хто мені співає, повинен бути невидимим, його постать не повинна мене вабити або спантеличувати. Тут промовляє лише орган до органа, а не дух до духу, не розмаїтий світ до ока, не небо до людини". Також і при інструментальній музиці він бажав, щоб, по можливості, оркестр був прихований, бо хоч мехапічні зусилля і необхідні, але дивачні рухи музикантів сильне заважають слухачеві і бентежать його. Тому він любив слухати музику не інакше, як з заплющеними очима, щоб зосередити всього себе для одної лише чистої насолоди звуками.

Вони вже хотіли вийти з зали, аж раптом почули в коридорі тупіт дітей і Феліксів вигук: "Ні, я! Ні, я!"

Міньйона перша влетіла в розчинені двері. Вона ледве дух зводила і не могла вимовити й слова. А Фелікс ще зоддалік закричав:

— Мама Тереза приїхала!

Діти, як видно, щоб хутчій принести звістку, побігли наввипередки. Міньйона впала на руки Наталії. Серце її л^ахливо билося.

— Неслухняна дитино,— сказала Наталія,— чи тобі ж не заказано бігати? Диви, як твоє серденько б'ється!

— Хоч би воно розірвалось! — мовила Міньйона, тихо зітхаючи.— Воно вже надто довго б'ється!

Ледве вони заспокоїлись від цього збентеження, ба навіть замішання, як увійшла Тереза. Вона кинулась до Наталії, обійняла її і милу дитину, потім повернулась до

Вільгельма, поглянула на нього своїми чистими очима і сказала:

— Ну, мій друже, як справи? Ви не дали себе збаламутити?

Вільгельм ступив до неї, вона кинулась йому на шию.

— О моя Терезо! — скрикнув він.

— Мій друже! Мій коханий! Дружпно моя! — покликнула вона, палко його цілуючи.

Фелікс тягнув її за сукню і гукав:

— Матусю Терезо, я також тут!

Наталія стояла і дивилась перед себе. Міньйона раптом схопилась лівою рукою за серце, простягла праву вперед і, скрикнувши, впала як мертва коло Наталії.

Всі стенулись від жаху: у неї не відчувалось найменшого руху серця, найменшого сліду живчика. Вільгельм узяв її на руки і хутко поніс нагору; її тіло безвладно звисало з його плеча. Лікар не зміг зарадити лихові. Він і молодий хірург, з яким ми вже знайомі, марне клопоталися біля неї. Бідолашне створіння вже не можна було привернути до життя.

Наталія кивнула до Терези. Та взяла свого друга під руку і вивела з кімнати. Він наче оглух і занімів, не сміючи підвести на неї очей, і мовчки сів з нею на канапі, де вперше зустрів Наталію. На думку спадали йому різні події його життя і швидко линули одна за одною, хоч він про них і не думав, а просто не міг їх відігнати від своєї душі. Бувають у житті хвилини, коли події, ніби ткацькі човники, без упину і перерви сновигають туди й сюди і закінчують тканину, основу для якої ми самі намотали і натягнули.

— Мій друже коханий,— сказала Тереза, порушуючи мовчанку і взявши його за руку,— будемо в таку мить міцно держатися одне одного, бо, може, нам ще не раз доведеться потрапити в подібне становище. Такі випадки краще переживати вдвох. Пам'ятай, мій друже, знай, що ти не один, покажи, що любиш свою Терезу, спочатку хоч би тим, що поділишся своїм горем.

Вона обійняла його і лагідно пригорнула до своїх грудей; він міцно притиснув її до себе.

—— Сердешна дитина,— зворушено сказав він,— в сумні хвилини шукала захисту й притулку на моїх непевних грудях. Хай же твоє вірне серце допоможе мені в цю страшну годину.

Воші СИДІЛИ, МІЦНО обійнявшись; він почував удари її серця на своїх грудях, але в душі його була порожнеча й темінь. Тільки образи Міньйони і Наталії ширяли, як тіні, в його уяві.

Увійшла Наталія.

— Дай нам своє благословення! — покликнула Тереза.— З'єднай нас у цю сумну хвилину!

Вільгельм сховав своє обличчя на Терезиних грудях; його щастя, що він міг плакати. Він не чув і не бачив, як увійшла Наталія, лише при звуках її голосу сльози полилися в нього ще дужче.

— Що бог з'єднав, того я не буду розлучати,— мовила усміхаючись Наталія,— але з'єднати вас я не можу і не можу схвалити того, що горе і взаємна прихильність зовсім, здається, вигнали з вашого серця згадку про мого брата.

Вільгельм на цьому слові вирвався з Терезиних обіймів.

— Куди ж ви? — скрикнули обидві жінки.

— Дайте подивитись на дитину, яку я вбив! — скрикнув він.— Нещастя, коли ми бачимо його на власні очі, не таке важке, як ті муки, що постають у нашій душі силою уяви.