Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 95

А тепер, коли знаєш, коли так близько біля неї, коли вона виявила стільки співчуття до тебе, тепер її властивості так глибоко закарбувалися в твоїй душі, як колись її образ у твоїй уяві. Страшно завжди шукати, але ще страшніше знайти і мусити покинути. Чого ж мені в світі ще шукати? Кого виглядати? Яка країна, яке місто зберігає скарб, що дорівнявся б цьому? І я повинен кудись їхати, щоб знайти менш цінне? Невже життя — це плац для змагання, де негайно і швидко вертаються назад, коли добіжать краю? А досконалість і добро тільки міцна, непорушна кінцева мета, від якої, ледве, може, діставшися до неї на бистрих конях, швидко мусимо відбігати? Бо всяк, хто прагне земних благ замість того, щоб шукати в надхмарних емпіреях, може дістати їх у кожній країні, на кожнім ярмарку чи на ринку".

— Ходи до мене, мій любий хлопчику! — гукнув він до свого синка, що саме біг до нього.— Ти для мене все! Ти замінив мені твою кохану матусю, ти будеш мені другою матір'ю, яку я для тебе вибрав був, а тепер ти повинен заповнити ще більший прогал. Заповни моє серце, заповни мою душу своєю красою, своєю ласкою, своїм прагненням до знання і своїми здібностями!

Хлопець захопився новою цяцькою; батько хотів упорядкувати її краще, доцільніше, але в хлопця одразу пропала охота до неї.

— Ти справжня людина,— вигукнув Вільгельм,— іди, мій сину, йди, мій брате, будемо гратися як умієм, блукатимем по світу без мети.

Він твердо вирішив виїхати, взявши з собою дитину, і потинятися по білому світу. Тому написав Вернерові, щоб прислав грошей та вірчі листи, і послав Фрідріхового слугу з гострим наказом вернутися якнайскоріше. Хоч як він був настроєний проти своїх друзів, але його відношення до Наталії залишилось чистим. Він сповірився їй у своїх намірах, і вона погодилась, що це буде найкраще. Хоч його і вразила її зовнішня байдужість, а проте заспокоїла розмова з нею і її добре ставлення. Вона порадила йому відвідати різні міста і там познайомитися з деякими її приятелями і приятельками.

Посланець вернувся і привіз усе, що він бажав, хоч Вернер, здається, і не був задоволений з його нової мандрівки.

"Мої надії, що ти порозумнішаєш,— писав він,— знову надовго відсунуто. Де це ви всі вештаєтесь? І де це та жінка, що, як ти запевняв мене, мала тобі в господарстві до помочі стати? Та й решта друзів також десь поділася, і всі справи звалили на суддю та на мене. Щастя, що він такий тямущий правознавець, як я фінансист, і що ми обидва звикли до праці. Бувай здоров! Твої примхи можна пробачити, бо без цього наші справи тут не пішли б так добре".

Отже, щодо зовнішніх обставин він міг від'їхати хоч зараз, але в душі у нього було дві перешкоди. Йому ніяк не хотіли показати тіло Міньйони до похорону, який мав відправляти абат, а до тієї урочистості ще не все було готове. Також і лікар був викликаний дивним листом сільського пастора. Лист торкався арфіста, про долю якого Вільгельм хотів мати докладніші відомості.

В цьому стані він не знаходив собі спокою ні вдень ні вночі. Коли всі спали, він блукав по дому. Давні, відомі твори мистецтва і приваблювали, і відштовхували його. До всього, що його оточувало, він не міг ні торкнутися, ні від нього відірватися. Кожна річ нагадувала йому про все, і тут він оглянув увесь ланцюг свого життя. Цей ланцюг лежав перед ним розірваний, і не було надії на те, що він з'єднається. Ці твори мистецтва, які продав його батько, здавалися йому символом того, що і йому частково доведеться відмовитись від спокійного, певного володіння благами світу сього, а частково позбутися їх через свою або чужу провину. Він так розгубився в цих дивних і сумних роздумах, що іноді сам собі здавався привидом, і навіть, відчуваючи і мацаючи навколо себе речі, ледве міг позбутися сумнівів, чи справді він живе, чи існує ще на світі.

Тільки гострий біль, який часом пронизував його від думки, що все знайдене і віднайдене він мусить так злочинно і, проте, доконче покинути, тільки сльози його давали йому знову відчути, що він існує. Марно намагався він викликати в уяві щасливий стан, в якому, власне, й перебував.

— Адже ж усе нічого не варте,— волав він,— коли бракує одного, яке людині вартніше за все!

Абат сповістив товариство, що прибув маркіз.

— Ви, як мені здається,— звернувся він до Вільгельма,— зібралися самі їхати з дитиною? Познайомтесь принаймні з людиною, яка може вам стати в пригоді, де б ви не зустрілись.

З'явився маркіз. Це був ще не старий чоловік, вродливий і приємний на вигляд ломбардець. Він ще замолоду, в армії, познайомився з дядьком, який був набагато старший від нього, потім мав із ним різні справи. Деякий час вони подорожували по Італії, і твори мистецтва, що їх маркіз побачив знову тут, у замку, були здебільшого куплені в його присутності і за деяких щасливих обставин, які він ще добре пам'ятав.

Італійці взагалі глибше, ніж інші національності, відчувають високу вартість мистецтва. Кождий із них, хоч би якої був професії, хоче, щоб його називали митцем, майстром, професором, і ця пристрасть до титулів свідчить принаймні, що йому не досить навчитися чогось звичайним шляхом або через вправи набути майстерності; він вважає, що кожен більш-менш повинен уміти думати про те, що він робить, встановити принципи і з'ясувати собі та іншим причини, через які те або інше діється.

Чужоземець був схвильований, побачивши знову такі чудові речі без їхнього власника, і радів, що дух його друга промовляє до нього устами його прекрасних спадкоємців. Вони оглянули розмаїті утвори мистецтва і з приємністю виявили, що можуть розуміти одне одного. Вели розмову абат і маркіз. Наталія, ніби знову відчувши себе в присутності дядька, дуже добре збагнула їхні думки й погляди. Вільгельм, щоб зрозуміти щось, мусив перекладати собі їхню мову на театральну термінологію. Фрідріхові жарти ледве щастило тримати в певних рям-цях. Ярно бував не часто з ними.

Коли зауважили, як рідко тепер, у нові часи, з'являються справжні твори мистецтва, маркіз промовив:

— Трудно собі навіть уявити, що можуть зробити обставини з митцем, бо у найбільшого генія, у справдешнього таланта є безмежні вимоги, які він ставить сам до себе, невимовна ретельність, яка потрібна для його розвитку. Коли обставини мало для митця сприятливі і коли він помічає, що світ легко можна задовольнити, що йому потрібна тільки про око легка, приємна, зручна форма, то було б дивно, якби самолюбство і прагнення до вигод не стягнули його на посередній рівень, було б дивно, якби він свій модний товар не обміняв на гроші і славу замість того, щоб вибрати правдиву дорогу, яка провадить його в більшій або меншій мірі до злиденного животіння. Тому митці нашого часу завжди тільки обіцяють і ніколи не дають. Вони хочуть лише вабити, а не задовольняти, все в них тільки позначено і ніде нема ні грунту, ні виконання. Але варто лиш трохи побути в якійсь галереї і постежити, які утвори мистецтва приваблюють до себо масу, які вона хвалить і які недбало минає, то у вас буде мало симпатії до сучасності і мало надії на майбутнє.

— Авжеж,— зауважив абат,— ось так і вчаться один у одного аматор і митець; аматор шукає лише якоїсь загальної, невизначеної насолоди; художній твір повинен йому подобатися приблизно так, як твір природи, і люди гадають, що органи, які дають нам можливість втішатися художнім твором, розвинулись самі від себе, як піднебіння або язик. Про художній твір вони міркують, наче про їжу. Вони не розуміють, що потрібна інша культура, щоб піднятися до справжньої насолоди мистецтвом. Найтруд-нішим вважаю свого роду розподіл, який людина здійснює сама в собі, коли вона взагалі хоче розвинутись; через те ми й знаходимо так багато однобічних культур, з яких, проте, кожна прагне міркувати про ціле.

— Те, що ви зараз сказали, не зовсім для мене ясне,— мовив, увійшовши, Ярно.

— Воно й важко,— відповів абат,— з'ясувати це стисло. Я хочу сказати лише ось що: поскільки людина претендує на розмаїту діяльність або на різні насолоди, то вона повинна вміти розвинути в собі й різні органи, які були б водночас і незалежні один від одного. Хто хоче творити і втішатися всім у своїй людській натурі, хто хоче приєднати до цієї насолоди все, що стоїть поза ним, той буде гаяти час у вічно невдоволеному прагненні. Як важко, хоч на вигляд так природно, оглядати для себе і в собі прекрасну статую, картину, слухати спів заради співу, захоплюватися актором заради актора, тішитися будівлею заради її власної гармонії і тривалості. А тим часом більшість людей трактує справжні утвори мистецтва так, буцімто вони зліплені з м'якої глини. На догоду їхнім уподобанням, думкам, забаганкам мусить різьблений мармур зразу міняти свої форми, міцно змурована будівля розширитись або звузитись, картина повинна повчати, вистава виправляти, і з усього повинно бути все. Але ж, власне, тому, що більшість людей самі безформні, тому, що вони самі собі і своєму єству не можуть надати жодного кшталту, то вони й намагаються взяти у речей їхні форми, щоб усе обернути в розпорошену, незв'язану матерію, до якої й вони самі належать. Наскінчу вони все приводять до так званого ефекту, все в них відносне і все-таки й стає відносним, за винятком безглуздя і глупоти, які владарюють абсолютно.

— Я розумію вас,— відповів Ярно,— чи, скорше, ясно бачу, як ваші слова пов'язуються з принципами, котрих ви так міцно тримаєтесь. Але я не можу так суворо ставитись до бідолашних людей. Я, звичайно, чимало знаю таких, що перед найвеличнішими утворами мистецтва і природи згадують насамперед свої нужденні потреби, беруть в оперу своє сумління і свою мораль, не відкидають своєї любові і зненависті перед якою-небудь колонадою, і все найкраще і найвеличніше, що вони можуть сприйняти ззовні, мусять найперше в своїй уяві якомога применшити, щоб хоч трохи пов'язати його зі своїм мізерним єством.

Розділ восьмий

Ввечері абат запросив усіх на похорон Міньйони. Все товариство пішло до Зали Минулого, що була яскраво освітлена й пишно прикрашена. Всі стіни зверху донизу були завішані небесно-блакитними килимами, з-під яких було видно тільки цоколі й фризи. В чотирьох канделябрах по кутках горіли величезні воскові факели, а посередині, відповідно, чотири менших навколо саркофага.