Мацюсеві пригоди - Сторінка 46

Солдат стріляє в повітря — Мацюсь не звертає уваги.

— Ах ти, волоцюго, то ти глузуєш з поліції?

Мацюсь показує на мигах, що він глухий.

— Відпустити його, чи що? Глухий як пень. Навіть пострілу не почув.

— Мене це не обходить, наказали заарештовувати, то треба заарештовувати. Нікого не приведемо — нас іще запідозрять. А може, цей телепень прикидається. Може, він несе крадене?

Бачить Мацюсь, що йому непереливки. Треба тікати. І треба захопити трохи провізії, бо доведеться кілька днів ховатися від людей.

Ідуть вони. Солдати розмовляють між собою:

— Диво дивне. Втік Мацюсь з безлюдного острова, а його шукають тут. Аби тільки людей дратувати.

Дорогою солдати затримали ще двох хлопців. Ті просяться, лементують, а солдати ще дужче сердяться. Рушили далі. Троє хлопців попереду, солдати за ними; а за Мацюсевим кошиком чотири собаки біжать. Дуже багато голодних псів бігало тоді по околицях столиці.

І ось тоді Мацюсь виймає з кошика в'язку сардельок, закидає їх собі на шию, прив'язавши кінець в'язки до пояса, в кожну руку бере по кільцю ковбаси, кошик шпурляє вбік — і навтікача.

— Хапай, лови!

Мацюсь біжить попереду, за ним мчать собаки, а за собаками — солдат. Другий солдат лишився з хлопцями.

Кинув солдат карабіна й вже майже наздоганяє Мацюся. Але Мацюсь раптом бух ковбасу на землю. Збилися над поживою собаки, солдат перечепився через них і заорав носом землю.

Мацюсь перескочив через паркан, пробіг одне, друге подвір'я. Дивиться: сад, а в саду повно дітей. Малі, старші, хлопці, дівчата. В глибині саду будинок, хвіртку відчинено, а коло хвіртки сторожка, за якою ростуть кущі. Нараз пролунав дзвоник. Діти біжать до будинку. Мабуть, це школа. Присів Мацюсь у кущах і роздивляється навсебіч, де б це заховати запаси їжі.

Розділ восьмий

— Це сирітський будинок, а не школа. В школі лише вчаться, а ми тут і живемо. Мого батька вбито на війні, твого, мабуть, теж. Щоб потрапити сюди, треба написати заяву. Поки приймуть, багато часу мине. Але я тобі раджу: зоставайся просто так. Ніхто не помітить. Раніше в усіх було однакове вбрання, а після війни все змінилося. Кожний робить те, що хоче.

— Але ж діти пізнають, що я новенький,— каже Мацюсь.

— То байдуже. Старшим роздамо сардельки, щоб мовчали, а малюки боятимуться. Мусять нас слухати, бо інакше — в зуби і край. Зрештою, коли хочеш, можеш поки що сидіти в кущах. Я пораджуся з нашою спілкою.

— У вас є спілка? — зрадів Мацюсь.

— Яка там спілка. Тільки так називається. Кажу тобі: ніякого порядку нема. Що кому заманеться, те й роблять. Розповів би тобі щось, та ти не викажеш? Ми називаємося Спілкою Зеленого прапора. Наш ватажок — тільки пам'ятай, що це таємниця,— наш ватажок — Мацюсь. Ми хочемо викрасти Мацюся з безлюдного острова. Отож знай: якщо комусь хоч слово скажеш, тобі буде непереливки. Це наша найпотаємніша спілка.

Пролунав дзвоник.

— Посидь тут трохи, мені треба на уроки. Перевіряють на першому уроці, а там уже можна не сидіти. Ну, бувай! За годину повернусь. На ось шматок хліба.

З'їв Мацюсь хліб, дві сардельки, сидить у кущах і міркує собі. Аж тут раптом ввалюється до саду поліція.

"Буде обшук".

Але ні. Це привели з в'язниці близько сотні хлопців, заарештованих на різних вулицях. Батьки їхні обурилися, пішли до в'язниці, зчинили такий галас, що тільки тримайся!

— Не хочемо, щоб діти наші разом із злодіями сиділи.

Отож і привели хлопців з в'язниці сюди, до сирітського будинку.

Вибіг у сад огрядний панок, руками розмахує, сердиться, кричить:

— Чому не попередили? Де я їх поселю? Ані мисочок, ані склянок нема для них. Де вони спатимуть?

— Ми нічого не знаємо,— відповідають стражники,— Нам наказали, і ми виконуєм.

І вони пішли з саду.

Діти з сирітського будинку повибігали в сад. Тепер уже ніхто нічого не добере. Принесли два столи, почали записувати, як чиє ім'я й де хто живе.

— Я син адвоката.

— Моя мама артистка.

— Мій тато іноземний посол.

Раптом заїжджає на подвір'я автомобіль.

— О, мій тато приїхав.

Іноземний посол починає гримати на огрядного панка.

— Яке ви мали право? Що це за порядки?

А тут поліція приводить близько сорока нових в'язнів.

— Віддайте мені мою дитину! — кричить дружина іноземного посла.

До саду вривається ціла юрма батьків. Плач, крик, нарікання.

"Тепер можна вийти з кущів,— подумав Мацюсь.— Якщо поліція у такий спосіб ловить злочинців, то дивно, як взагалі вона може когось піймати. Тепер я в безпеці".

І Мацюсь так посмілішав, що протовпився аж до самісінького столика, біля якого стояв огрядний панок і намагався заспокоїти батьків:

— Шановні батьки й матері, я директор сирітського будинку, а не начальник в'язниці. Для мене все це дуже прикра несподіванка. Я, пробачте, вчений вихователь, автор наукових книжок про дітей. Я видав книжку під назвою "365 способів навчити дітей не галасувати". Написав другу книжку: "Що краще: ґудзики бляшані чи рогові?" Моя третя педагогічна книжка має назву: "Розведення свиней в інтернатах". Адже треба вам знати, що там, де багато дітей, залишається чимало недоїдків і помий. А все це не повинно пропадати марно. В моєму інтернаті найкволіше поросятко стає гладкою свинею. Я удостоєний двох срібних медалей. Тільки гляну на дитину, зразу бачу, чого вона варта. Пізнаю з обличчя, з очей, з усього. От гляньте, будь ласка, на цю дівчинку...

І директор показав на Мацюся, що стояв біля столу.

— Гляньте на її ніжне обличчя й розумні оченята. Вона в нас недавно, але я знаю про неї все; у неї нема від мене таємниць. Я читаю кожну її думку.

Коли батьки переконалися, що їхні діти не в тюрмі, а під наглядом ученого вихователя, то заспокоїлись і розійшлися по домівках. Лише іноземний посол подзвонив до префекта поліції і домігся дозволу забрати свого сина.

За якусь мить директор знову вибіг на двір і крикнув:

— Панове вихователі! Через півгодини відбудеться нарада про те, як шукати Мацюся, що утік з безлюдного острова. До нас приїде багато знатних осіб. Прошу замінити дітям одяг, умити їх і повитирати їм носи. Зрозуміло: жодного зашмарканого носа. І хай одне з дівчаток подасть букет префектові поліції. Найкраще — оця маленька з ніжним обличчям. Гей, сторожі, до роботи!

І він побіг кудись.

— Де та дівчинка, що має подавати букет? — спитав один із вихователів.

— Це я,— каже Мацюсь.— Але я хлопець, а не дівчинка.

— І тобі не сором! — нагримали на Мацюся вихователі.— Коли директор сказав, що ти дівчинка, то ти дівчинка і край. За неслухняність будеш завтра без обіду.

За півгодини потому Мацюсь, одягнутий у біле платтячко з рожевим шарфом, подав префектові поліції букет квітів. Разом з префектом приїхали: начальник слідчої поліції, суддя кримінальної поліції, шеф жандармерії, дефензиви і ще з двадцятеро місцевих та іноземних шпигів.

— Панове,— взяв слово директор сирітського будинку,— я вихователь і автор наукових творів. Моє завдання стежити, щоб діти не губили носовичків, щоб не галасували й не обривали ґудзиків. І коли йдеться про розшуки дитини-втікача, я можу дати вам пораду, бо добре знаю дітей. Отже я з усією відповідальністю запевняю, що Мацюся в столиці немає. Найпевніше, він сховався в лісі, й, коли заснув, його знайшли цигани або селяни. Мацюсь ховається на селі або серед циган. Якщо Мацюся пізнали, то запевняю, що його викажуть, бо він усім дався взнаки. А якщо його не впізнали, то напевно він сам десь вигулькне. Треба лише зачекати кілька тижнів. А столиця знає Мацюся, отож тут він і п'яти хвилин не міг би ховатися.

Стоїть Мацюсь біля дверей і слухає. Це директор наказав йому стояти під дверима на випадок, коли хтось попросить склянку води або упустить щось на підлогу. А дорослі не люблять самі нахилятися по те, що впало, бо в них болять кістки.

А нарада триває — кожний говорить своє — зрештою вирішують дітей далі не тримати. Хай переночують, а завтра їх випустять. Батьки можуть принести дітям обід, бо для них тут нічого не готували. Оце й усе.

Як тільки Мацюсь, знову одягнутий у хлопчаче вбрання, вийшов на подвір'я, його оточили діти:

— Про що там говорили, що робили, чи їли щось і чи смачне було? Чи перепало що-небудь Мацюсеві від гостей? Чи не соромився він? Коли випустять в'язнів і що буде сьогодні на обід?

Звичайно, Мацюсь соромився, нічого не бачив, не чув — нічого не знає і нічого не скаже.

Діти залишили Мацюся, бо мали свої справи. Кожен намагався видурити що-небудь у в'язнів:

— Дивись, мені так треба ножика, а тобі він ні до чого.

— Слухай: дай мені дзеркальце, адже дома в тебе є краще.

— Як даси мені пенал, я розкажу тобі щось цікаве.

— Глянь: волосся в мене розсипається — дай мені цю шпильку.

Хоч не всі діти займалися обміном, проте стояли довкола, приглядалися до всього й прислухалися. Адже це було щось нове і цікаве в їхньому житті. Щодня вони тільки бігали подвір'ям або ходили парами на вулицю. А ходити парами не дуже приємно — інші діти глузують, і не можна добре оглядати вітрини крамниць.

Я забув сказати, що Мацюся переодягали в плаття директорової дочки, а потім дали хлопчаче вбрання, тільки вже не те, яке подарували йому в стрілочника. Отже, тепер Мацюсь зовсім не відрізнявся від інших дітей.

Але, зрештою, і так ніхто нічого не знав. До пізнього вечора приходили батьки з пакунками. Такого частування не пам'ятали навіть найстарші вихованці.

— Е-е-ех, весело! А завдяки кому все це?

— Хай живе король Мацюсь! — наважився крикнути хтось.

І всі діти, навіть в'язні, повторили двічі злагодженим хором: — Хай живе! Хай живе!

А Мацюсь мав велике бажання гукнути: "Хай живе полковник Дормеско!"

Розділ дев'ятий

Полковник, сам того не знаючи, прислужився Мацюсеві як найщиріший друг. Три дні після Мацюсевої втечі їде Дормеско далі, мовби нічого й не сталося. Варта стоїть у коридорі — пильнує. А Дормеско спить.

Прибули до моря. Зібрався натовп цікавих, бо всі або знали, або догадувалися, що корабель у порту чекає на Мацюся. Виносять Мацюсеву валізу, виносять другу — полковникову, виносять клітку з канаркою. Виходить полковник. П'ятеро вартових з одного боку, п'ятеро з другого.

— Де ж Мацюсь?

Люди зляться: стояли кілька годин під дощем і проґавили. Але зацікавила їх клітка з канаркою.

Комендант порту одверто запитав:

— Де Мацюсь?

— Хіба ви представник сухопутної і морської влади? — буркнув страшенно злий Дормеско.

— Так точно,— відповів комендант.

— То ви маєте наказ допомагати мені, не більше.