Майстер і Маргарита - Сторінка 7

Під повіками в нього спалахнув зелений вогонь, від вогню зайнявся мозок, і над юрбою полетіли хрипкі арамейські слова:

— Чотирьох злочинців, заарештованих у Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту й зневагу до законів та віри, засуджено до ганебної страти — вони мають бути повішені на стовпах! І ця страта зараз буде доконана на Лисій Горі! Імена злочинців — Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!

Пілат вказав рукою правобіч, не бачачи злочинців, але знаючи, що вони там, на тому місці, де їм і належиться бути.

Юрба відповіла довгим гулом чи то подиву, чи то полегші. Коли ж гул цей загас, Пілат повів далі:

— Та стратять з них тільки трьох, бо за законом і звичаєм, на честь свята Пасхи одному із засуджених, за вибором Малого Синедріону і потвердженням римської влади, великодушний кесар-імператор повертає його нице життя!

Пілат вигукував ці слова і водночас наслухав, як на зміну гулові йде велика тиша. Тепер ні подиху, ні шелесту не долинало до його вух, і навіть настала така мить, коли Пілатові здалося, що все довкола взагалі щезло. Ненависне йому місто вимерло, й лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Пілат ще притримав тишу, а потім почав вигукувати:

— Ім’я того, кого зараз при вас відпустять на волю...

Він ще раз примовк, зволікаючи з ім’ям, перевіряючи, чи все сказав, бо знав, що мертвий город воскресне, тільки-но буде вимовлено ім’я щасливця, і ніяких подальших слів ніхто не почує.

"Все? — безгучно прошепотів собі Пілат. — Все. Ім’я!"

І, розкотивши звук "р" над безгомінним городом, він прокричав:

— Вар-равван!

Тієї миті йому здалося, що сонце, дзенькнувши, розскочилося над ним і залляло його вуха вогнем. У цьому вогні вирували ревище, вереск, зойки, регіт і свист.

Пілат обернувсь і рушив помостом назад до сходинок, не дивлячись ні на що, крім різнокольорових клітин настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер у нього за спиною на поміст градом летять спижові монети, фініки, що в ревучій юрбі люди, топчучи одне одного, лізуть на плечі, щоб побачити навіч диво — як чоловік, що вже був у лабетах смерті, вимкнувся з цих лабет! Як легіонери знімають з нього мотуззя, мимохіть завдаючи йому пекучого болю в повикручуваних на допитах руках, як він, морщачись і охкаючи, усе ж усміхається безглуздою божевільною усмішкою.

Він знав, що в цей час конвой уже веде до бокових сходинок трьох зі зв’язаними руками, щоб спровадити їх на дорогу, яка пролягла на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у затиллі його, Пілат розімкнув очі, знаючи, що він тепер у безпеці — бачити засуджених він уже не міг.

Юрба потроху вгамовувалась, і до стогону її тепер домішувалися виразно чутні пронизливі вигуки оповісників, які повторювали один арамейською, а інший грецькою мовами все те, що прокричав з помосту прокуратор. Окрім того, до слуху його долетіли щораз ближчий частий цокітливий тупіт коней і гук сурми, яка просурмила щось коротко й весело. Цим звукам відповіли пронизливі посвисти хлопчиськ з покрівель будинків на вулиці, що вела з торговища до гіподромного майдану, і вигуки "стережись!"

Вояк, який самотньо стояв на очищеному просторі майдану з гаслом у руках, застережно змахнув ним, і тоді прокуратор, легат легіону, секретар і охорона зупинилися.

Кавалерійська ала в розгоні на ширший клус вилетіла на майдан, щоб проскочити його краєм, обминаючи здвиг народу, і провулком уздовж кам’яного муру, заснованого виноградом, навпростець дістатися Лисої Гори.

Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али — сирієць, порівнявшись із Піл атом, щось тонко вигукнув і вихопив меча з піхов. Злий мокрий вороний кінь шарпнувся вбік і піднявся дибки. Вкинувши меча у піхви, командир огрів коня пугою по шиї, вирівняв його і помчав у провулок, переходячи на галоп. За ним лавами по троє полетіли вершники у хмарі пилу, застрибали вістря легких бамбукових списів, повз прокуратора замиготіли якісь наче особливо засмаглі під білими завоями обличчя з весело вишкіреними сяйними зубами.

Збиваючи до неба пилюку, ала увірвалась у провулок, і останнім повз Пілата промчав вояк з огнистою від сонця сурмою на спині.

Затуляючись від пилу рукою і невдоволено морщачи лице, Пілат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним пішли легат, секретар і охорона.

Було близько десятої години ранку.

Розділ 3

СЬОМИЙ ДОКАЗ

— Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, — повторив професор.

Поет провів рукою по обличчі, ніби щойно прочнувшись, і побачив, що на Патріарших зайшов вечір.

Вода у ставку почорніла, і легкий човник уже ковзав по ній, і чувся плюскіт весла та уриваний сміх якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші бесідники.

Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

"Як же це я не спам’ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний вражено. — Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?"

Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, — уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... — Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.

— Це так, — зазначив Берліоз, — але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.

— О ні! Це може хто підтвердит! — почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з’являвся:

— Річ у тім... — тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова — цілковитий секрет!.. Тсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

— Ви... ви відколи у Москві? — тремким голосом запитав він.

— А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, — неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене — у нього цілком несамовите, а праве — порожнє, чорне й мертве.

"Ось тобі усе й з’ясувалося! — подумав Берліоз розгублено. — Приїхав божевільний німець, або оце тепер з’їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!"

Так, справді, з’ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше — професор був несповна розуму.

Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.

— Так, так, так, — збуджено казав Берліоз, — втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?

— Сам-один, я завше один, — з гіркотою відповів професор.

— А де ж ваші речі, професоре? — вкрадливо питав Берліоз. — В "Метрополі"? Де ви зупинилися?

— Я? Ніде, — відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.

— Як?.. А... де ж ви замешкаєте?

— У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів варіят і підморгнув.

— Я... я радо, — забелькотів Берліоз, — але, далебі, в мене вам буде незручно... А в "Метрополі" чудові номери, це люксусовий готель...

— А диявола також нема? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

— І диявола...

— Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що слід. — Ото халепа! Киньте ви психувати!

Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.

— Ну це вже й поготів цікаво, — трясучись від сміху, вимовив професор, — чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! — Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій — роздратувався й вигукнув гнівно: — Отож, виходить, так-таки і нема?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужого, — ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...

План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному. Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.

— Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, — сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!

— Гаразд, гаразд, — з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши зніченому поетові, якого зовсім не тішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєвського провулка.

А професор відразу наче спам’ятався і прояснів.

— Михайле Олександровичу! — гукнув він навздогін Берліозові.

Той здригнувся, обернувсь, але заспокоїв себе думкою, що його ім’я та по батькові відомі професору теж з яких-небудь газет.