Майже опівночі - Сторінка 12

Майор непевно стенув плечима.

— Мабуть, що так, — визнав він. — Та й хлопцям зі служби безпеки буде не легше. Ми повинні були спершу все з'ясувати про нього, а вже потім вирішувати, чи допускати його до бомб.

Бейєрсдорф важко опустився в крісло і заходився вивчати секретну особову справу капітана Майрона Сміта, військовослужбовця ВПС США. Бортінженер. Власне, був бортінженером. Де він тепер? Якщо невинний, то його тіло спочиває десь на дні океану. Та якщо підтвердяться побоювання Бейєрсдорфа, то капітан, цілком імовірно, живий і здоровий.

І тоді він — зрадник.

Цей релігійний духобор таємно належав до кількох організацій, які протестують проти ядерної зброї. Він не шкодував ні часу, ні енергії на участь у багатьох демонстраціях проти випробування атомних бомб. Проте ніколи не виступав як офіцер ВПС, а перевдягався в цивільне. Майрон Сміт був переконаним борцем за роззброєння. "Тепер, — сумно міркував Бейєрсдорф, — зберімо все це докупи. Уявімо собі, що до рук цього побожного фанатика потрапило кілька атомних бомб. Уявімо собі, що його розтривожена біблією свідомість дала дещо більший крен, ніж звичайно. І ось у нього вже майнула шизофренічна думка, що як дати дітям божим вдихнути сірчаний сморід пекла, то це врятує їх від вічного вогню. Хай тільки він дістане змогу добратися до атомних бомб. І от він уже розповів про це своїй побратимам. Не можна пропустити нагоди. Може, її сам Бог послав. Прокляття, — подумав Бейєрсдорф, — усе збігається. А втім, хто його знає. Поки що це тільки припущення".

Перші підозри у Бейєрсдорфа виникли після розмови з полковником Рейдером зі служби безпеки Тактичного авіаційного командування. З'ясування точного графіка польоту С-130 з вантажем бомб було ключовим моментом в організації злочину. Щоб дізнатися тільки про наявність бомб на борту літака, їм, потрібно було проникнути в найвищі сфери штабу ТАК. Ні у Федеральному управлінні авіації, ні в Управлінні цивільної авіації жодна людина не знала, що готується операція по перевезенню [189] бомб. Детальний план їхнього транспортування не було послано навіть авіаційному командуванню Аляски. їх тільки повідомили, що прибуття вантажу можна чекати такого-то дня. Отже, відомості могли просочитися тільки зі штабу ТАК.

Капітан Майрон Сміт був прикомандирований саме до цього штабу. Як бортінженер він не міг не знати про бомби. Він уже не раз брав участь у транспортуванні ядерної зброї. Ні в кого не могло виникнути й найменшої підозри щодо нього. Він мав допуск до цілком таємної інформації, був бойовий ветеран, блискучий офіцер, чоловік сімейний і глибоко релігійний. Він...

Підвівши голову від паперів, Бейєрсдорф побачив майора Гесса з телефонною трубкою в руці.

— Поле, тебе просять негайно повернутися на нараду. Бейєрсдорф кивнув. А чорт! У голові в нього саме почав оформлюватись якийсь здогад. Ще б трохи... Він підвівся й кинув секретний звіт на стіл перед майором.

— Прошу тебе, Роне, не йди нікуди. Як тільки зможу вирватися звідти, я прийду сюди.

— Ви що, не розумієте? Мені байдуже, хто за цим стоїть. Це мене не обходить. — Джім Крайдер ворухнув плечима, поправляючи куртку, яка підсмикнулась угору від поривчастих рухів. Та зараз же він удруге різко махнув рукою, звертаючись до тих, що сиділи за столом, і куртка знову підсмикнулась. — Я хочу, щоб ви зрозуміли ясно. Хто, що, чому й коли — мені на все це начхати. Вам за це платять — ви й з'ясовуйте. Я вже й так надто довго слухаю вас. Я не маю найменшого уявлення, як зарадити вашій халепі, але в мене, чорт забирай, є свої власні турботи. Гадаю, всі ви знаєте, про що йдеться. — Крайдер дістав з кишені портсигар, закурив і глибоко затягся. А тоді звернувся до головуючого. — Генерале Шерідан, — сказав він з умисним притиском, — ви знаєте про всю цю історію більше, ніж будь-хто. При всій моїй повазі до інших, це запитання я мушу адресувати вам. І ви повинні негайно відповісти.

Крайдер зробив багатозначну паузу. Всі мовчали.

— Чи загрожує небезпека життю президента? Артур Шерідан відповів не вагаючись:

— Так!

Джім Крайдер зітхнув, наперед знаючи відповідь на своє наступне запитання. Він не зводив очей з генерала.

— Сер, чи рекомендуєте ви нам евакуювати президента Даунінга з Вашінгтона?

Відповідь не забарилася:

— Не тільки президента, Джіме, а й весь уряд.

— Ви жартуєте! — Джон Ховінг підхопився з-за столу, здивований [190] і наляканий. — Генерале Шерідан, ви не усвідомлюєте, що кажете! Ви уявляєте собі, які страхітливі наслідки може викликати такий крок? Та ви зчините паніку в усій країні! Уряд опиниться в безвиході! Ви не можете пропонувати таке!

Усе життя Джіма Крайдера оберталося навколо безпеки президента Сполучених Штатів.

— Містере Ховінг, я не маю наміру обговорювати це питання, — заявив він. — Я тут не для того, щоб базікати. Щойно я дістав цілком недвозначну відповідь на своє запитання, і я...

— Це не так просто, Крайдере! — закричав на нього Ховінг. — Це стосується не однієї особи. Ви зараз говорите про долю цілої країни! Ви...

— Це ви говорите про долю цілої країни, Ховінгу, а не я. Я відповідаю тільки за одну особу. Збагнули? Коли я потребуватиму вашої думки, — а з часом така потреба виникне, — я звернуся до вас. — Крайдер знов обернувся до Шерідана. — Генерале, — мовив він офіційним тоном, — то ви рекомендуєте негайно евакуювати президента з Вашінгтона?

Артур Шерідан підвівся й виструнчився.

— Саме так. І якнайшвидше.

— Дякую, генерале.

І Джім Крайдер вийшов з кімнати.

8

— Ви замовляли номер?

Худий, сутулий чоловік кивнув головою.

— Сілбер, — промовив він. — Девід... — і надсадно закашлявся. Коли напад кашлю минув, він утер рота й повільно, обережно зітхнув. В очах його з'явився вологий, хворобливий блиск. — Девід Е. Сілбер. — Він говорив ледь чутно, ніби через силу. — Я замовляв номер... гм... кілька днів тому... По телефону.

— Гаразд, сер. Одну хвилинку, я перевірю.

Службовець зник за тонкою перегородкою і штовхнув ліктем свого товариша по роботі.

— Боже! Піди поглянь на того бідолаху! Наче оце тільки виповз із туберкульозної клініки. Я думав, на моїх очах дуба вріже.

Перше враження службовця готелю цілком відповідало дійсності. Під сорочкою Девіда Сілбера пожовкла шкіра туго обтягувала ребра. Колись, дуже давно, він важив добрих вісімдесят кілограмів. А тепер у ньому не було й п'ятдесяти, і костюм теліпався на охлялому тілі, мов на кілку. Обличчя напівмерия, [191] наче у в'язня, який щойно вийшов з Бухенвальду. Запалі щоки під широкими вилицями, глибоко провалені сумні очі. Поріділе волосся ледь прикривало пергаментну шкіру на черепі. Девід Сілбер скидався на ходячий привид.

Слабкі пальці тремтіли, виводячи на реєстраційній картці кострубатий підпис.

— Скільки ви житимете у нас, містере Сілбер?

— Важко сказати. — Клієнт знову закашлявся. — Добу щонайменше. А може, й кілька днів.

— Гаразд, сер. У якому номері ви хотіли б оселитися?

— Щоб був просторий. І багато повітря, — Він глянув на службовця й додав: —Ціна мене не обходить.

— Гаразд, містере Сілбер.

Коли службовець причинив за собою двері номера, Сілбер підійшов до вікна. Втягнув повітря — скільки зміг. Не надто глибоко. Легені палали вогнем, і він мало не задихнувся від кашлю. Довелося розплачуватися за це кров'ю. "Я повинен протягти скільки треба, — подумав він. — Ніяк не можна зараз розклеїтись. Спершу слід закінчити справу. Це єдине, чим я можу допомогти Еліс та дітям". Він змусив себе одійти од вікна, відкрив валізу, заніс до ванної кімнати туалетне приладдя. Налив склянку води, вийняв з пластмасової пляшечки дві червоні таблетки. Через силу проковтнув. Йому важко було ковтати. Таблетки, які пройшли у шлунок з водою, пекли нутрощі. Сілбер обіперся на раковину, проклинаючи свою кволість. Насилу переставляючи ноги, він підійшов до ліжка і витягся на ньому, заплющивши очі. Трохи полежавши, зняв телефонну трубку. Глянув на годинник. Близько третьої.

— Будь ласка, розбудіть мене рівно о четвертій, — сказав він телефоністці. — Дзвоніть, поки не прокинусь. Можливо, я міцно спатиму. Дякую.

Поклав трубку на апарат. І майже одразу заснув.

Він неквапно поголився, відчуваючи втіху від м'якого дотику бритви. Короткий сон освіжив його, в голові трохи проясніло. Надто швидко втомлюється він останнім часом. Поліційне управління за десять — п'ятнадцять хвилин їзди звідси. Хотілося пройтися пішки, та він знав, що йому не стане сили вибратися нагору. Він змив з обличчя рештки піни, втер у шкіру лосьйон і повернувся до кімнати. Одягнувшись, упевнився, що конверт на місці, у внутрішній кишені піджака, і вийшов з номера. В таксі він сів позаду і звелів їхати до поліційного управління. "Ну й дивина, — думав він. — Я ніякого уявлення не маю, що в цьому конверті, і мене воно й не цікавить. Я знаю лишень, що в Еліс тепер вистачить грошей, щоб прожити з дітьми за кордоном. [192]

Щоб жити пристойно, не голодувати. Цікаво, чи одружиться вона знову". Він сам здивувався, відчувши, як сильно хоче, щоб вона вийшла заміж. Близькість смерті змушувала високо цінувати, кожну відпущену йому хвилину життя. Шкода, якщо Еліс та діти будуть позбавлені справжнього, повноцінного сімейного життя і...

Таксі зупинилося. Девід Сілбер розплатився і вийшов на тротуар. "Вісімнадцять сходинок, — знизу підрахував він. — Іди повільно, тільки не квапся".

Та хоч як обережно він вибирався сходами, все одно перед очима миготіли різнобарвні кола. Він постояв, силкуючись вирівняти дихання: серце мало не вискакувало з грудей. Нарешті став дихати рівніше, серце трохи заспокоїлось. Він увійшов до будинку і повільно рушив до високої конторки. Сержант глянув на нього і запитав:

— Ви у якійсь справі, сер?

Сілбер кивнув. Він вийняв з кишені запечатаний конверт і тримав його обома руками.

— Мені доручили передати ось це. Сержант споважнів.

— Що там у вас, містере...

— Девід Сілбер.

— То що ж там у вас, містере Сілбер?

— Не маю найменшого уявлення.

— Справді? — Сержант постукав олівцем по столу. — То ви просто посильний?

— Можете називати мене так.

— А від кого лист, містере Сілбер?

— Цього я також не знаю. — Сілбер нахилився вперед і подав конверт.

— Не заперечуєте, як я розпечатаю? — посміхнувся сержант.

— Ні, звичайно...

Сержантове обличчя знову споважніло.