Майже опівночі - Сторінка 13

Читаючи, він кілька разів підводив голову і пильно дивився на хвору людину, яка стояла перед ним.

— А ви знаєте, що в цьому листі? Сілбер усміхнувся й помотав головою.

— Я ж вам казав, не маю жодного уявлення. — Він озирнувся навколо себе. — Сержанте, ви не заперечуєте, якщо я сяду? Я погано себе почуваю.

— О, звичайно. Сідайте отут.

Сілбер з полегкістю опустився на стілець. Він позирав на полісмена і чекав. Більше йому не було чого робити. Передати листа двадцять восьмого червня. Така була інструкція. В другій половині дня двадцять восьмого червня особисто передати листа [193] в поліційне управління міста Сан-Франціско. Простежити, щоб листа розпечатали на його очах. Потім чекати.

— Це не розиграш, містере Сілбер?

— Що?.. Даруйте, я не розчув... Ні, сержанте. Не думаю, щоб це був розиграш.

Ніхто не стане влаштовувати такий розиграш. У першому листі, який він одержав, були точні інструкції, що він має зробити. І сотня стодоларових банкнотів. Десять тисяч. Готівкою. Він уже відіслав сім'ю за кордон. Вони — ті, хто надіслав інструкцію та гроші, — написали йому й про це. Він дивився тоді на гроші й плакав. Це ж їжа, одяг, ліки... Тепер він зробить усе, чого вони вимагають. Він точно виконає їхні настанови.

— То ви не знаєте, що в цьому листі? — Сержантова ввічливість танула, чим далі він читав листа. — Слухайте, Сілбер, чи як вас там, та це ж відвертий шантаж!

Девід Сілбер утратив здатність мислити.

— Звідки мені знати? — пробурмотів він.

— Вони вимагають викуп за десять міст. Великих міст. Ви мене чуєте, хай вам чорт? Послухайте, я прочитаю... — Та раптом сержант замовк і глибоко зітхнув. — Годі, Сілбер, — мовив він з погрозою в голосі. — Яку гру ви затіяли?

— Я вам сказав. Я просто виконую доручення. Мені звелено...

Розлючений сержант махнув рукою.

— Годі! — відрубав він. — Отже, ви сліпий хлопчик-посиль-ний, і хтось, кого ви не знаєте, наказав вам принести сюди листа, так? І що ви маєте намір робити далі, Сілбер?

Хворий мляво знизав плечима.

— Це залежить від вас, сержанте.

— Залежить від мене? — Сержант глипнув на Сілбера витріщеними очима, потім глянув поверх нього. Біля них уже стояло кілька людей, з цікавістю дослухаючись до розмови.

— А, чорт! Зачекайте-но, містере Сілбер. Зараз я покличу слідчого Баумена — нехай ще він поговорить з вами.

— Ну ось що, містере Сілбер. Я не хочу надто тиснути на вас, навпаки, хочу допомогти вам, чим зможу. Я певен, ми з вами зрештою домовимось, але ж це справді виходить за межі здорового глузду. В цьому листі перелічено десять міст. Починається з Лос-Анджелеса, далі Фінікс, Оклахома-Сіті, Чікаго, МайаміА Нью-Йорк, Вашінгтон, Філадельфія, Канзас-Сіті, нарешті, Нешвілл.

Слідчий Баумен иильно придивлявся до людини, що сиділа перед ним. Баумен давно набив руку на допитах в'язнів і свідків. Та зловити Сілбера на гачок ніяк не вдавалося. Ані іскорки ці[194] каврсті в його тьмяних очах. Або його зовсім не обходив зміст листа, або це був артист, якого Баумен не зустрічав за всі двадцять два роки служби.

— Хоч би що ви казали, Сілбер, — холодно промовив Баумен, — ніхто не давав вам права розповсюджувати листи з погрозами.

— З погрозами?

— Даруйте, я забув, — саркастично зауважив слідчий. — Ви ж нічого не знаєте. В цьому листі, містере Сілбер, повідомляється, що в п'ятьох із перелічених десяти міст сховано атомні бомби і коли не буде сплачено викуп, то ці міста, одне по одному, злетять у повітря. Ну, знаєте, — провадив Баумен, цього разу з приязною усмішкою. — Ми, звісно, готові якось домовитися з вами, але атомні бомби? Невже ви гадаєте, ми повіримо цій нісенітниці? — І він потрусив листом перед носом у Сілбера.

Сілбер байдуже стенув плечима. Баумен нічого не міг збагнути. Сілбер, безперечно, не був утікачем з божевільні, а проте... Зміст листа являв собою чистісіньку нісенітницю... "Але чому мені здається, ніби тут щось є? — дивувався Баумен. — Не можу позбутися відчуття, що цей бідолаха не бреше".

— У листі поставлено вимогу, щоб мн зв'язалися з федеральними властями й одержали від них сто мільйонів доларів — зважте, сто мільйонів! —у облігаціях на пред'явника, цінних паперах та банківських чеках. Усе це ми маємо передати вам. Вельми розумно, — визнав Баумен. — Ніякої готівки. І майже ніяких слідів ще довго після їхнього пред'явлення до оплати. — Слідчий Баумен пожував кінчик згаслої сигари. —Я трохи розуміюся на цьому, Сілбер, і хочу поздоровити вас. Чудово зроблено. Я навіть сказав би, майже бездоганно. — Він суворо поглянув на бліду, знесилену людину. — Слухайте, Сілбер, що ви за горішок, га?

Сілбер залишався байдужим. Баумен змінив тактику.

— Сілбер, ви знаєте, що я можу заарештувати вас за такий лист?

— Як вам завгодно.

— І це все? Як мені завгодно? — Баумен почав сердитись не на жарт. — Ви не боїтеся, що ми запроторимо вас до в'язниці?

— А чим я можу вам перешкодити?

Баумен утупив погляд у Сілбера. Він на своєму віку бачив і таких, що все віддали б, аби тільки потрапити до в'язниці. Але, глянувши на Сілбера, він відкинув таке припущення.

— Ви знаєте, що дають за спробу шантажу?

— Я нічого не знаю, містере Баумен. Мені тільки доручили принести сюди цей лист.

— Атож, я забув. І почекати, що буде далі, так? [195]

— Саме так, — кивнув головою Сілбер.

— А що маємо робити ми?

— Я не знаю.

— Хто вас сюди прислав, Сілбер?

— Цього також не знаю.

— Вам за це заплатили?

— Так.

— Чи не скажете скільки?

Сілбер подумав про десять тисяч доларів готівкою — і ще про сорок, що.їх мав отримати, коли виконає доручення.

— Ви однаково не повірите, містере Баумен.

— Здається, сьогодні я ладен повірити чому завгодно. Сілбер усміхнувся.

— Пробачте, але я волів би не казати.

— Як ви дістали настанови?

— Поштою. — Усе, що не може зашкодити, він скаже.

— Звідки прийшов лист?

— Не знаю, — збрехав Сілбер. Він бачив штемпель на конвер" ті. Атланта, штат Джорджія. Але казати про це слідчому не варто.

— Сілбер, мені слід би засадити вас до камери й забути, де я поклав ключа.

Мовчанка. Сілбер мріяв тільки про те, щоб повернутися у свій номер і ще трохи поспати. Політ із Чікаго виснажив його. Потрібно буде два або й три дні, щоб відновити ту крихту сили, яку він ще мав.

Баумен тяжко зітхнув і підвівся.

— Містере Сілбер, зробіть мені ласку.

— Якщо зможу, то з охотою.

— Забирайтеся звідси і ніколи більш не потрапляйте мені на очі.

Сілбер глянув на полісмена, нічого не розуміючи.

— Геть! — гаркнув Баумен. — А я обіцяю забути, що бачив вас.

— Гаразд.

Баумен відчув полегкість.

— І ще одне, містере Баумен.

— Кажіть і йдіть собі, Сілбер. У мене справи.

— Вам буде потрібна моя адреса.

— Он як? — засміявся Баумен.

— Авжеж. Я зупинився в готелі "Марк Гопкінс". Даруйте, що забрав у вас стільки часу, містере Баумен.

— Гаразд, гаразд. Така наша служба.

— Отже, готель "Марк Гопкінс". Не забудьте.

— Усе життя пам'ятатиму. Прощавайте, містере Сілбер. [196]

— Пане мер, мені здається, вам слід негайно прочитати це. Мер Джон Крейтон підвів очі й насупив густі брови.

— Схоже на справжню тривогу, Елен, — мовив він, з усмішкою глянувши на свою секретарку.

— Ще й як схоже. Якщо в листі написано правду, тоді це найбільша тривога за все ваше життя.

Мер Крейтон відкинувся в кріслі. Вираз обличчя секретарки здивував його. Він потягся був до листа, але передумав. Ніколи ще Елен не здавалася такою схвильованою. Мер подумав, що справжні неприємності приходили сюди тільки у вигляді делегацій, які юрмились у вестибюлі. Сердиті громадяни, борці за закон і справедливість, розлючені виборці. Справжня тривога ніколи не приходила поштою.

— Розкажіть мені краще ви, Елен, що там пишуть.

Вона сердито зиркнула на нього і тицьнула листа йому під ніс.

— Якщо вірити цьому листу, великомудрий містере мер, то хтось заклав у нашому місті атомну бомбу й погрожує...

— Що?!

Секретарка стулила губи, відмовляючись говорити далі.

— Ви серйозно, Елен? Атомну бомбу? Тут, в Оклахомі-Сіті?

— Я — цілком серйозно. Сподіваюся тільки, що лист несерйозний. Ми нібито одне з десяти міст, у яких...

— Дайте-но мені листа.

"...не підлягає сумніву. Атомні бомби, встановлені в п'ятьох із десяти перелічених міст, являють собою зброю бойового тактичного призначення,, кожна вагою приблизно тридцять кілограмів з вибуховою потужністю триста кілотонн. Серійні номери бомб NW-T-527933, 527949, 622188, 636004 та 721553. Ви можете перевірити вірогідність нашого повідомлення за цими серійними номерами, оскільки названі бомби нещодавно вилучено з бойр-вого арсеналу ВПС США. В такий спосіб ви зможете переконатись у серйозності катастрофи, яка вам загрожує.

Цінності, які ви маєте передати у вигляді облігацій на пред'явника, акцій, державних цінних паперів та банківських чеків, детально перелічено вище. Ваше місто має видати зазначених цінностей на суму десять мільйонів доларів. Якщо виплату не буде здійснено протягом сімдесяти двох годин з моменту одержання листа, ми підірвемо першу бомбу. Наступні бомби вибухатимуть кожна через двадцять чотири години. Ви не можете знати, закладено бомбу у вашому місті чи ні. Проте, як бачите, існує один шанс із двох, що буде знищено саме ваше місто, і вся відповідальність за життя й безпеку його жителів цілком у ваших руках. [197]

Перелічені цінності мають бути доставлені в готель "Марк Гопкінс" у Сан-Фраяціско й передані в руки містера Девіда Е. Сілбера..."

Сім мерів із семи міст викинули ці листи в сміттєві кошики.

Троє мерів негайно повідомили ФБР.

О восьмій годині десять хвилин вечора 28 червня агенти ФБР та поліція міста Сан-Франціско взяли Девіда Е. Сілбера під варту.

О восьмій чотирнадцять відділення ФБР у Сан-Франціско повідомило Роберта Вінсента про арешт Девіда Е. Сілбера.

Приблизно о дев'ятій годині того ж таки вечора на військо-во-повітряній базі Нортон бригадний генерал Артур Шерідан, підполковник Пол Бейєрсдорф, Роберт Вінсент і Лью Кербі сіли в реактивний літак, який узяв курс на Сан-Франціско.

9

— Я уже сказав вам...

Сілбер відчув гострий біль і заплющив очі. Дихати рівно. Спокійно. Зберігати спокій. Повільніше. Ще повільніше. Господи, тільки б не померти зараз! Адже він має отримати ще сорок тисяч доларів... Сілбер примусив себе розплющити очі й подивитися через стіл.