Мальвіль - Сторінка 22

Від посухи земля, вкрита попелом, перетворилася на порох, і за найменшого подиху вітру здіймалися чорні хмари, ще більше затягуючи обрій. Притиснувшись один до одного за столом у Мальвілі, який захищали вікові мури, ми ще трохи відчували життя. Але тільки-но ступали за фортечну стіну, нас огортав смуток. Нас гнітило все: обгорілий краєвид, скелети почорнілих дерев, свинцевий ковпак над нами, тиша спустошених рівнин. Я завважив, що ми розмовляли мало й тихенько, наче на цвинтарі. Коли сірість трохи розсіялася, ми сподівалися, що з'явиться сонце, однак вона знову згущалася, з ранку до вечора огортаючи нас тьмяними сутінками.

Тома казав, що це після атомних вибухів надто багато пилу здійнялося в стратосферу, який тепер і перепиняв шлях сонячному промінню. Однак він вважав, що було б добре, якби дощ якомога довше не випадав. Бо якщо це вибухнули "брудні бомби" навіть на великій відстані від Франції, дощ міг принести на землю радіоактивні опади. Щоразу, коли ми виїздили возом з Мальвіля, він наполягав, щоб брали з собою дощовики, рукавиці, чоботи й головні убори, наголошуючи, що й цього для захисту замало.

Вечорами в будиночку епохи Відродження, незважаючи на весняну пору, було надто холодно, й ми, повсідавшись у залі навколо одного з двох камінів і підтримуючи в ньому невеличкий вогонь, якийсь час розмовляли, щоб, як казала Мену, "не йти лягати спати, мов тварини".

Я брав участь у розмові, але іноді, сидячи на низенькому табуреті, зіпершись плечима на камін, читав біблію. Мену, вмостившись біля каміна, поправляла полінця, коли полум'я опускалося надто низько, або підкладала під них гілочки, які тримала під лавою.

У своєму посмертному листі, який я знав напам'ять, дядько радив мені читати біблію: "В цій книзі важливі не звичаї, важлива мудрість". Проте я настільки був зайнятий Мальвілем і турботами про худобу після його смерті, що "не встигав" цього робити. А тепер, хоч я ще більше втомлювався, ніж раніше, час, дивна річ, змінився, він став сприятливіший, і я помітив, що можу "встигнути", коли цього захочу.

Того вечора, коли Любонька народила Насмішку, — не наважуся думати, що на нас вплинуло її ім'я, скоріше її лагідна мати, яка ніколи раніше не була такою примхливою, — розмова, як я уже зазначав, була в нас дуже сумна. Спершу під час вечері нас гнітила нестерпна тиша. Потім, коли Мену й Момо розставили стільці й посідали біля вогню одне навпроти одного, а я читав, зіпершись спиною на камін, мовчання тривало так довго, що ми майже прочитали в Коленових очах його думки: через двадцять п'ять років не залишиться більше людного коня.

— Двадцять п'ять років, — озвався Пейссу, — це надто мало! А я, скажу тобі, бачив у Жіро — не в того з "Вольпіньєра", а з "Кюссака" — одного мерина, якому йшов двадцять восьмий рік. Правда, він був трохи підсліпуватий і аж скрипів од ревматизму, але ще добре виорював виноградник Жіро.

— Ну, скажімо, тридцять років, — мовив Колен, — додамо, ще п'ять років. Більш як тридцять років Насмішка не протягне. Й Бурка теж. А Любоньчині й кості давно згниють.

— Замовкни, — гримнула Мену на Момо, який сидів, точніше майже лежав біля каміна навпроти неї й залився слізьми, коли почув про майбутню смерть Любоньки. — Це буде не завтра, а через тридцять років. А що з тобою, дурнем, буде через тридцять років? Ти хіба знаєш?

— Усе ж таки, — озвався Мейссоньє, — Момо зараз сорок дев'ять років. За тридцять років він матиме сімдесят дев'ять і буде ще не дуже старий.

— А я скажу тобі, — мовила Мену, — моя мати вмерла в дев'яносто сім років, але я не сподіваюся прожити стільки, особливо тепер, коли немає медицини, бо навіть звичайнісінький грип може загнати в могилу.

— Це ще не доказ, — сказав Пейссу. — Навіть у ті часи, коли в селі була медицина, ти не так уже й часто зверталася по допомогу до неї. А були ж люди, що дожили до глибокої старості. Наприклад, мій дід.

— Ну, скажімо, п'ятдесят років, — мовив Колен, і в його голосі забринів гнів. — За п'ятдесят років усі ми повмираємо, геть усі, за винятком хіба Тома, який матиме тоді сімдесят п'ять. Ну, хлопче, — докинув він, обернувшись до Тома, — тобі буде весело, коли зостанешся сам у Мальвілі.

Запало гнітюче мовчання. Я не міг бачити Мену, бо вона сиділа позаду, невиразно бачив і Момо, який розлігся навпроти мене, бо його прикривало полум'я й дим. Однак мені зручно було дивитися на чотирьох чоловіків, які сиділи обличчям до мене, оскільки я сидів спиною до вогню, який зігрівав мені тільки правий бік а лівий так змерз, що невдовзі я перебрався з табуретом і книжкою на другий бік каміна.

Тома, як і завжди, був байдужий. На доброму круглому обличчі Пейссу з широким ротом, довгим носом, великими, трохи вибалушеними очима й таким вузеньким чолом, що здавалося — чуб починався майже біля брів, залягла тінь смутку. Та горе малюка Колена було найболючішим. Бо воно, хоч і не стерло з його обличчя усмішки, вбило в ньому всю радість. Мейссоньє виглядав знебарвленим, наче давня фотографія. Обличчя в нього було худе, очі сірі, надто близько посаджені, лоб вузький і високий, чуб підстрижений коротко, під щіточку.

— О ні, — сказав Пейссу, повернувши голову до Колена. — Ніхто не може запевнити, що Тома, хоч він і наймолодший, залишиться тут останнім. У такому разі на мальжакському цвинтарі лежали б тільки літні люди, але ти знаєш, що де не так. Кажучи це, я не хотів образити Тома, — додав вія ввічливо, трохи нахилившись до Тома.

— В усякому разі, — озвався байдужим голосом Тома, — якщо я залишуся сам, то проблеми не виникне. Вилізу на головну башту й стрибну звідти.

Мені не сподобалися його слова, надто тепер, коли всі перебували в пригніченому стані.

— Бачиш, синку, — мовила Мену, — а я іншої думки. Якщо б я зосталася сама в Мальвілі, то не наклала б на себе рук, бо залишаться ще тварини, яких треба доглядати.

— Справді ж бо, тварини, — озвався Пейссу.

Я був вдячний йому, що він одразу ж підхопив тон Мену.

— Тварини, — сказав малюк Колен з прикрістю, яка була цілковитим контрастом до його грайливої й пустотливої веселості, що її колись він вкладав у свої слова, — зуміють прожити й без тебе. О, звісно, не тепер, коли все згоріло. Але тоді, коли трава виросте знову, варто тільки тобі відчинити ворота, й Аделаїда та Принцеса щось собі знайдуть.

— Тварини, — мовила Мену, — це також товариство. Ось пригадую, як Поліна залишилася сама на фермі, коли її чоловік помер від апоплексичного удару, а сина вбили на алжірській війні. Вона казала мені: "Мену, не повіриш, але я розмовляю зі своїми тваринами цілісінький день".

— Поліна була стара, — сказав Пейссу, — а чим люди старіші, тим більше хочуть жити. Сам не розумію чому.

— Зрозумієш, коли постарієш, — відповіла Мену.

— Я сказав це не про тебе, — мовив дебелий Пейссу, намагаючись нікого не образити, — до того ж тебе не порівняєш з Поліною. Вона вже майже не ворушилася. А ти ще, нівроку, бігаєш.

— О так! — вигукнула Мену. — Я бігаю! І бігаю так добре, що колись забіжу аж на цвинтар. Та замовкни ж, дурню, — звернулася вона до Момо, — ми ж говоримо не про завтрашній день.

— А мене лякає інше, — озвався Мейссоньє. — Думаю про це відтоді, як Аделаїда та Принцеса привели на світ своє потомство. За п'ятдесят років на землі не залишиться жодної людини, а худоба й свині аж кишітимуть.

— Справді, — сказав Пейссу, спершись ліктями на коліна й схилившись уперед. — Я також думаю про це. Й скажу тобі, Мейссоньє, одна й та ж думка не дає мені спокою: Мальжак з лісами, луками, худобою — й без жодної людини.

Запала тиша, й усі, насупившись, обернулися обличчям до полум'я, немовби могли розгледіти в ньому те майбутнє, що його описував Пейссу: Мальжак з лісами, луками, худобою — й без жодної людини. Я дивився на приятелів і пізнавав себе в них. Людина — єдина жива істота, яка може подумати про власну смерть, тільки її єдину ця думка доводить до розпачу. Яке дивне створіння: воно так прагне водночас самознищення й самозбереження.

— Авжеж, — провадив далі Пейссу, мовби підсумовуючи тривалі роздуми, — замало вижити самому. Треба подбати, щоб життя тривало й після тебе.

Мовивши ці слова, він, мабуть, згадав Іветту й своїх двох дітей, бо раптом обличчя в нього закам'яніло.

— Міг не знаємо, чи то тільки нам пощастило вижити, — сказав я перегодя. — Мальвіль захистила скеля. Цілком вірогідно, що є інші куточки й, можливо, зовсім недалеко від нас, де теж врятувалися люди.

Однак я не хотів вести мову про Ла-Рок, не бажаючи викликати в них марних сподівань.

— Та все ж, — мовив Мейссоньє, — такий льох, як у Мальвілі, рідко де знайдеш.

Я похитав головою.

— Не так льох, як скелю. Візьмімо хоча б тварин з "Материнства", вони ж витримали.

— "Материнство", — сказав Колен, — це печера, причому дуже глибока. До того ж невідомо, може, тварини витриваліші від нас.

— Гадаю, — сказав я, — що ми духовно набагато стійкіші.

— Як па мене, — озвався Тома, — то тварини постраждали менше. Спекота в "Материнстві" була більша, але, мабуть, не така тривала. Повітря охолодилося набагато швидше. Там не було того пекла, що його ми звідали в льоху. — Подивившись на мене, він додав: — Але я такої думки, як і ти. Всюди мали б якісь люди вціліти. Навіть у містах.

Він раптом замовк і міцно стис губи, ніби боявся сказати ще щось.

— Розумієш, я щось не вірю в це, — сказав Мейссоньє, похитавши головою.

Колен знову звів брови, а Пейссу знизав плечима.

Вони дуже довго мовчали. Я подивився на годинник: не було ще й дев'яти. Не всі виділені на сьогодні дрова згоріли в каміні. Шкода було розлучатися з теплом і йти так рано лягати спати в холодних кімнатах. Я почав знову читати, але недовго.

— Що ти читаєш, бідолашний Емманюелю? — спитала Мену.

Слово "бідолашний" було виявом прихильності, але воно не означало, що Мену жаліє мене.

— "Старий завіт". — І додав: — Святе письмо, якщо хочеш знати,

Я був переконаний, що Мену знала з біблії тільки стисло викладені й підсолоджені версії, що їх читали їй з катехізису.

— Еге ж, — сказала вона, — тепер я впізнаю що книжку, твій дядько її часто тримав у руках.

— Як, — спитав Мейссоньє, — ти читаєш оце?

— Я пообіцяв дядькові, — відповів я коротко, відтак додав: — До того ж мені здається, що це цікаво.

— Та ну ж бо, Мейссоньє, — сказав Колен і, здалося, усміхнувся, як колись.