Мальвіль - Сторінка 23

— Ти забуваєш, що був найкращим учнем на уроках із закону божого.

— Мейссоньє вислуговувався, — сказав Пейссу з ледь помітним спалахом веселості, — Він тобі читав усе це напам'ять, наче по писаному. А мені особливо запам'яталося хлоп'я та його брати, які продали це хлоп'я, наче раба. Авжеж, — мовив він, хвилину подумавши, — в сім'ї теж вдаються іноді до підлості.

Запала тиша.

— Може, прочитаєш нам уголос? — сказала Мену,

— Вголос? — спитав я.

— Щодо мене, — сказав Пейссу, — то я із задоволенням послухаю всі ті історії, яких не знаю.

— Емманюелів дядько, — мовила Мену, — вечорами читав мені окремі місця зі своєї книжки.

— Емманюелю, ти примушуєш себе просити, — сказав Колен.

— Та ну ж бо, — наполягав Пейссу.

— Боюся, що це нажене на вас нудьгу, — сказав я, намагаючись не дивитися на Тома.

— Ні, ні, — відказала Мену, — так набагато краще, ніж гомоніти або думати хтозна-що. — Й вона додала: — Особливо тепер, коли немає телебачення.

— Згоден з тобою, — сказав Пейссу.

Я подивився на Мейссоньє, потім на Тома, однак ні один, ні другий і не глянули на мене.

— Я хотів би, щоб усі були згодні, — сказав я перегодя, а оскільки вони й далі мовчки дивилися на вогонь, я звернувся до Мейссоньє: — Ну, а ти що скажеш, Мейссоньє?

Він не сподівався такого відвертого наступу, випростався й зіперся плечима на спинку стільця.

— Я — матеріаліст, — мовив з гідністю. — Але тепер, коли мене не примушують вірити в бога, охоче послухаю історію іудейського народу.

— А ти, Тома?

Розслабившись, тримаючи руки в кишенях, Тома прикипів очима до носків своїх черевиків.

— Якщо ти читаєш біблію собі, — сказав він безбарвним тоном, — то чому б тобі не читати її вголос?

То була двозначна відповідь, але я вдовольнився й нею. Я подумав також, що читання принесе розраду моїм приятелям. Удень вони працювали, а ввечері наставали для них тяжкі хвилини, їм бракувало родинного затишку. До того ж життя первісних племен, описане в біблії, мало відрізнялося тепер від нашого життя.

Я перейшов із згорненою книжкою й табуретом на другий бік каміна. Мену підкинула у вогонь гілок, щоб присвітити мені; я розгорнув біблію на першій сторінці й почав читати "Буття".

Мене пройняло почуття іронії. То була, безперечно, чудова поема. Вона оспівувала створення світу, а я читав її в зруйнованому світі людям, які все втратили.

Примітка Тома

Оскільки окремі деталі ще свіжі в пам'яті читача, я хотів би вказати на дві помилки в Емманюелевій розповіді.

Гадаю, що Емманюель багато разів непритомнів у льоху, бо я ні на хвилину не відходив од нього, проте він не бачив мене й не відповідав мені, коли я звертався до нього. В усякому разі, запевняю: я не бачив, щоб він пірнав у цебер від машинки для миття пляшок. І ніхто інший не бачив цього. Мабуть, Емманюелеві все це примарилося, так само, як і докори сумління за свій "егоїзм".

То не Емманюель причинив двері льоху після "жахливої" появи Жермена. їх зачинив Мейссоньє. Перебуваючи в напівпритомному стані, Емманюель, очевидно, уявив себе на місці Мейссоньє, рухи якого, дивна річ, описує достеменно так, ніби то були його рухи, зокрема те, як Мейссоньє порачкував аж до дверей, але не наближався до Жерменового тіла.

Я хотів би додати ще одне зауваження.

Хоч я й атеїст, однак нічого не маю проти церкви, і якщо поводився трохи стримано, коли Емманюель почав читати біблію, то тому, що ця церемонія, — можливо, слово це не точне, але іншого не знаходжу, — здавалося мені, ще дужче підсилить те, що вже було: майже релігійний характер впливу, який Емманюель справляв на друзів. Тим більше, що Емманюель читає текст гарним, поважним, сповненим почуття голосом. Я не маю нічого проти: Емманюель — людина з блискучою уявою й з хистом літератора. Однак мені здається небезпечним зовсім інше: сказати, що "Буття" — "чудова поема", — означає забути про безліч наукових помилок, якими воно рясніє.

VI.

У перші тижні після події я був під враженням сірості — не тільки в навколишньому середовищі, а й у нашому житті, — глухого болю, тупцювання на місці, похмурого обрію, марних зусиль. Бо ми працюємо багато, часто керуючись тільки мотивами дисципліни, а також тому, що прагнемо, хоч і не горимо великою любов'ю до життя, організуватися, щоб вижити.

Поки Мейссоньє й Колен домайстровують плуга, в який можна буде запрягти Бурку, ми, Тома, Пейссу й я, запрягаємося в працю менш нагальну, однак вона принесе користь у майбутньому: збираємо, лічимо й сортуємо в коморі всі металеві предмети, навіть ті, які, на перший погляд, можуть видатися малозначними, але, оскільки їх більше неможливо виготовити, віднині вони стають неоціненними.

Звісно, ми почали з сільськогосподарського реманенту та всілякого дріб'язку. З усім цим раніше я поводився не дуже дбайливо, бо якийсь лом, що його залишають іржавіти в траві або просто гублять, досі легко було замінити іншим. Відтепер слід переконувати себе, що таке недбальство — майже злочин.

Комору я розмістив на першому поверсі головної башти, де стояли шафи для яблук з мого саду, якого нині вже не було. Знаряддя поскладав у скриньки, що замикалися, й зі згоди Тома ми призначили його комірником. Це означало, що відтепер жодне знаряддя не видаватиметься нікому й не зберігатиметься ні в кого без його запису й зазначення часу видачі.

Скінчивши цю справу, я згадав, що під час відбудови Мальвіля поскладав у вільне стійло за першою огорожею старі дошки, в яких було повно цвяхів; раніше збирався їх використати для розпалювання взимку камінів. Які то були колись забаганки! А тепер треба кінчати з цим марнотратством. Нічогісінько більше не можна викинути: жодного клаптя паперу, жодної обгортки, жодної порожньої консервної бляшанки, жодної пластикової пляшки, жодного шматка мотузки, жодного зігнутого або поіржавілого цвяха.

Ми винесли зі стійла старі каштанові дошки. За допомогою молотка й кліщів, намагаючись не зруйнувати шапочки, повисмикували з них цвяхи. А вирівнявши їх на плескатому камені, поскладали відповідно до величини кожного з них у скриньку в коморі. Щоб зекономити бензин на бензопилці, ми відпилювали звичайною пилкою зогнилі й зіпсовані частини дерева (тільки вони призначалися тепер на дрова), очищали дошки від штукатурки й цементу, що прилип до них, сортували їх за величиною й акуратно складали на купу в стійлі, підкладаючи під них клинці, щоб взимку вони не покривилися.

Сподіваючись відвідин туристів, я запасся велетенськими свічками. У мене їх залишилося дві дюжини в пачці, чотири майже цілісінькі на бра в льоху і дві спалені до половини.

Ми вирішили світити ними дуже ощадливо. В мене лишилося ще дві бочки олії, і Колен поробив каганці з циліндричних консервних бляшанок. Він пробив з одного боку стінку бляшанки в такий спосіб, щоб на ній утворився своєрідний дзьобик, в який просувався гнотик — звичайнісінький пучечок конопляного повісемця, а з протилежного від дзьобика боку припаяв до бляшанки металеве вушко, вирізане з кришки. Колен зробив стільки каганців, скільки було кімнат у Мальвілі, цебто чотири. Після закінчення посиденьок кожен засвічував каганця і йшов з ним до своєї кімнати. Розподіляти олію доручили Мену, вона також розпоряджалася й другою бочкою олії, виділеною для споживання, проте поки що її не починали.

Помивши й обстругавши планку, Мейссоньє наніс на неї позначки, зробивши в такий спосіб своєрідну мірку, яка допомогла нам визначити, що за два тижні ми дуже мало взяли олії з першої бочки. За підрахунками Тома, якщо дотримуватися такої ж дози, ми випорожнимо її аж через шість років. Потім доведеться шукати іншого джерела освітлення, бо малоймовірно, що хоч один горіх виживе після того, що сталося.

У мене були ще два електричні ліхтарики з двома майже новісінькими батарейками. Один я віддав Мену до надбрамної башти, а другий залишив у головній, домовившись, що ними будемо користуватися тільки у крайньому випадку.

Тома подав думку, що, коли складати гній від трьох кобил на плити майданчика біля водонапірної башти, можна буде поліпшити комфорт ванної кімнати. Під. цими плитами було прокладено водогінну трубу з холодною водою. І Тома вважав, що гній виділятиме достатньо тепла й підігріватиме воду. Спершу ми поставилися до цього надто скептично, але експеримент удався. Й не кажучи вже про ті зручності, що він нам дав, цей експеримент за первісного стану, в якому ми опинилися, був першим поступом, першою перемогою. Малюк Колен розміркував, що, якби він міг скористатися своєю ла-рокською майстернею, за таким же принципом примусив би працювати центральне опалення.

Пейссу був вельми радий жити в одній кімнаті з Мейссоньє, однак довелося вдатися до дипломатичної хитрості й переконати Колена, щоб він поселився в Біргіттиній кімнаті сам. Гадаю, йому хотілося поселитися в моїй кімнаті замість Тома. Я не надав цьому значення. Друзі звинувачували мене в тому, що я надто люблю Колена й "усе йому прощаю". Але я вже був не настільки сліпий, щоб не помітити його вад. Певен, що зробив би собі надто погану послугу, коли б поміняв на Колена такого спокійного, скромного й стриманого співмешканця, як Тома.

До того ж Тома почував себе тут дуже самотньо, бо був наймолодший, а також через своє міське походження, свої переконання, вдачу і незнання місцевої говірки. Довелося сказати Мену й Пейссу, щоб вони не зловживали своєю рідною мовою — літературна мова в них була на другому плані, — бо коли за столом вони починали розмовляти діалектом, поволі всі наслідували їхній приклад, і тоді Тома почував себе чужинцем у нашому колі.

Треба зазначити також, що Тома ставив друзів у незручне становище. На перший погляд він дуже черствий. Розмовляв лаконічно й педантично точно. Йому бракувало гнучкості. А оскільки в нього було відсутнє почуття гумору, він ніколи не сміявся. Його незворушна серйозність здавалася нам пихою.

Взагалі Тома важко дати вичерпну характеристику. Він зовсім не подобався Мену, яка, однак, відчувала симпатію до вродливих чоловіків, наприклад, до листоноші Будно. Але якщо Тома й був вродливий, то не такий, які подобаються нашим жінкам. Грецька статура й чудовий профіль — це не їхній смак. Для них нічого не варті отой товстий м'ясистий ніс і важке підборіддя, якщо в душі небагато пристрасті.