Мальвіль - Сторінка 24

Їм подобаються дебелі широкоплечі молодики, що люблять сміятися, кепкувати й навіть трохи хизуватися.

До того ж Тома — "новачок". Він не належав до "Гуртка". Його не було в наших спогадах. А що я, намагаючись розвіяти його самотність у Мальвілі, багато піклувався про Тома, мене ревнували, особливо Колен, який дивився на нього басом. А Тома не вмів відповісти гострим слівцем. Він був важкодум. Не давав відсічі. Його мовчанка здавалася зневагою, й Колен, поглузувавши з нього, почав виявляти до Тома неприязнь. Знову довелося втрутитися мені — вплинути на Колена й спробувати все владнати.

Читання біблії проводилося щовечора, причому не так уже й дуже монотонно, чого я побоювався, бо його перебивали жвавими зауваженнями. Наприклад, Пейссу дуже вразила дискримінація, якої зазнав Каїн від господа.

— І ти вважаєш, що це справедливо? — запитав він мене. — Цей чолов'яга так тяжко працював, вирощуючи овочі. Він копав землю, поливав її, полов. Ця робота набагато важча, ніж прогулюватися з баранами, а господь і не глянув на його дари. А той жевжик тільки те й робив, що доглядав своїх овець, і йому така милість?

— Мабуть, господь, — озвалася Мену, — вже підозрював, що Каїн збирався вбити Авеля.

— Тим більше не було підстав несправедливістю сіяти чвари серед братів, — мовив Колен.

Мейссоньє схилився до вогню, поклав лікті на коліна й мовив з прихованим задоволенням:

— Оскільки він був всевідаючий, то мав би передбачити вбивство. А якщо він передбачив убивство, то чому не став йому на заваді?

Однак це міркування не вплинуло на його товаришів: надто воно було абстрактне.

Що більше Пейссу розмірковував, то більше вподібнювався до Каїна.

— Та що там казати, — мовив він, — хоч куди б ти ступив, усюди є свій любчик. Візьмімо хоча б пана Кутельє, шкільного вчителя: Колен сидів у нього за першою партою, біля пічки. А я тулився в куточку в глибині класу, тримаючи руки за спиною. А що я поганого вчинив? Нічогісінько!

— Стривай, ти перебільшуєш, — сказав Колен, підбадьорливо посміхаючись. — Кутельє садовив тебе в куток, бо ти щось собі мацав у кишені.

Всі засміялися з цього приємного спогаду.

— Саме через це, — додав Колен, — він примушував тебе тримати руки за спиною!

— Та все ж, — мовив Пейссу, — як тут не розгніватися, коли з тебе завжди кепкують. Ось хоча б оцей славний Каїн, який виростив моркву й приніс її господові. Куди там! Той і не поглянув на неї. Це тобі доказ, — додав з прикрістю Пейссу, — що вже тоді влада не цікавилася сільським господарством.

Хоч влади тепер не було, це зауваження зустріло загальне схвалення. Тоді настала тиша, і я міг читати далі. Однак, тільки-но я наблизився до того моменту, коли Каїн познайомився зі своєю дружиною й мав від неї сина на ймення Енох, Мену перебила мене.

— А звідкіль узялася вона? — жваво запитала Мену.

Вона сиділа біля каміна позаду мене, а навпроти неї дрімав Момо.

Я обернувся до неї.

— Хто, вона?

— Каїнова дружина.

Ми розгублено перезирнулися між собою.

— Мабуть, господь, — сказав Колен, — створив ще одних Адама й Єву.

— Ні, ні! — як завжди, розсудливо заперечив Мейссоньє, — Якби він створив ще одну подружню пару, то про це було б написано в книзі.

— А може, це була сестра? — доскіпувався Колен.

— Чия сестра? — перепитав Пейссу, схилившись, щоб роздивитися Колена.

— Каїнова сестра.

Пейссу мовчки подивився на Колена.

— Нічого не вдієш, — озвалася Мену.

— Та все ж, — докинув Пейссу.

Запала коротка мовчанка. І дивно, що вони, такі охочі до дотепів, зосталися байдужими до родинного кровозмішання. Можливо, тому, що в селах справді всіляке траплялося.

Я знову почав читати.

Судячи з того, як Тома зціпив зуби, схрестив руки й опустив підборіддя на груди, випростав ноги поперед себе, його мало цікавила розмова, а ще менше — читання, яке викликало таке пожвавлення в товаришів. Гадаю, він пішов би спати одразу ж після вечері, якби йому, як і всім нам, не треба було хоч трошки людського тепла після трудового дня.

Спершу мені здалося дивним, що ми навіть сміялися на цих посиденьках. Але я згадав, що розповідав мені дядько про свої вечори в таборі військовополонених у Німеччині. "Не повіриш, Емманюелю, що ми в Східній Пруссії сиділи навколо пічки й не пхикали. Навпаки. Ми дивували наглядачів своєю веселістю. Ми розповідали смішні історії, співали, сміялися. Але, по суті, сам розумієш, Емманюелю, це нічого не означало, то була монастирська веселість. За нею стояла порожнеча. Вона не дуже втішала друзів".

Авжеж, монастирська веселість, точно сказано, і я усвідомлюю це саме тоді, коли слухаю, тримаючи на колінах перший том біблії, як приятелі сперечаються. В мене дуже змерз лівий бік (яка низька температура в травні!), я підводжуся й перебираюся з табуретом та книгою на другий бік каміна.

Я бачу, як за спинами друзів (і мені не потрібно багато зусиль, щоб визначити серед них Тома, настільки він відрізняється від них) витяглися довгі тіні аж до грубих сволоків стелі. Не бачу краю зали, бо зона надто простора, однак, коли в каміні спалахує полум'я, помічаю ліворуч від себе, на простінку між двома вікнами, холодну зброю. Позаду Пейссу вилискує довгий монастирський стіл, якого ганчіркою витерла Мену, а праворуч — два пузатих комоди з ферми "Велика стодола". Під ногами в мене широкі кам'яні плити, якими вкрите також склепіння льоху.

Це дуже сувора обстановка: кам'яна підлога, кам'яні стіни, ні килимів, ні занавісок, ніщо не говорить про присутність тут жінки. Світ самотніх чоловіків, у яких нема нащадків і які чекають смерті. Справжнісінький монастир. Усе тут є — праця, "веселощі", благочестиві читання.

Сам не відаю, як ми в розмові перейшли до проблеми, чи вцілів хто в Ла-Році. Про це ми тепер гомонимо щовечора. Обмірковуємо плани, як дістатися туди, однак це буде нелегко. Ми з великими труднощами розчистили дорогу від Мальвіля до Мальжака від обгорілих дерев, а п'ятнадцятикілометровий шлях Мальжак — Ла-Рок поміж каштанових лісів був ще небезпечніший. Судячи навіть із того, що ми вже бачили, він також був дуже захаращений недогарками, й у нас немає більше пального, щоб очистити його. Колись треба було три години, щоб дістатися до Ла-Рока. А якщо ми станемо пробиратися через оці недогарки, то доведеться витратити цілий день, а також день, щоб повернутися до Мальвіля: сорок вісім годин, які, поки не посіємо хліб, не можемо собі дозволити так бездумно змарнувати.

Принаймні такої думки додержуюся я. Тримаючи свою велику книгу на колінах, мовчки слухаю приятелів. Саме я, оскільки мені першому спало це на думку, вселив у них надію, що хтось, може, вижив у Ла-Році. Й у міру того, як ми розмовляли про це щовечора, наше припущення здавалося цілком реальним. Але що більше воно здавалося реальним друзям, то більше зневірювався в ньому я. І зовсім не заохочував їх спробувати вирушити в похід-до Ла-Рока. Скоріше навпаки. Поки Мейссоньє й Колен майстрували плуга, я разом з Пейссу й Тома лишався в Мальвілі, витягував цвяхи зі старих дощок і порався в коморі.

Я відчував, що почав відступати назад, зрікатися власних припущень. З кожним днем у всьому обмежував себе, вже став напівченцем. І ось тепер, слухаючи їх краєчком вуха, запитую себе, що змінилося б, коли б справді я повірив у бога. О, звісно, це поставило б переді мною нові проблеми, зокрема таку: чому бог дозволив одному своєму створінню знищити інше його створіння? Але облишмо ці міркування. Це навряд чи надихнуло б мене. Я — невіруючий. Усе це таке далеке мені, таке абстрактне. Коли я марю про щось, то тільки не про бога.

У мене два види марень — одні в години безсоння, а інші уві сні. Коли я не сплю, уявляю собі Біргітту. Й коли зрештою вона виринає в моїй уяві, така знадлива, я накидаюся на неї, пещу й кусаю її. Замало сказати, кусаю — я п'ю, поїдаю її. Ось чому, мабуть, вона так швидко зникає й дедалі мені важче уявляти її.

З усіх марень найменш оманливе те, яке я бачу уві сні, воно завжди майже однакове. Сонячного ранку я спускаюся сходами в Сім'єзі, що височить над Ніццою. Я добре знаю ці сходи, хоч насправді спускався ними лише єдиний раз у житті. Вони широкі й блискучі, через високі вікна їх щедро освітлює сонце. У своєму маренні я бачу, як мені назустріч легкою ходою підіймається дівчина, коси в неї розплетені, руки граціозно опущені. Коли вона опиняється на площадці між двома поверхами, сонце заливає їй волосся. Вона підіймається останніми приступками, підвівши голову до мене. Я не знаю її, але вона приязно усміхається мені. Й тут видіння зникає. Однак я відчуваю легкість і свіжість у всьому тілі, мовби вдихнув бузкових пахощів.

А минулої ночі одразу ж після такого сну я прокинувся й довго не міг прийти до тями. Я відчув себе страшенно самотнім. Фізично відчув. Аж серце стислося. Я сів на ліжку й почав глибоко дихати, на мій великий подив, це мені вдалося без будь-яких труднощів. Серце, легені — все нормально функціонувало, ніщо не завдавало болю, тільки щось стискало горло й з'явилося дивне враження напруги, яка весь час зростає й яка, здається, ось-ось вибухне, — та, зрештою, все кінчається сльозами.

Мене мучить одна й та сама думка, що часто навідує тепер мене: я не одружився, в мене не було дітей. Наближається вимирання людського роду. Я це побачу. Я, хоч як це безглуздо, чомусь упевнений: нібито всі мої приятелі, навіть Тома, який молодший від мене на п'ятнадцять років, помруть раніше, залишивши мене самого. Й уявляю себе старого й скоцюрбленого, що без упину блукає просторими кімнатами Мальвіля, прислухаючись, як луною відбиваються кроки під склепінням у льоху, никає у великій залі будиночка, в своїй кімнаті головної башти.

Це була перша світла ніч після дня події, а можливо, то вже був ранок. На канапці, що неподалік від мене, виразно бачу обличчя Тома, заплющені очі, щоку, що безпорадно притиснулася до подушки, простирадло натягнуте до самого підборіддя, а ззаду — до потилиці, щоб захиститися від протягу. Милуюся його обличчям. Завважую, що під час сну в нього зникає вираз суворості, такий характерний для нього, коли він не спить. Більше того, тепер він якийсь дитинний і беззахисний. Біла борода в нього росте поволі. А що Тома поголився вчора, то на його щоці жодної тіні.