Мантиса - Сторінка 27

Тобто могла б бути тобою. Темношкірою музою. Тільки для того, аби трішки підняти середній показник.— Ерато не реагує, тож він похоплюється: — Я не хочу сказати, що мені тебе не бракуватиме.

— Маєш іще якісь задуми, Майлзе?

— Так: щоб у майбутньому, коли копаєш моє беззахисне тіло, ти носила не таке гостроносе взуття.

За хвилю вона відсовується, її обличчя — знову втілене співчуття:

— Мій бідненький. Гадаю, тоді ти просто ворухнувсь, а я вже не могла стриматися.

— Двадцять дев'ятий раз поспіль.

— О Майлзе, не може бути! Покажи, куди я тебе копнула.— Він торкається ребер.— Дай-но я поцілую гарненько це місце.— Ерато схиляється над ним і гарненько цілує, потім випростується і з докором зорить на нього.

— Любий, ти типовий британець, стриманий і незворушний. Так було, скажімо, з сестрою Корі та її грудьми,— вона вдивляється в його обличчя з задумою, але ніжно.— Часом ти мені декого нагадуєш.

— Кого?

— Когось, із ким я познайомилася була давно... Він з підозрою зиркає на неї.

— То кого ж?

І досі спираючись на плече, вона ніжно проводить рукою вниз по його грудях і викреслює пальцями коло навкруг пупка.

— Навіть не пам'ятаю, як його звали. Він був ніким. Бачила я його тільки раз. Власне, був у мене приятель, якого я ділила з моєю веселою сестрою Талією. Його звали Чарлі. Це він мене привів туди. Для сміху.

— Хто такий Чарлі?

— Дозволь, я притулюся міцніше.— Ерато вертається до попередньої пози.— М-м, так гарно... Чарлі був... О боже, така пам'ять. Якби їх не було так багато.— Вона кілька разів попліскує його долонею по плечі, останній раз із почуттям тріумфу: — ...Чарлі був француз!

— Це відбувалось у Франції?

— Ні, в Греції. Точно в Греції.

— Але ж Чарлі не є...

її рука піднімається і торкається його губів:

— Майлзе, я знаю. Це просто мої абсурдні асоціації. Секундочку. Француз... ага! Я знала, що зрештою пригадаю. Ква-ква, брекеке. Одна з п'єс Чарлі була про жаб.

Він дивиться в стелю:

— Чому ж Чарлі, на бога?

— Його справжнє ім'я таке довге... Ніяк не пригадаю.

— Ми в Афінах п'ятого століття?

— Любий, щодо років я не можу бути певною. Хоча твоя правда, то були Афіни, але ще задовго до дискотек, Онассіса і тому подібних речей. І це так давно, що ти не повинен ревнувати. Бо я була дуже закохана в Чарлі, а він був одним з чотирьох афінян, які не були голубими. Правду кажучи, дівчата тоді мали небагатий вибір. Ми з Талією підкинули йому тему п'єси, в якій виявилося кілька зовсім непоганих жіночих образів і яку він непогано написав, хоча, коли казати щиро, то в ній був дотеп про жінок з Мілета, який... але це зовсім інша історія. Отож. Подалися ми до старого, як там його... Він жив у бридкій квартирі на першому поверсі поблизу базару, помешкання скоріше нагадувало печеру, ніж квартиру, і, що найгірше, він сидів десь там у глибині біля вогнища... а на вулиці видалася спекота. Можеш уявити? Старий дурень, очевидно, не хотів, щоб його турбували, він тільки ковзнув по мені очима, коли Чарлі назвав мене. Звичайно, я була там інкогніто, тому він не здогадувався, хто я така насправді. Не думаю, однак, що він звернув би увагу, якби навіть знав. Здавалося, старий бачить тільки свої руки, простягнені над вогнем, і чудернацькі тіні від них на стіні. Наче нам з Чарлі по чотири роки. Неймовірно, але мабуть якась дитина напередодні показала йому, як робити такі тіні. З першого ж погляду я зрозуміла, що він здитинів. Йому слід уже було бути у притулку для перестарків... Тобі не набридло?

Майлз дивиться в стелю:

— Продовжуй.

— Бо скільки ж можна показувати птахів, які змахують крилами, смішні обличчя, голови вовків? Урешті нам усе це зовсім набридло, й Чарлі запропонував мені для жарту роздягтись. Пам'ятаю, того дня на мені була така дуже модна коротенька блідо-шафранова штучка, оторочена червоною вовняною ниткою. Я купила це в моїй улюбленій крамниці в Кефалоні одразу за Академією. Саме тиждень до того на весняному розпродажу, просто від кравця й саме такий крій хітону, який мені завжди подобався... На чому я зупинилась?

— Ти зняла хітон перед...

— Тільки для того-, щоб побачити, якою здаватиметься моя оголена тінь. І щоб чимось розворушити того бідного старого блазня. А знаєш, що там сталося? Він ухопив мітлу, що стояла поруч з вогнищем, і заходився обзивати бідного Чарлі найгіршими словами. Коли Чарлі собі гадає, ніби одна з його готових на все хористочок (саме так він і сказав) має щось спільне з його — старого бевзя — ідеалом жінки, то йому, тобто Чарлі, треба перевірити свою маленьку водевільну голову. А потім старий набрався зухвальства й бовкнув, буцімто ніс у мене надто довгий, мої брови неправильно висмикані, мій божественний хітон на три дюйми коротший, ніж треба, мої руки-ноги занадто кощаві, мій задок недостатньо випинається... Звичайно, це останнє зауваження виказало його з головою. Був таким самим, як і решта. Його ідеалом жінки був ідеальний хлопчик. Чарлі сказав йому це просто в його жалюгідну пику. І якби не відскочив убік, то дістав би мітлою по голові. Зрештою, нам довелося накивати п'ятами. А старий пердун стояв у дверях, розмахував мітлою і викрикував нісенітниці, мовляв, ось викличе гвардійців — Бог його знає, кого він мав на увазі — щоб нас схопили за вторгнення...— Ерато замовкає.— Він був... як це називається?..

— Часом не філософом?

— Неймовірно. Як тобі...?

— Просто здогадався.

— Усі вони такі. В одній зі своїх комедій Чарлі дуже вдало висловився про це. Сказав, що вони не можуть відрізнити своїх членів від власних сідниць.

— Що то була за комедія?

— Моя жахлива сестричка Кліо була сказала мені, мовбито комедія не збереглась. Але, знаючи свою сестричку, я підозрюю, що вона занесла її до каталогу десь разом з іригаційною системою інків, аби згодом якогось суботнього вечора, коли ніхто не бачить, непомітно винести її й дати нездорову втіху своєму дівоцтву.

Він не зводить очей зі стелі:

— Але я нагадую тобі того... старого бевзя? Вона цілує його в плече:

— Тільки трошки, любий. Зовсім мало. Лише деколи.

— Як на мене, то я тут не бачу жодного зв'язку.

— Майлзе, тільки не треба так напружуватися й ображатись. Я ж не маю на оці фізичну схожість.

— Чи я коли був незадоволений тим, що ти скидаєш одяг?

— Але ти завжди намагаєшся перетворити мене на щось, чим я не є. Наче тобі було б легше любити мене, якби я була довершеною. Або сестрою Корі. Маю таке відчуття, ніби ніколи не піднімаюся до рівня твоїх бажань. Знаю, в мене є недоліки. Знаю, ніс мій справді на кілька міліметрів довший ніж треба.— Вона робить паузу.— Колись у мене був ще один приятель. Він завжди підсміхувався з цього. Зрештою, то була мерзенна людина. Покинув мене й пішов до занудної Каліопи. Але я знайшла спосіб помститися йому.

— Хто то був?

— Ти нічого не маєш проти моїх розповідей? Скажи правду. Отже, я приліпила до його справжнього імені слово "ніс". Потім він поїхав у заслання. Там і написав найбільш відразливу і багатослівну річ про заснування... ти повинен знати. Марш, марш, марш.

— Рима?

— Рима.

Майлз дивиться в стелю:

— Ти переплутала двох людей.

— Ні, неправда. Я б ніколи не вибачила його.

— Той, що писав про Рим, — Верґілій.

— Саме так. Подумати тільки, як ти все пам'ятаєш.

— А той, з ким у тебе був роман, — Овідій. Тиша.

— Майлзе, ти абсолютно впевнений?

— Публій Овідій Назон. По-нашому, Носатий.

— Справді. Тепер, коли ти назвав його, я наче пригадала... Чи бува я не надихнула його на якісь оди чи щось у такому ж дусі?

— Ради бога, то був Горацій.

— Ой, так. Ота його мила річ про горобця.

— Про горобця писав Катул.

— О, я пам'ятаю! Він був такий любий, так приємно було дрочити його. Знаєш, я була його Лівією?

— О боже, Лесбією!

Ерато горнеться до нього ближче:

— Любий, вибач. Я намагаюся як тільки можу.

— Я просто думаю собі, якщо ти так ставишся до великих поетів минулого, то як, збіса, ти ставишся до...

— Майлзе, я тільки надихаю людей. Кидаю зернята. Я не можу бути всюди, де сходять квіти. А щоб читати щось, окрім того, що написане давньогрецькою мовою, то в мене від цього очі болять. Жодна інша абетка не дозволяє мені вловлювати півтони.

Майлз Ґрін і далі дивиться в стелю, глибоко замислившись. Ерато цілує його в плече:

— Любий, скажи, про що ти думаєш?

— Ти сама добре знаєш.

— Ну, скажи, але чесно.

— Мені цікаво, чи ти прочитала бодай рядочок з того, що я написав. Тепер уже вона замовкає на хвилю. Шукає губами його шию й цілує:

— Майлзе, я прочитала кілька рецензій. І чула розмови багатьох людей про твої твори.

— Але сама їх не читала?

— Я знаю, про що вони. Маю загальне уявлення.

— Я запитав, чи ти читала їх.

— Ну... не те щоб читала, любий. Але завжди мала такий намір. Можу при-сягтись.

— Дякую.

— Майлзе, я кохаю тебе справжнього.

— Краще не вживай слова "справжній": ти цілком підірвала мою довіру до цього слова.— Не встигає Ерато й слова мовити, як він додає: — Перш за все ти кажеш, ніби я безнадійно нестриманий і неточний. Потім визнаєш, що не прочитала ані рядка з написаного мною. Слухай! Тобі слід писати рецензії.

Вона спирається лобом на його плече:

— Я така ж, як ти. Зі словами мені якось не щастить.

— Слухай, Ерато. Те, що ми граємо різні ролі в одній грі, це одне. Але чимраз більше й більше ти переносиш їх у наш відпочинок. Дедалі частіше глузуєш із того, що важливе для мене. Скажімо, з такого поняття, як реальність. І, на бога, більше не говори мені, мовби ти є такою, якою я хочу тебе бачити. Я не хочу, щоб ти була такою. Ти така, якою ти хочеш бути. Це вже не смішно.

— Будь ласка, не сердься.

— Я не серджуся. Я дуже вражений. І шокований.

Він дивиться у стелю. її рука погладжує його живіт, опускається нижче і знаходить в'ялий пеніс; гладить його і легенько стискає. Майлз озивається:

— Тобі завжди чогось хочеться. Ерато цілує його в плече:

— На відміну від тебе.

— Я говорив не про це.

— Ну, не дам я собі ради з іменами. Це все одно, якби хмара мух дзижчала у мене в голові.

— Це найкраще порівняння, яке спало тобі на думку?

— А що тут не так, любий?

Він міцно зціплює губи; але врешті-решт не витримує.

— Ти дуже добре все пам'ятаєш. Коли хочеш. Вона й далі пестить його член. Уточнює:

— Деякі речі.

Він витримує недовгу паузу.

— Добре тобі балакати.