Маскарад - Сторінка 8

Боже, боже!
Ти, що любов не вміла шанувать, —
Ти зважилась любові вимагать!
Єдину мав я у житті відраду —
Тебе... великих жертв від тебе не жадав.
Твій ніжний усміх, зір, — ось все, чого бажав.
І що ж? Що я знайшов? Підступство й зраду.
Мене облеснику продать!
За поцілунок! О! Мене, який за тебе
Радий був душу всю, життя своє віддать!
Так зрадити мене! О, небо!
Ніна
Якби сама я зрозуміть свою
Могла провину, то...
Арбенін
Мовчи, мовчи, молю!
Я збожеволію від цих страждань і болю!
Ніна
Браслет мій князь знайшов, а ти
Став дослухатись клевеги —
Тебе обмануто...
Арбенін
О, так!.. Доволі!
Мене обмануто!.. А я гадав,
Що міг би знов щасливим бути... Мріяв
Любити й вірити... та долі час настав,
І, мов уяви хворий вияв,
Все вмить розвіялось... Я щастя осягти,
Можливо, міг би ще, і в серці повнім
Знов оживив би те, що в давнину цвіло в нім,

Ти не схотіла, ти!
Плач! Плач!.. Та що ті сльози, Ніно?
Що сльози женщини? Вода.
Я ж плакав? Я — мужчина!
Від люті й ревності... Не знаєш ти, шкода —
Страшна біда,
Коли від сорому, збезумілий неначе,
Мужчина в люті плаче.
О! Стережись його тоді — це ж^х —
У нього пекло й смерть у грудях і в руках.
Ніна
(у сльозах падає на коліна й здіймає руки до неба)
Творець всевладний в небесах!
Не чує він, а ти все чуєш — ти все знаєш,
І ти мені, всевладний, співчуваєш!
Арбенін
Хоч перед ним неправди не кажи.
Ніна
Його святині не порушу
Неправдою ніколи в світі я,
Йому я віддаю свою стражденну душу,
Мені захисник він — тобі суддя.
Арбенін
(який в цей час ходить по кімнаті, згорнувши руки)
Тобі пора молитись, Ніно,
Надходить час твій... так, ти вмерти мусиш тут,
І буде тайною для всіх людей причина
Твоєї смерті... Нас розсудить божий суд.
Ніна
Як? Вмерти? О!.. Сказав він правду... боже!
Арбенін (сміючись)
Я знав заздалегідь, що вас це так стривожить.
Ніна
Смерть! Смерть! Вогонь у грудях запалав!

Арбенін
На балі я тобі отрути дав.
(Мовчання)
Ніна
Не вірю, неможливо, ні, ти знов зо мною
Жартуєш... (Кидається до нього)
Ти не звір, о, ні!.. В душі твоїй
Є іскра добрості... З байдужістю такою
Мене ти не погубиш... Боже мій,
Євгеній, зглянься на моє благання,
Не додавай мені страждання,
Врятуй мене, розвій мій страх...
Поглянь сюди...
(Дивиться йому просто в вічі й рвучко відхиляється)
О! Смерть в твоїх очах!
(Падає на стілець і заплющує очі
Він підходить до неї й цілує її).
Арбенін
Так, ти помреш — і сам зостанусь я...
Навіки сам... Мине життя,
Помру... та буду все лиш сам! Жахливо!
Та ти не бійся, ти щаслива,
Тобі прослалася ясна на небо путь,
І ангели тебе в свій світ візьмуть.
(Плаче)
Так, я люблю тебе, люблю... Вже не зважаю
Я на минуле... помсті теж межа є,
І ось вона: дивись, твій вбивця — я
Ридаю над тобою, мов дитя.
(Мовчання).
Ніна (виривається й підхоплюється)
Допоможіть!.. Отрута! Я вмираю!..
Сюди... Не чують... Так, я знаю,
Ти завбачав... нема нікого тут.

Та пам'ятай! Є божий суд!
Убивця ти, тебе я проклинаю.
(Не добігши до дверей, падає непритомна).
Арбенін (гіркосміючись)
О, що мені з оцих твоїх проклять!
Я Богом проклятий!
(Підходить)
Нещасній
Над силу кара...
(Стоїть, згорнувши руки)
" . . Зір їй гасне,
Бліда!
(Здригається)
Та риси всі спокійні, і не знать
По них, що криється в душі стражденній.
Невже?
Ніна (слабко)
Прощай, Євгеній!
Ти лиходій... Вмираю без вини...
Арбенін
Облиш,
Не говори — тобі тепер ніщо не допоможе,
Ні хитрощі, ні лжа... Кажи скоріш, —
Мене обмануто?.. — І пекло так не може
Коханням жартувать... Мовчиш?
А! Розумію: мста мені це?
Та все дарма — помреш ти і в труні
Сховаєш від людей жахливу таємницю.
Ніна
Тепер байдуже все мені,
Але невинная...
(Вмирає)
Арбенін (підходить до неї й швидко відвертається)
Неправда, ні!
(Падає в крісло)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
СЦЕНА ПЕРША
ВИХІД ПЕРШИЙ
Арбенін (сидить біля столу на канапі)
Знемігся в боротьбі страшній
З самим собою я до краю
І, сили втративши, впадаю
В якийсь пригнітливий, оманний супокій.
Лиш іноді турбота мимоволі
Бентежить душу знов у цім холоднім сні,
І серце змучене стискається від болю.
Невже все скінчено й лишилось на землі
Лише нових страждань та мук зазнать мені?
Дурниці! Все минеться скоро.
Під тягарем років помре уява хвора...
Та мусить же колись в душі оцій
Знов оселитись супокій.
(Замислюється, раптом підводить голову)
Я помилився!.. Пам'ять невмолимо
Бентежить душу!.. О, як ясно бачу я
її відчай, благання... Мимо, мимо,
О, ти, пробуджена змія!
(Падає головою на руки)

ВИХІД ДРУГИЙ
Казарін (тихо)
Арбенін тут? Зажурений, зітхає.
Побачимо, як він комедію заграє.
(До нього)
Спішив до тебе, друже мій,
Дізнавшись про твоє нещастя.
Що вдієш — так судилось їй,
У всякого свої напасті.
(Мовчання)
Та годі, брат, не опускай очей,
Приреченості та покори
Не удавай... Це добре для людей,
Для публіки, — ми ж, друже мій, актори.
Скажи мені... Ох, та й блідий ти став, —
Так, ніби цілу ніч до ранку в карти грав.
Ох, шалапут!.. Та ми розговоритись
Ще встигнемо... Іде твоя рідня —
Небіжчиці прийшли, звичайно, поклонитись.
Прощай, до іншого якогось дня.
(Виходить)
вихід ТРЕТІЙ
Родичі приходять.
Дама (до племінниці)
Ну, певна річ, над ним господнє є прокляття.
Був кепський муж, був кепський син...
Ох, нагадай заїхать в магазин, —
Купить матерії для траурного плаття,
Прибутків, бач, нема, а треба для рідні
Робить витрати, ще й значні.
Племінниця
Ma tante, скажіть, яка причина,
Що вмерла нагло так кузина?

Дама
Та, що ваш модний світ дурний; того й гляди
Доживете ви до біди.
(Виходять)
ВИХІД ЧЕТВЕРТИЙ
З кімнати небіжчиці виходять л і к а р і старик.
Старик
При вас вона померла?
Лікар
Ні, спізнились
Мене знайти... Біда, казав я всім,
З балами та з морозивом отим.
Старик
А покрив дорогий — парчу ви роздивились?
У мого брата, рік тому, ще навесні,
Точнісінько такий був на труні.
(Виходить)
вихщ П'ЯТИЙ
Лікар підходить до Арбенін а й бере його за руку.
Лікар
Спочити треба вам.
Арбенін (здригаючись)
А!..
(Набік)
Серце впало!..
Лікар
Сю ніч занадто ви вдавалися в печаль.
Засніть.
Арбенін
Я спробую.

Лікар
Допомогти, на жаль,
Не можна вже... Страшне спіткало
Вас лихо. Все ж...
Арбенін
О, не загину я.
Яких лиш за свого життя
Не зазнавав страждань я, що лиш не бувало,
А все живий ось... Щастя я жадав —
В подобі ангела Господь його послав,
Та приторком своїм злощасним
Святиню осквернив я в нім,
І — ось воно, — створіння це прекрасне,
Холодним стало і німим.
Раз у житті чужу мені людину,
Рискнувши честю, я від згуби врятував.
І що ж? Врятований підступно, в мить єдину,
Ілузливо сміючись, все в мене, все забрав.
(Виходить)
Лікар
Немає сумніву — він хворий небезпечно,
І божевілля тут загрожує... Однак,
Якщо це справді буде так,
То житиме він безперечно.
(Виходячи, здибується з двома).
вихід шостий
Входять Невідомий і князь.
Невідомий
Могли б ми бачити Арбеніна, чи ні?
Лікар
Що відповісти вам, я до ладу й не знаю:
Сю ніч жона його померла.

Невідомий
Жаль мені.
Лікар
У тузі він.
Невідомий
О, і йому я співчуваю.
Він вдома?
Лікар
Так, але ж кажу, сю ніч...
Невідомий
Важливу дуже я до нього справу маю.
Лікар
Скажіть-но, друзі ви йому, звичайна річ?
Невідомий
Ще ні, та стрівшися з ним віч-на-віч,
Здружитись матимемо змогу.
Лікар
Він хворий небезпечно.
Князь (злякано)
Лежить?
Без пам'яті?
Лікар
Ні, ходить, і цю мить
Був тут. Ще є надія.
Князь
Слава богу!
(Лікар виходить).

ВИХІД сьомий
Князь
Нарешті!
Невідомий
Так... Лице вам у вогні.
Вагаєтеся ви, можливо?
Князь
А ви... ви ручитесь мені
В тім, що підозра ваша справедлива?
Невідомий
Послухайте: у нас обох мета одна,
Єднає нас до нього злоба,
Та ви душі його не знаєте — страшна
Глибока, наче двері гроба;
Чому хоч раз відкриється вона,
Те в ній поховане навік-віків; ревнивий,
Підозру він за доказ має; мстивий,
Коли ображений, стає
В шаленій люті він жахливий,
І мсти... лиш мсти закони визнає.
Так, сталась смерть оця не без причини...
Я знав: він ворог ваш... і я служить вам рад,
Ви битись станете — я крок чи два назад,
І буду глядачем картини.
Князь
Та як дізнались ви, що день тому насмів
Мене образить він?
Невідомий
Я б радо розповів,
Та це вам надокучить...
Скрізь гомонить про це юрба.
Князь
Нестерпна думка!

Невідомий
Так, і вас це надто мучить.
Князь
О, ви не знали, що то є ганьба!
Невідомий
Ганьба? Ні. Забувать про неї досвід учить.
Князь
Хто ж ви?
Невідомий
Ім'я потрібне вам?
Навіщо? Спільник ваш велінням долі,
За вашу честь обстав я сам, —
Хіба цього вам не доволі?
Та йдуть сюди... його хода важка й повільна.
З ним давні справи є у нас,
І зараз бути вам за свідка недоцільно.
(Князь відходить убік).
вихід восьмий
Арбенін зі свічкою.
Арбенін
Смерть! Смерть... О, скрізь це слово: смерть!
Воно мене заполонило вщерть,
І переслідує всякчас; безмовно
Дивився щойно я на труп німий,
І серце туга невимовна,
А мозок біль проймав страшний.
Безжурний спокій ліг на лагідне обличчя
І вічна посмішка тихенько розцвіла,
Коли відкрилось потойбіччя
її душі, що там судьбу свою знайшла.
Невже я помилився? Неможливо
Так помилитися... Хто доведе
її невинність? Хто правдиво

Про все повідає мені? Де доказ, де?
Так, муж я був палкий, але суддя
Холодний — хто ж переконає
Мене тепер?
Невідомий
Переконаю я.
Арбенін
(спочатку лякається й, відійшовши, підносить до лиця свічку)
Хто ви такий?
Невідомий
Ти не пізнав, Євгеній?
А приязню колись єднало нас життя.
Арбенін
Та хто ж ви?
Невідомий
Я твій добрий гений
Я непомітно скрізь з тобою був разом.
Завжди маскуючись, в інакшому наряді;
Всі знав діла твої і мислі знав часом...
Попереджав тебе недавно в маскараді.
Арбенін (здригаючись)
Пророків не люблю і прошу вас
Негайно вийти геть — я не жартую.
Невідомий
О ні, я не піду, дарма, що чую
Цей грізний голос і наказ.
Так, не пізнав мене ти, безперечно,
Та я не з тих людей — і це відчуєш ти, —
Що від мети їх небезпечна
Хвилина може відтягти.
Мети своєї я домігся вже, нівроку!
Помру, але назад не відступлю я й кроку.

Арбенін
Я сам такий, проте цим не хвалюсь.
(Сідає)
Що ж, слухаю.
Невідомий (убік)
До слів моїх на диво
Байдужий він... Ні, ні, я подивлюсь,
Що буде далі... неможливо,
Щоб помилився я...
(До нього)
Сім літ тому... О, ти забув,
Ти пізнавав мене; я молодий, багатий
І недосвідчений тоді ще був,
А ти... у грудях ти зневагу й холод, знати,
Уже таїв до всього і до всіх,
Пишаючися ними всюди.
Не відаю, що породило їх, —
Душі твоєї тут я розбирать не буду —
її Господь лиш може зрозуміть,
Бо тільки він подібну міг створить.
Арбенін
Дебют прекрасний...
Невідомий
Жди кінця такого ж:
Раз ти мене до себе заманив...
О, грошей не лічив
Тоді я, і до того ж
У щастя вірив — юний і сліпий.
Сів грати я й програв.