Маскарад - Сторінка 9

Суворий і скупий
У мене був отець, і, щоб не наражатись
На закиди, я здумав відігратись.
Та ти, хоч молодий, мене тримав
У пазурах — і знов я все програв.
У розпач^впав тоді я, і з одчаю
Благав, принижено молив,

І плакав, далебі... А ти, холодний, пам'ятаю,
Сміявся лиш... О, краще б простромив
Мене кинджалом ти!.. Але тоді ти
Не вмів провістливо дивитися на світ,
І сім'я, злом ущерть налите,
Лише тепер дало свій плід.
(Арбенін хоче схопитися, але замислюється)
Тоді все кинув я: всі сподівання,
І женщин, і любов, блаженство юних літ,
Мрійливість лагідну й солодкі хвилювання,
І в світі цим новий побачив світ, —
Світ таємничий різнородних,
Знедолених людей, світ дивних відчувань,
Привабних мук, нездійснених бажань,
Думок і пристрастей холодних.
Побачив я, що гроші — цар землі,
І поклонився їм. Та злидні і жалі
Опали знов мене: зрадливе щастя знову
Мене покинуло, а сили час пожер...
Тоді останню склав я з долею умову —
І от став тим, що є тепер...
А! Ти тремтиш... ти добираєш,
До чого я веду і що сказав?
Ну, повтори тепер, що ти мене не знаєш!..
Арбенін
Геть! Я впізнав тебе — впізнав!
Невідомий
Геть? Ні... Хіба це все? Ти з мене насміявся —
Я посміятись радий теж.
Недавно, — з прослуху, — я випадком дізнався,
Що, взявши шлюб, безжурно ти живеш...
І гірко ремствувать зболіле серце стало,
І довго думав я — пощо ж
Щасливий він?.. Шептало
Мені чуття якесь: "Іди, іди, стривож".
І за тобою я дні й ночі, далебі,

Став стежити, ховаючись в юрбі;
Все чув і бачив я все сам,
І от — кінець моїм трудам.
Послухай-но: дізнався і відкрию
Тобі я істину одну:
(чітко, поволі)
Послухай... ти... ти вбив свою жону!..
(Арбенін відскакує. Князь підходить)
Арбенін
Убив?.. Я?.. Князь! О! Розумію!
Невідомий (відступаючи)
Я все сказав.
Князь
А я додать посмію...
Арбенін (шаленіючи)
А! Змова тут!.. То я в руках у вас?
Хто вам тут стане на заваді?
Ніхто... Ви тут царі... Душа моя всякчас
Тремтітиме... Я в вашій владі...
Пошився в дурні я, немов дитя,
І відповісти вам нічого не зумію...
Я переможений, і, мовчки, зараз я
Сам... сам схилю свою на плаху шию.
Та ви не зважили, що розум при мені
Зостався... досвід є у мене... є ще сила!
Гадали ви, що все взяла її могила?
Що я вам не сплачу за все, як в давні дні?
То ось яким мене собі ви уявили,
Повіривши дурним чуткам!
Так, вдало сцену цю задумано... та вам
Кінець додумать не до сили.
А хлопчик цей — зо мною він також
Боротись здумав? Отже мало
Було поличника — ще прагнете? Ну, що ж!
Дістанете... Чи, може, стало

Життя немиле? А! Вас наситило вщерть
Життя розпусника, окрите
Ганьбою й соромом? Гаразд: вас буде вбито;
З ім'ям негідника судилася вам смерть.
Князь
Побачимо! Скоріш!
Арбенін
Ходім, ходім!
Князь
Тепер щасливий я!
Невідомий (спиняючи)
Князь, головне забули.
Князь (спиняючи Арбеніна)
Стривайте, — справді, я забув — ви ще не чули
Найголовнішого: нічим
Не завинила ваша жертва, — не відчули
Ви щирості її — карайтесь нині цим.
Тепер все сказано... Ходім.
Арбенін
Що, що?
Невідомий
Твоя жона невинна — і жорстоко
Повівся з нею ти.
Арбенін (шаленосміючись)
О, жарт дотепний це, нівроку.
Князь
Ні, ні, клянусь, я не жартую, ні.
Потрапив долею чудною
Браслет до баронеси, і мені
Був даний він її рукою.
Я помилився сам... та вашою жоною
Моя любов відкинута була.
Якби я знав, що може стільки статись

Від помилки цієї зла,
Не став би усміху її я домагатись.
Ось лист від баронеси — в нім
Вона призналась вам в усім.
Як прочитаєте — я жду... жду вас тоді я.
(Арбенін придивляється до листа і читає)
Невідомий (звівши очі до неба, лицемірно)
Карає доля лиходія!
Загинула невинна — жаль!
Та тут судилась їй печаль
І муки безнадії.
О, бачив я — в очах її сльоза
Всю чистоту душі відображала ясно,
Хто міг би здумати, що цвіт такий прекрасний
Зімне негадана гроза
І прийме смерть дочасно.
Чого ж мовчиш?.. Кричи... Злочинець ти,
Терзайся ж, о, нещасний!
Арбенін (кидається на них)
Я повбиваю вас, кати!
(Раптом знесилюється й падає в крісло)
Князь (штовхаючи, грубо)
Розкаянням вам не відбути
Відплати... ні, ждуть пістолети нас.
Мовчить... не слухає... чи, може, враз
Він збожеволів?
Невідомий
Може бути.
Князь
Ви перешкодили мені.
Невідомий
Мета в нас різна.
Я вже помстився — вам, гадаю, пізно.

Арбенін (встаючи з диким поглядом)
О, що сказали ви?.. Я уявив...
Я був ображений... Я такії* любив...
, Прости!.. О, боже мій!.. Мені, мені простити!..
(Безумно сміючись)
А ти, безсердний, ти, неситий, —
Ти їй простив?
(Стає на коліна)
Ну, от — до ваших ніг і я схилився радо:
Скажіть мені, молю: лукавство й зрада
її доведені... Скажіть, я хочу, я велю
Вам зараз ствердити її провину...
Вона невинна? О, хоч мить єдину
Дивились в душу ви мою?
Як я тепер прошу, так і вона благала...
Я помилився... Що ж, мені
Те саме і вона казала, —
Я ж відповів: неправда, ні.
(Підводиться)
Я відповів це їй...
(Мовчання)
Я вам відкрию таємницю:
Не я убив її.
(Пильний погляд на Невідомого)
Ти, ти певніш)
Признайся ж, говори скоріш,
Одвертай будь, скажи мені це...
Навіщо ж був жорстокий ти? О, я
Любив її, любив... я б небесам і раю
її єдиної сльози/поки життя,
Не відступив... Та я тобі прощаю.
(Падає йому на груди й плаче)
Невідомий (відштовхуючи його грубо)
Опам'ятайся — годі!
(До князя)

Заберім
Його звідціль... Він на повітрі, може,
Отямиться...
(Бере його за руку)
Арбенін!
Арбенін
Боже!
Ми не побачимось... Прощай... Ходім, ходім —
Сюди.
(Виривається, кидається в двері, де труна її).
Князь
Спиніть його, тримайте!
Невідомий
Цей гордий розум теж сьогодні вкрай знеміг.
Арбенін (повертаючись з диким стогоном)
Тут подивіться, тут. Стривайте!
(Вибігаючи на середину сцени)
Який ти був жорстокий, як ти міг!
(Падає на землю й сидить напівлежачи з нерухомими очима.
Князь та Невідомий стоять над ним).
Невідомий
Жадав я помсти довгі роки,
І помста справдилась моя.
Князь
Стерявся він... щасливий... я ж... на все життя
Я втратив честь і спокій.