Мавпуля

МАВПУЛЯ

ПОВІСТЬ

І

— І ти ще смієш казати, що знаєш урок? Ти нічогісінько не знаєш!.. Бачте, він учив урок! Учив? Напам'ять вивчив?

Пролунав звук ляпаса.

— Марш до своєї кімнати! І до обіду не смій показуватися мені на очі!

Хлопчик схопився за щоку і зарепетував так розпачливо, ніби йому зламали щелепу.

— Ой-ой-ой! Боляче! (Вигідніше було прибільшити міць удару.) Ось я скажу бабусі...

Увійшовши в раж, Поль схопила його за худеньке плічко і відважила другого мордаса.

— Ах, ти бабусі скажеш? Бабусі? Піди ще татусеві своєму пожалійся! Ну? Чого ти чекаєш? Геть звідси!

Мати випхнула сина в коридор, зачинила двері, потім знов розчинила і пожбурила йому вслід підручника й зошити. Хлопчик з гучними схлипами підібрав їх, повзаючи по підлозі. Потім запала тиша, з темряви лише ледь чутно долітали хлипання. Забрався таки нарешті!

Мати дослухалася до тупоту дитячих ніг, що даленів. Звісно, до батька він не побіжить шукати співчуття і захисту. Баби, його дорогої бабусі, нема дома — саме пішла в його справах до вчителя. Отож побіг на кухню плакатися фрейлейн. Мабуть, зараз "вилизує якусь каструльку", а стара австріячка дивиться на нього жалісливим поглядом. "Так і бачу його..." Коли Поль думала про свого сина, вона уявляла собі тільки його криві коліна, тонкі, мов патички, ноги, шкарпетки, що спустилися на черевики. Вона зовсім не помічала, що у недомірка, якого сама привела на світ, величезні оксамитні, темні очі, зате з огидою дивилася на його рота, завжди роззявленого, як у всіх дітей, котрим заважають дихати поліпи, на його спідню губу, правда, не таку вислу, як у батька, але все ж ця губа нагадувала матері рота ненависного їй чоловіка.

Знов у ній закипіла скажена лють — лють, а може, це було просто почуття розпуки. Іноді не так легко відрізнити розпуку від ненависті. Поль повернулася до своєї кімнати і, зупинившись на хвилинку перед дзеркальною шафою, оглянула себе. Яку вже осінь вона носить цю зелену вовняну кофтину, комірець геть розтягнувся, скрізь плями, хоч скільки її чисть, масні плями однаково проступають. До брунатної спідниці поприсихали бризки грязюки, перед піднявся, як у вагітної. Один Бог бачить, що це не так!

Вона вимовила упівголоса: "Баронеса де Серне. Баронеса Галеас де Серне. Мадам Поль де Серне..."

Губи її торкнула усмішка, від якої нітрохи не проясніло жовчне обличчя, вкрите помітним пушком над губою і на підборідді (хлопці в селі глузували з бурців пані Галеас). Поль де Серне усміхнулася, згадавши, як тринадцять років тому вона, молодесенька дівчина, достоту так само стояла перед дзеркалом і, щоб легше було переступити фатальний поріг, правила собі: "Барон і баронеса Галеас де Серне. Пан Констан Мельєр, колишній мер міста Бордо, та його дружина мадам Мельєр мають за честь сповістити вас про шлюб своєї небоги Поль Мельєр з бароном Галеасом де Серне".

Ні дядько, ні тітка, хоча їм дуже кортіло швидше збути з рук небогу, не штовхали її на цей божевільний крок, навпаки, навіть відраджували. Хто ж навіяв їй пошану до дворянських титулів? Можливо, вона винесла її з ліцею? Що її спонукало до цього? Тепер вона вже не могла цього пригадати. Можливо, в ній озвалася цікавість, захотілося проникнути в заказане їй середовище... Ніколи їй не забути: у великому сквері граються дівчата, парості родовитих сімейств — Кюрзе, Пішон-Лонгвіль,— але ти і не смій мріяти про дружбу з ними. Даремно мерова небога вертілася довкола цих бундючних дуреп. "А мама нам не велить з тобою гратися..." Ось доросла дівчина і поклала собі помститися за те дівчисько. Та ще здавалося, що заміжжя відкриє їй шлях до чогось незвіданого, до якогось іншого, дивовижного, незвичайного життя. А нині вона чудово знає, що таке "замкнуте середовище". Справді замкнуте! Здається так важко, майже неможливо проникнути в нього, але спробуй-но тепер вирватися звідси!

І задля цього занапастити все своє життя! Ні, не почуття жалю, що налітало іноді, навіть не болісна думка, що стала насланням, а саме ця несхитна очевидність, невідступна свідомість свого ідіотичного марнославства, злочинної своєї глупоти, що непоправно знівечили її долю. Ось де розгадка всіх її бід! І на довершення всього вона навіть не стала "баронесою". Існує лише одна баронеса Серне — стара свекруха. А Поль, дружина її сина, назавжди залишилася просто мадам Галеас. Приклеїли їй безглузде ім'я якогось кретина — тепер вона навіки зв'язана з ним, оскільки вийшла за нього заміж; його жалюгідна доля тепер назавжди буде і її долею.

Навіть уночі її не покидала думка про цю насмішку долі, про це жахіття: продалася з марнославства і так ошукана! Нема навіть слабкої тіні втіхи марнославних сподівань. І вона все думала про це, не спала до світання. Навіть коли намагалася розважитися, вигадуючи якісь цікаві, іноді непристойні історії, в голові у неї незмінно копошилася одна й та сама думка. Поль ніби борсалася в темній ямі, в яку сама кинулася стрімголов, і добре знала тепер, що їй уже не вибратися звідти. Ночі були однаково болісні в кожну пору року. Восени в старих тополях, ледве не під самими вікнами спальні, протягло пугикали сови, ніби вили на місяць пси. Але в сто разів мерзенніше їхніх криків було безжальне тьохкання весняних солов'їв. А враннці, в мить пробудження, надто взимку, коли фрейлейн рвучким порухом розсувала на вікнах шторки, раптом так болісно пронизувала серце думка, що доля жорстоко ошукала її: випірнувши з мороку сна, Поль бачила за вікном схожі на примари дерева в руб'ї іржавого листя, що розгойдували по вітру своє чорне гілля.

І все ж це були кращі хвилини за день! Можна було полежати в заціпенінні дрімоти, пригрівшись під ковдрою. Гійом залюбки "забував" зайти поцілувати неньку. Нерідко Поль чула, як у коридорі свекруха упівголоса умовляла хлопчика зайти побажати мамі доброго ранку. Стара баронеса терпіти не могла невістку, але не допускала порушення традицій. Гійом несміливо входив до кімнати і з порога зі страхом дивився на цю грізну голову, що втопала в подушках, на це чорне, прилизане на скронях волосся, вузький, зарослий, слабо окреслений лоб і на жовту щоку з родимкою, що визирала з-під темного пушка. Нахилившись, він швидким поцілунком торкався цієї щоки і вже заздалегідь знав, що мама квапливо витре її і бридливо скаже: "Знову всю обслинив!.."

Поль не намагалася боротися з почуттям бридливості до свого сина. Хіба вона винна, що її син така жалюгідна істота? І годі з ним щось вдіяти! Ну що можна зробити з такою недоумкуватою і потайливою дитиною, яка до того ж завжди відчуває за собою підтримку бабусі або старої фрейлейн? Але, здається, уже й сама баронеса починає прозрівати: погодилася, наприклад, побалакати про хлопця з шкільним учителем. Так-так, з учителем світської школи. А втім, вибору у них немає, священик обслуговував три парафії, та й мешкав за чотири кілометри від садиби. Уже двічі, 1917 і 1918 років, після укладення перемир'я, Гійома пробували віддати в пансіон: спершу лаштували його в Сар-ла, до єзуїтів і, а потім віддали в семінарію в Нижніх Піренеях. Обидва рази його через три місяці повернули до батьків. Мавпуля обгиджував простирадла. Навчальні заклади, які утримувалися духовними особами, не були пристосовані в ті роки для виховання відсталих чи хворих дітей. А як зустріне стару баронесу цей молодий кучерявий учитель, дивом уцілілий під Верденом 2? У нього такі веселі очі. Можливо, йому буде приємно, що сама баронеса прийшла до нього як прохачка? Поль не побажала взяти участь у цих переговорах — тепер вона ні з ким не наважувалася зустрічатися, і більше всіх вона боялася цього учителя, що вславився своїми блискучими педагогічними талантами. Управитель маєтку Серне, Артур Лусто, хоч і був в "Аксьйон франсез" 3, захоплювався учителем, запевняючи, що хлопець піде далеко... "Стара баронеса,— думала Поль,— як і всі дворяни, що виросли в селі, уміє говорити з селянами. Знає всі тонкощі місцевого діалекту. Мабуть, однією з рисочок чару, що ще збереглася в неї, саме є її мова — всі ці старовинні слова і вирази, які вона вимовляє з якоюсь старосвітською вишуканістю. Так, але ж шкільний учитель — соціаліст, людина зовсім іншого розбору; надмірна люб'язність баронеси, можливо, здасться йому образливою. Людей цього гатунку не візьмеш підкресленою поштивістю, що ніби знищує соціальну різницю. А втім, хто його знає. Він був поранений під Верде

1 Орден єзуїтів ("Товариство Ісуса") заснований 1540 року Ігнатієм Лойолою. Виховання юнацтва при самому виникненні ордену було включено до числа основних його завдань. У Франції керовані єзуїтами навчальні заклади були дуже поширені.

2 Верден — місто на північному сході Франції, в департаменті Мез. Під час першої світової війни, 1916 року, Верден став місцем запеклих сутичок між німецькими та французькими військами.

3 Аксьйон франсез — Ліга французької дії — організація, що стояла на крайніх правих націоналістичних та монархічних позиціях. Органом "Ліги" була газета "Аксьйон франсез", що видавалася з 1908 по 1944 р. під керівництвом Шарля Морраса та Леона Доде.

ном. Ця обставина може зблизити його з старою, адже її молодший син, Жорж де Серне, безвісти пропав у Шампані" К

Поль розчинила вікно і побачила в кінці алеї худу і згорблену постать свекрухи. Баронеса йшла, міцно налягаючи на палицю. Чорний брилик кумедно стирчав у неї на самій маківці. Стара повільно простувала між двох лав старих берестів, що полум'яніли в промінні заходу, який заливав своїм світлом і її саму. Невістка помітила, що баронеса сама з собою розмовляє і жестикулює. Отже, вона дуже схвильована, а це кепська прикмета. Поль спустилася чудовими сходами (гордість замку де Серне), що розходилися двома півкружжями, і почекала свекруху в вестибюлі.

— Це справжній ха^м, моя люба! Хам! Як і слід було чекати.

— Він відмовився? Можливо, ви образили його? Мабуть, трималися занадто гоноровито? Я ж вам казала і попереджала...

Баронеса затрясла головою, ніби відкидаючи обвинувачення невістки, насправді ж це були мимовільні рухи, якими старі ніби кажуть "ні!" смерті, що стоїть перед ними. Біла матер'яна квітка кумедно підскакувала на чорному бриликові. В очах старої застигли сльози.

— А під яким приводом від відмовився?

— Каже,— нема коли.