Мавпуля - Сторінка 5

У мене залишилася крихітка Даніель, його дочка. Залишився Галеас...

— Власне... Галеас!

— У мене в Парижі живе дочка, у неї діти,— уперто не бажала здаватися баронеса.

— Авжеж... Але ж сімейство Арбі вас оббирає. Ви завжди були для них дійною коровою, та й годі. Немає чого вам хитати головою, ви чудово знаєте, що це правда. Фрейлейн теж дорікає вам за це, коли ви обидві думаєте, її.с я вас не почую... Стривайте, не перебивайте... Якщо я захочу, то на весь голос кричатиму...

Слова ці лунко розносилися по коридорі і збудили Гійома. Він піднявся і, сівши на постелі, прислухався. Ага, боги все ще ведуть битву над його головою. Він знову забрався під ковдру. Уткнувся одним вухом у подушку, а друге затулив долонею і, чекаючи тієї миті, коли до нього знову прийде сон, заходився сам собі розповідати чудову історію про те, як він знайшов незвичайний острів в океані, і там виявилася печера — словом, усе як у "Дванадцятилітнього Робінзона" Тьмяний вогник нічника ледь освітлював тісну комірчину, не комірчину, а закуток, де хлопчик спав, і перед його очима в мерехтливому світлі чадної лампочки проходили любі серцю картини і приручені чудовиська.

— Ми живемо в цьому замку, як жебраки, ради того, щоб ваша дорога донька, мадам Арбі, могла жити на широку ногу й вести "шлюбну політику", як вона висловлюється. Якщо ми тут усі здохнемо з голоду, вона й вухом не поведе, аби лиш її Йоланта вийшла за якогось герцога єврейської крові, а її найлюбіший Станіслав одружився б із безсоромною вертихвісткою-американкою...

Поль насідала на стару баронесу, а та, вирішивши мовчати, відступила до своєї кімнати і, гайнувши в неї, замкнулася зсередини. Але й крізь замкнені двері до неї донісся невблаганний голос невістки, що гукнула на прощання:

1 Дитяче видання роману англійського письменника Даніеля Дефо (1660—1731) "Життя і пригоди Робінзона Крузо".

— Можете розпрощатися зі своїми надіями... Станіслав ніколи ні з ким не одружиться... Це ж дівчисько...

І на завершення вона відпустила такий жартик, що баронеса все одно не зрозуміла б його, навіть якби розчула, навіть якби, не рухнувши на лавочку, не почала молитися, обхопивши голову обіруч.

Але, як тільки Поль ввійшла у свою спальню, гнів її зразу вщух. У коминку ще жевріли дві-три головешки. Вона кинула туди в'язанку хмизу, запалила гасничку, що стояла на столі біля шезлонгу, роздяглася перед вогнем, накинула на себе старий халат на теплій підшивці.

Про людину іноді кажуть: "Вона віддається коханню". З таким самим правом можна сказати: "Віддається ненависті". Віддаватися ненависті приємно, це дає відпочинок, нервову розрядку. Поль відчинила дверці шафи і нерішуче простягла руку. Що взяти? Вона вибрала кюрасо. Потім кинула на килим подушки з канапи, ближче до вогню, і лягла біля коминка так, щоб пляшка і склянка були напохваті. Вона курила сигарету за сигаретою, присьорбуючи кюрасо, і все думала про вчителя, про ворога аристократів та багатіїв. Адже він червоний, можливо, навіть комуніст. Він терпить зневагу тих самих людей, які зневажають і її також. Вона завоює його своїм смиренням... І зрештою ввійде в його життя... Він одружений. Яка у нього дружина? Вона ж бо теж учителька. Поль зовсім її не знала, навіть ні разу не бачила. Зараз Поль її відстороняла, не хотіла, щоб ця фігура потрапила в той роман, який вона створювала в своїй уяві. Вона поринула в свої вимисли, вкладаючи в них куди більше фантазії, ніж ті, кому належить розповідати читачам вигадані історії. Видіння, що виникали перед її внутрішнім зором, переважали все, що може висловити людська мова. Вона лежала нерухомо, підводячись лише для того, щоб налити собі вина або підкинути хмизу у вогонь. Потім знову витягалася на подушках, і часом полум'я, спалахнувши, раптом освітлювало її закинуту голову й худе обличчя — обличчя злочинниці або мучениці.

II

Другого дня по сніданку, надівши непромокальний плащ і черевики на грубій підошві, низько начоливши берет, Поль вирушила в село. Йшов дощ, але так навіть ліпше, думалося їй, принаймні холодні струмені змиють з обличчя сліди її самотньої оргії. Вело її не вчорашнє збудження, а лише одна воля. На її місці інша жінка ретельно б вибрала туалет, придатний для такого візиту, і, вже в кожному разі, спробувала б причепуритися. Мадам Галеас навіть на думку не спало напудритися і спробувати зробити не таким помітним темний пушок над губою і на щоках. Вона не вимила навіть голови, щоб волосся не звисало масними пасмами. їй і на думку не спало, що незнайомий учитель, як і більшість чоловіків, мабуть, чутливий до гарних парфумів... Ні, вона вділила турботам про свою зовнішність не більше уваги, ніж звичайно, і, вирішивши востаннє спробувати щастя, рушила до своєї мети такою нечупарою, як завжди.

А її герой, шкільний учитель, сидів у себе на кухні напроти дружини і, розмовляючи з нею, лущив квасолю. Це було в четвер, у найблагословенніший день тижня. Шкільний будинок був біля самої дороги, так само, як усі інші споруди в цьому незатишному селі Серне. Кузня, різницька, бістро, поштове відділення не стояли мальовничою групою довкола церковної дзвіниці. На горбі, який, ніби мис, виступав над долиною Сірона, самотньо височіла церква, коло неї тіснилися могили. В Серне пролягала лише одна вулиця — власне, це була шосейна дорога. Школа стояла на околиці села. Діти входили до неї через головні двері, а двері в квартиру учителя були з правого боку споруди, в вузькому проході, який вів на шкільне подвір'я, де учні гралися на перерві. За подвір'ям були сад та город.

Подружня пара, Робер і Леона Бордас, не тривожачись ніякими передчуттями щодо гості, яка наближалася до їхнього дому, все ще говорили про дивну відвідувачку, котра явилася до них напередодні.

— А все-таки,— заперечувала дружина,— це складе сто п'ятдесят, а можливо, навіть двісті франків щомісячної надвишки до нашої платні. Урок з баронським хлопцем — це ж бо не дрібниця. Подумаймо-но ще раз гарненько...

— Та що в нас, гірка нужда чи що? Чого нам, скажи, будь ласка, бракує? Тепер я навіть дістаю безкоштовно майже всі книжки, які мені потрібні. (Він писав для "Учительської газети" огляди романів і віршів.)

— Ти тільки про себе думаєш, а в нас бо син росте.

— Жан-П'єр теж нічого не потребує. Може, ти хочеш, щоб я йому репетиторів наймав?

Дружина поблажливо всміхнулася. Зрозуміло, їхній син анітрохи не потребував репетиторів. Він ішов перший з усіх предметів. У тринадцять років він уже був у передостанньому класі — на два класи випередив своїх перевесників. Мабуть, йому доведеться два роки пробути у випускному класі, бо йому навряд чи дозволять у чотирнадцять років тримати іспит на атестат зрілості. Його уже вихваляли і балували як майбутню гордість ліцею. Викладачі не сумнівалися, що він витримає конкурсні іспити в Еколь Нормаль і з літератури, і з математики.

— А ось уяви собі, я хочу, щоб він брав приватні уроки. Леона сказала це,— точніше, зробила цю заяву,— не

супроводивши її ні поглядом, ні жестом, що свідчили б про сумнів чи прохання. У цієї худенької, блідої, ледь рудуватої жінки було витончене, принадне, хоча вже змарніле личко; говорила ж вона різким, пронизливим голосом, оскільки звикла кричати в класі.

— Так-так, йому треба брати уроки верхової їзди. Робер Бордас лущив далі квасолю, вдаючи, ніби вважає

слова дружини дотепним жартом.

— Авжеж, авжеж! Як же без верхової їзди? І до того ж ще уроки танців, якщо уже ти так розмахнулася!

Він сміявся, мружачи свої мигдалевидні, вузькі очиці. Хоча він був неголений, одягнутий у стару сорочку з розстебнутим коміром і був не такий уже молодий — літ сорока, в ньому ще збереглася юнача чарівність. Кожен міг уявити собі, яке лице було в цього чоловіка в дитинстві. Він піднявся з місця і обійшов довкола стола, спираючись на палицю з гумовим наконечником і ледь накульгуючи. В лініях його худої і гнучкої, як у кішки, спини було щось хлоп'яче. Він закурив і сказав:

— Подумати лишень! Прагне революції і при цьому мріє, що її син триматиме скакових коней.

Вона знизала плечима.

— Чому ж у такому випадку ти хочеш зробити з Жан-П'єра кавалериста? — наполягав він.— Щоб він вступив до Лібурнського драгунського полку і всілякі шалапути знущалися з учительського синка?

— Ну-ну, не хвилюйся, прибережи свої голосові зв'язки для публічного виступу одинадцятого листопада !.

1 11 листопада 1920 року під Тріумфальною аркою на площі Зірки в Парижі були врочисто поховані останки Невідомого солдата, полеглого під Верденом, і запалений вічний вогонь. 11 листопада в Парижі і по всій країні відбуваються церемонії, присвячені пам'яті жертв війни.

З виразу чоловікового обличчя дружина збагнула, що зайшла надто далеко, тому швидко пересипала з фартуха горошок на таріль і підійшла до чоловіка. "Послухай, Робере",— сказала вона, пригортаючись до нього. Всі бажання Леони збігалися з бажаннями її чоловіка, і він чудово це знав. Вона йшла за ним сліпо, з беззастережним довір'ям. Хай вона слабо розуміється на політиці, хай навіть не зовсім ясно уявляє собі, яким буде світ після перемоги революції. Одне вона знала твердо: керування країною доручать кращим людям, найкультурнішим, найос-віченішим і, звісно, тим, хто має всі прикмети вождя.

— Ну і що такого? Так, я хочу, щоб наш Жан-ГГєр умів їздити верхи, хочу зробити з нього людину спритну, хоробру, мужню, адже погодься, що йому треба загартуватись. Природа наділила його всім, а ось щодо гарту...

Робер Бордас розгублено дивився на дружину, але вона не помічала цього. Зараз її душа була далеко від чоловіка.

— Еколь Нормаль готує вершки університетської професури,— зауважив він сухо.— Ради цього вона і існує.

— Ну, що ти! А міністри, а великі письменники, а партійні вожді, які звідти вийшли? Згадай хоча б Жореса і. Леона Блюма2!..

— Мене особисто цілком влаштувало б, якби Жан-ГГєр захистив дисертацію і став викладачем факультету словесності,— урвав її Робер.— Більшого я не вимагаю. І хто знає, можливо, навіть у Сорбонні? Або в Колеж де Франс 3? Ось це справді було б чудово!

Дружина ядуче засміялася.

— Атож, ну й революціонер із тебе, як я подивлюся! Значить, по-твоєму весь цей мотлох уціліє?

— Авжеж, уціліє! Навчання в університеті буде перебудоване, оновлене, але вища освіта у Франції залишиться вищою освітою...