Мавпуля - Сторінка 2

Дуже багато часу забирають обов'язки секретаря мерії...

— Облиште! Мабуть, ще якісь причини наводив...

— Та ні, дитино моя, запевняю вас... Увесь час розповідав, яка він заклопотана людина. Тільки про це й правив.

Тримаючись за поруччя, баронеса піднімалася сходами, раз у раз пристаючи, щоб відсапатися. Невістка йшла за нею слідком і з несвідомою скаженою злобою уперто провадила свій допит. Помітивши нарешті, що зовсім залякала стару, Поль постаралася збавити тон, але слова вихоплювалися у неї з якимось зміїним сичанням.

— Чому ж ви тоді сказали, що він поводився по-хамському?

Баронеса присіла на м'яку банкетку, поставлену на помістку сходів; голова в неї все ще тряслася, а губи скривила гримаса, схожа на насмішку. Поль знову зарепе

1 Влітку 1918 року на сході Франції, в Шампані, точилися жорстокі бої.

тувала. Так чи ні? Назвала свекруха учителя хамом чи не називала? Хай скаже!

— Та ні, моя люба, ні. Я прибільшила... Можливо, я не так зрозуміла його слова. Цілком можливо, що він говорив щиро... Мабуть, я побачила натяк там, де ніякого натяку і не було.

Поль причепилася до цих слів. Що за натяк? Який натяк? З приводу чого?

— Та ось, коли він запитав, чому ми не звернулися до священика. Я відповіла, що священик живе далеко, що в нього на руках три парафії. І раптом, уявіть собі, що мені заявляє цей шкільний учитель... Та ні, ви, чого доброго, розсердитеся на мене, дочко моя...

— Що ж він вам сказав? Повторіть-но слово в слово! Чуєте?

— Ну, гаразд. Посміхнувся і сказав, що в єдиному цьому питанні він цілковито солідаризується зі священиком, він, бачте, не любить історій і не бажає, щоб у нього були історії в нашому замку. Я зразу збагнула, на що він натякає... Далебі, якби ця людина не дістала поранення під Верденом, я, люба моя, будьте вже певні, змусила б його висловитися до кінця і вже зуміла б вас захистити...

Злостиве збудження невістки зразу вщухло. Вона похнюпила голову. Не сказавши ані слова, стрімко збігла сходами і зірвала з вішалки свою тальму.

Баронеса почекала, поки грюкнули двері, і вся просіяла в усмішці, що відслонила чудово зроблені вставні зуби. Перехилившись через поруччя, вона буркнула: "Що, облизня спіймала?" — і раптом деренчливим, але пронизливим, тонким голоском покликала:

— Галеасе! Гійу! Діти!

Знизу, з надр челядницької та кухні, одразу донісся крик у відповідь:

— Бабусю! Бабцю!

Батько і син збігли сходами зовсім нечутно, оскільки обидва роззули дерев'яні черевики в кухні й залишилися в грубих вовняних шкарпетках. Поклик старої означав, що ворог на короткий час пішов собі. Можна зібратися всім разом і посидіти біля вогню в затишній бабусиній кімнаті.

Галеас узяв матір під руку. У нього були вузькі й сутулі кощаві плечі, обтягнуті брунатною плетеною фуфайкою, завелика на його зріст голова з цілою копицею волосся, досить гарні очі, що дивилися якимсь дитинним поглядом, і потворний, вічно роззявлений рот з мокрими губами і товстим язиком. Він був худий, мов скелет,— штани теліпалися на його худих ногах, звисали ззаду великими складками.

Гійом ухопився за вільну бабусину руку і терся щокою об її долоню. З розмови дорослих він уловив лише те, що було важливо для нього: шкільний учитель не хоче давати йому уроки. Отже, не треба буде трепетати перед учителем, страшна тінь потвори пішла собі. Все інше він не зовсім зрозумів. Бабуся сказала: "Я підпустила твоїй дружині шпильку..." Що це означає — "підпустила шпильку"? Яку шпильку? Всі троє ввійшли до своєї улюбленої бабусиної кімнати. Гійом одразу шаснув до свого заповітного куточка — між ліжком і лавочкою, на яку бабуся під час молитви вклякала. Віко лавочки відкривалося, всередині було влаштовано шафку. Тут зберігалася ціла колекція старих чоток: одні чотки були з перламутру, їх благословив сам папа римський; інші чотки — з оливкових кісточок, бабуся привезла їх з Єрусалима. Була там ще металева шкатулка з зображенням собору святого Петра в Римі1 — спогад про хрестини: на шкатулці блищало срібними літерами ім'я Галеаса. Були у бабусі ще молитовники з силою-силенною малюнків, із них усміхалися обличчя якихось неживих людей. Бабуся і тато шушукалися біля столу, освітленого висячою лампою. В коминку яскраво горіли сухі виноградні лози; тремтячі відсвіти полум'я освітлювали всі кутки кімнати. Бабуся дістала зі скриньки круглого столика засмальцьовані пасьянсові карти.

— Ну, сьогодні хоч зітхнемо спокійно. До вечері вона не вернеться. Можеш пограти на піаніно, Галеасе...

І бабуся заглибилася в розкладання пасьянса. Піаніно перенесли до її кімнати, і так уже заставленої всякими меблями, на вимогу Поль: вона не зносила, коли її чоловік "бринькав" на піаніно. Гійомові заздалегідь було відомо, які марші, вальси та етюди гратиме батько, всі ці музичні п'єси йшли одна по одній у незмінному порядку. Спершу лунали звуки "Турецького маршу" 2. Гійу уже знав, у якому місці батько зіб'ється, і щовечора чекав цієї фальшивої ноти. Іноді Галеас, не уриваючи гри, перекидався з бабусею корот

1 Собор святого Петра в Римі опоряджали Рафаель, Мікеланджело, Берні ні.

2 "Турецький марш" Вольфганга-Амадея Моцарта (1756—1791) — III частина ля-мажорної фортепіанної сонати, 1778 р.

кими репліками. Його безбарвний голос здавався ще тьмянішим.

— Скажіть, мамо, цей учитель червоний?

— Лусто каже, просто страх який червоний. Мелодія "Турецького маршу" закульгала далі. Гійом

намагався уявити собі цього червоного чоловіка, вимазаного з голови до ніг бичачою кров'ю. Правда, він кілька разів його зустрічав, вічно ходить без капелюха, накульгує і спирається на гарну палицю з червоного дерева. Мабуть, це з-під одежі не видно, що він червоний. А сам червоний, як рибки в акваріумі. Крізь зашторені вікна ще пробивалося присмеркове світло. Мама блукатиме в полях до самої вечері. Вона завжди десь блукає, якщо розсердиться. Вернеться розпатлана, в забризканій болотом сукні, від неї тхнутиме потом. Як тільки встануть з-за столу, піде до себе в спальню й ляже в постіль. До вечері ще довго, можна посидіти біля бабусиного коминка. В кімнату ввійшла фрейлейн — висока, гладка, пухка баба. Вона завжди знаходила якийсь привід, щоб побути з ними, поки спільний ворог гасає десь дорогами. Які подати каштани? Варені чи смажені? Чи не треба зварити яйце для Гійу? Фрейлейн приносила в бабусину кімнату запах цибулі і кухонного чаду. Думки хазяїв вона питала лише для годиться: яйця для Гійу все одно були б подані до обіду (з початку війни хлопчика стали звати Гійу, бо він, на своє нещастя, був тезком кайзера Вільгельма 1, або "кезера", як вимовляла бабуся).

І зразу розмова пішла про неї: "А вона мені сказала: "У вас на кухні брудно". А я їй кажу: "Пробачте вже, але на кухні хазяйка я..." Гійу спостерігав за дорослими: бабуся і тато, випнувши худі шиї, уважно слухали фрейлейн. Йому самому були зовсім нецікаві такі історії, він не відчував до інших людей ні ненависті, ні любові. Бабуся, батько і фрейлейн створювали довкола нього зону безпеки, звідки мати завзято намагалася його видобути, наче тхір, який нападає на кролика, що забився аж на дно нірки. Приголомшеному, зляканому звіркові мимоволі доводиться виповзати зі свого рятівного притулку, терпіти нападки розсатанілої жінки; він весь зіщулювався і покірно чекав, коли минеться буря. Одначе завдяки міжусобній війні, що ніколи не вщухала вдома, хлопчик користувався відносним спокоєм. Він ховався за широку спину фрейлейн, і стара австріячка простира

1 Тут мається на увазі німецький цісар Вільгельм II (по-французькому Гійом) (1859—1941).

ла над ним благодатний захисток своєї грубуватої опіки... Бабусина кімната була надійнішим притулком, ніж кухня, але непомильне чуття підказувало хлопчикові, що не варто надто довіряти бабусиним пестощам чи словам. Одна лише фрейлейн любила своє "курчатко", своє "каченя" незмінною, нерозсудливою материнською любов'ю. Вона досі мила його в ванні і терла намиленою рукавичкою, не шкодуючи своїх зашкарублих рук.

Вибігши з під'їзду, Поль звернула на стежку, яка йшла ліворуч від ґанку, і, ніким не помічена, вийшла задами на вузьку, майже пустельну дорогу. Вона йшла рішучим чоловічим кроком, з якоюсь дивною поквапливістю, хоча їй нікуди не треба було поспішати і нікуди не треба було йти. Але швидка ходьба допомогла їй вникнути у вчителеві слова, які переказала свекруха, а в словах цих, безперечно, був натяк на її взаємини з колишнім парафіяльним священиком.

Постійну гіркоту свідомості, що вона сама винна в своїй злощасній долі, ще можна було б перенести, якби в перші роки заміжжя на неї не обрушилася незаслужена ганьба; і тепер уже нічого не можна було вдіяти — в очах усіх вона мала на собі тавро не звершеного нею гріха, ницого, а головне, смішного переступу. Проте винуватцями наклепу, що заплямував її, були цього разу не чоловік і не баронеса, і вона нічим не могла помститися своїм невідомим ворогам. Лише одного разу вона бачила в церкві цих головних вікаріїв, цих каноників, що вважали невістку баронеси де Серне особою, згубною для священнослужителів. Мерзенну вигадку рознесли по всій єпархії. В Серне вже змінилося троє священиків, і кожному єпархіальне начальство нагадувало, що тепер служити месу в домашній капличці замку в Сарне не дозволено: незважаючи на блиск славетного, знатного імені, треба, додержуючись усіх правил ввічливості, цуратися цього сімейства, бо "всім пам'ятний скандал".

Уже багато літ через мадам Галеас у капличці баронів де Серне не правили служби; ця обставина нітрохи не засмучувала Поль (навпаки, оскільки парафіяльна церква була далеченько, можна було під цим приводом і зовсім туди не заглядати). Але на десять льє в окрузі всі чудово знали, чому каплиця потрапила під заборону: через невістку старої баронеси, у якої була історія з парафіяльним священиком. Поблажливіші додавали, що, звісно, ніхто не знає, наскільки далеко зайшла справа. Не хочеться вірити, що було щось погане. Але, в кожному разі, священика довелося перевести до іншої парафії...

Стовбури дерев потемніли, але на обрії ще червоніла смужка заходу. Уже давно Поль не звертала уваги на дерева, на хмари, на широкі далі. Якщо вона іноді і вдивлялася в них, то так, як вдивляються селяни, щоб угадати, яка завтра буде погода, холодно буде чи тепло.