Мавпуля - Сторінка 3

В ній відумерла та частка душі, яка колись так жадібно сприймала весь навколишній світ. Колись такої самої години вона йшла цією самою дорогою поряд зі священиком, високим, сухорлявим і геть-то наївним молодиком. Він вів свій велосипед за кермо і упівголоса розмовляв з Поль. Селяни, які бачили їхні прогулянки, не мали сумніву, що вони провадять любовні розмови. Але у них і мови не було про кохання. Просто зустрілися в житті двоє нещасних і самотніх істот.

Поль почула за поворотом дороги веселий регіт: ішла сільська молодь — хлопці і дівчата, вони підходили все ближче; Поль кинулася до ліска, щоб їх не бачити, щоб вони її не побачили. Точнісінько така сама нерозважлива втеча викликала в минулому перші підозри, коли вона звернула якось на бічну стежку, тягнучи за собою попутника. Зараз земля була вогка, але Поль все ж присіла під каштаном на ворох жовтого опалого листя і, підібравши коліна до підборіддя, обплела їх руками. Де він тепер, цей нещасний хлопець, цей священик? Вона не знала, що з ним, де він мучиться, але якщо він ще живий, то вже, звичайно, мучиться. Але ж нічого між ними не було, зовсім не це їх зв'язувало. Інтрижка з священиком здавалася їй немислимою. Поль з дитинства прищеплювали огиду до сутани. А ці дурні з доброго дива зарахували її до якихось маніячок, які ганяються за служниками церкви. І тепер уже не зірвати з себе цього ярлика. А він, бідолаха,—в чому була його вина? На гіркі виливання молодої жіночої душі він відповідав не порадами духовного пастиря, а сам відкривав їй душу: оце і весь його злочин. Вона шукала в нього підтримки — то було її право; він же поставився до неї, ніби потерпілий від аварії корабля, викинутий на безлюдний острів, і той, хто раптом побачив, як на берег виходить інший нещасливець, його співбрат у біді.

Вона так і не зрозуміла як слід таємних причин розпуки цього священика, який ще зберіг юначу подобу. Наскільки Поль могла судити (а такого роду питання її не цікавили), він вважав себе викинутим з життя, нікому не потрібним, зайвим. У ньому зародилася ненависть до косного селянського середовища; він не умів говорити з цими товстошкірими людьми, у яких на умі був лише свій наділ і які нітрохи не потребували духовного наставника. Ця відчуженість доводила його до божевілля. Так, він майже схибнувся від самоти. І Господь Бог не змилувався, не послав йому помочі. Тож цей хворобливий юнак розповідав Поль, що вирішив стати священиком у хвилину екстазу, коли відчув, що його, як він висловився, окрила "благодать Божа", потрапив у сильці, бо відтоді, як він прийняв сан, нічого подібного з ним не повторювалося. Ніби хтось заманив його в пастку. Піймав, а потім і думати про нього забув. Так принаймні Поль витлумачувала його скарги. Але все це стосувалося, на його думку, зовсім безглуздого, "немислимого" нашарування почуттів. Вона неуважно слухала нарікання свого співрозмовника, і, як тільки він змовкав, щоб звести подих, вона сама починала нарікати: "А у мене..." — і знову на всі лади перебирала історію свого заміжжя. Якось, коли вони розмовляли в саду біля церковного дому, він, ледве не зомлівши від кволості, на мить опустив голову їй на плече. Вона одразу відсунулася. Але сусіда побачив їх. Усе з цього й почалося. Через таку дрібничку (таж через неї, мабуть, перевернулося все життя цього юнака) ніколи більше не затеплиться лампада в вівтарі домової каплички садиби Серне. Стара баронеса майже не ремствувала проти цієї заборони, ніби вважаючи це цілком природним: для Бога стало незручним перебування в Серне відтоді, як там оселилася дружина її сина, уроджена Мельєр.

У гаю вже стемніло. Поль тремтіла з холоду. Вона підвелася і, обтрушуючи сукню, вийшла на дорогу. Між темних верхівок дерев показалася одна з вежок замку — та, що була збудована XIV віку. Стало так темно, що погонич мулів, який зустрівся на дорозі, і справді не впізнав її.

Дванадцять років вона зносила ганьбу брудних наклепів, що ширилися про неї всюди, і раптом їй стало нестерпно, що ця брехлива обмова дійшла до якогось учителя, з яким вона зроду й словом не перемовилася. Вона добре знала в обличчя всіх мужчин в околицях і будь-якого впізнала б здалеку, але, мабуть, образ цього кучерявого незнайомця, образ шкільного учителя, глибоко запав їй у душу і запам'ятався, хоча вона навіть не знала його імені. А втім, ні учитель, ні священик не потребують імен — обов'язки, які вони виконують, достатньо їх визначають. Поль не могла

примиритися з думкою, що учитель ще один зайвий день віритиме тим мерзенним поголоскам, які про неї розпустили. Вона вирішила розповісти йому всю правду. її знов мучила потреба вилити все, що накипіло на душі, скинути нестерпну ношу,— та сама болісна потреба, яка дванадцять років тому штовхнула її на відверті і необережні признання людині надто молодій і слабкій. Доведеться перебороти свою несміливість, піти до вчителя і ще раз звернутися до нього з проханням, в якому він відмовив старій баронесі. Можливо, він погодиться. У кожному разі, вони познайомляться, а, можливо, і зблизяться.

Вона повісила тальму в вестибюлі. Звичайно вона мила перед обідом руки під краном у буфетній, а потім ішла до їдальні для прислуги, що з часу смерті Жоржа, молодшого сина баронеси, правила за їдальню панських трапез. Парадна їдальня, величезна і холодна, як погріб, відмикалася лише на Різдво і в вересні, коли з Парижа приїздили гості: старша дочка баронеси, графиня д'Арбі, з дітьми і маленька Даніель, дочка покійного Жоржа. Тоді двоє садівникових синів убиралися в лівреї, баронеса наймала куховарку, брала для парижан напрокат двох верхових коней.

Але того вечора Поль хотілося почати швидше суперечку з приводу учителя, і вона рушила не в їдальню, а в кімнату свекрухи, куди заглядала не більше десяти разів на рік. Біля дверей вона в нерішучості зупинилася на хвилинку, дослухаючись до веселого гомону трьох змовників і звуків піаніно, на якому Галеас награвав одним пальцем мелодію якоїсь пісні. Виразно пролунав голос фрейлейн. Мабуть, вона відпустила якийсь жарт, бо стара баронеса гучно засміялася своїм поблажливим і робленим сміхом, який Поль ненавиділа. Тоді вона, не постукавши, розчахнула двері і ввійшла. В кімнаті зразу всі позавмирали, як заводні фігурки на старовинних дзиґарях. Баронеса застигла з піднятою рукою, в якій тримала карту. Галеас, прибивши віко піаніно, рвучко обернувся на табуреті. Фрейлейн звернула до недруга своє широке обличчя і всім своїм виглядом нагадувала кішку, яка, побачивши перед собою собаку, дивиться на нього, прищуливши вуха, вигнувши дугою спину, і от-от пирхне. Гійу, що вирізував з журналу малюнки з аеропланами, кинув ножиці на стіл і знову забився в свій закуточок між бильцем ліжка та лавочкою. Там згорнувся клубочком і завмер, як неживий.

Усе це було для Поль звичне, але ще ніколи вона так

З 4—65

65

ясно не відчувала силу своєї згубної влади над трьома цими істотами, з якими їй доводилося жити. Одначе стара баронеса швидко оговталася від страху, і, криво посміхаючись, заговорила з невісткою з підкресленою, солодкавою люб'язністю, ніби звертаючись до сторонньої людини, що посідає залежне становище. Бідолашка Поль, певне, в неї зовсім промокли ноги, хай швидше сяде біля вогню погрітися й обсушитися.

Фрейлейн замурмотіла, що, мовляв, не варто затримуватися, зараз вона подасть суп. Як тільки фрейлейн рушила до дверей, Галеас і Гійом кинулися за нею слідком. "Ну, зрозуміло,— подумала баронеса,— віддали мене одну на поталу".

— Дозвольте, дитино моя... Я зараз поставлю біля вогню екран, а то ще вилетить іскра.

Біля порога вона делікатно відсторонилася, нізащо не побажала вийти першою і весь час говорила, говорила, так що невістка, поки не сіли до столу, не могла вставити ані слова. Галеас і Гійу вже чекали їх, стоячи біля своїх стільців, а як тільки посідали, заходилися гучно сьорбати суп. Баронеса раз у раз зверталася до них, закликала їх у свідки того, що вечір незвичайно теплий і що в листопаді в Серне ніколи не буває холодів. Саме сьогодні вона почала варити варення з дині. Нині вона збирається додати до динного варення сушених абрикосів.

— Хочу взяти тих самих, який мій бідний Адемар так кумедно називав "бабусині вуха". Пам'ятаєш, Галеасе?

Баронеса говорила, говорила, аби лиш не мовчати. Для неї важливо одне: завадити Поль знову почати сварку. Але, нишком спостерігаючи за невісткою, вона помітила на її ненависному обличчі небезпечні ознаки роздратування. Гійом сидів, ввібравши голову в плечі, відчуваючи, що мати не спускає з нього очей. Він теж передчував близьку бурю і здогадувався, що мова піде про нього. Даремно він намагався злитися якнайщільніше зі столом, зі стільцем, він розумів, що безперервна бабусина балаканина не може заповнити зловісних хвилин мовчанки, що вона надто слабка перешкода для грізного потоку слів, готових вирватися з міцно зціплених уст супротивника.

Галеас їв і пив, не зводячи очей, так низько нахилившись над тарілкою, що Поль бачила перед собою тільки копицю посивілого волосся. Він дуже зголоднів, бо цілий день працював на цвинтарі, наводячи там лад,— то було його улюблене заняття. Завдяки цьому на кладовищі в Серне всі могили були доглянуті. Галеас відчував себе спокійно, дружина тепер зовсім не помічала його, йому поталанило: вона викреслила його з свого життя. Тому тільки він один тримався за столом невимушено і міг безкарно виконувати всі свої забаганки: "робити бурду" (наливати вино в суп), винаходити всілякі суміші, "мішанку", як він казав. Він кришив, роздавлював, розминав кожну страву, розмазував її по тарілці, і баронесі було дуже важко утримувати Гійома від наслідування батька, причому в своїх настановах вона намагалася не применшувати батькового авторитету: "Тато має право робити все, що він хоче", "Тато може дозволити собі все, що йому заманеться..." А Гійу повинен триматися за столом як вихований хлопчик.

Гійу й гадки не мав судити батька, він навіть подумати про це не міг. Тато належав до зовсім особливого розбору дорослих — до розбору безпечних, яких можна не боятися. Така була думка Гійу, хоча він і не умів її висловити. Тато все робив нечутно, але заважав Гійу розповідати самому собі цікаву історію, навіть міг сам ввійти в фабулу на манір безголосого і нешкодливого персонажа, як-от віл чи собака.