Мавпуля - Сторінка 10

Та дарма, він тебе засадить за читання, за письмо, за арифметику... І з ним справа піде на лад,— додала Поль.— Та ти розумієш, який він учитель?

Гійу повторив тремтячим, тихим голосом:

— Він зовсім не злий, він уже велів мені читати, він сказав, що я добре читаю...

Але мама, бабуся і фрейлейн уже зчепилися і не слухали його. Ну й хай! Ну й хай! Він збереже для себе одного свою таємницю. Учитель велів йому читати вголос "Таємничий острів", а завтра він читатиме "Безрідного". Щовечора він ходитиме до пана Бордаса. І дивитиметься, скільки йому захочеться, на фотографію Жан-П'єра. Він уже палко любив Жан-П'єра. Під час різдвяних канікул вони неодмінно подружаться. Він прочитає всі-всі книги Жан-П'єра — книги, яких торкалися руки Жан-П'єра. Думка не про пана Бордаса, а про незнайомого хлопця переповнювала його щастям, і він приховував своє щастя від усіх, сидячи безконечно довго за вечерею, поки розгнівані боги, поділені безоднею мовчанки, вперто не вимовляли ні слова, і Гійу чув тільки, як плямкає і голосно ковтає батько. Це відчуття щастя не покидало його, коли він напомацки роздягався в кутку між манекеном і швацькою машинкою, коли тремтів з холоду під засмальцьованою ковдрою, коли повторював слова молитви, коли боровся проти бажання повернутися на живіт. Він заснув, а усмішка ще довго освітлювала це дитяче, це старече личко з мокрою відвислою губою. І якби його мати за прикладом усіх матерів піднялася до нього, постояла біля його ліжечка, благословляючи на ніч свого сина, вона здивувалася б цьому відблиску щастя.

А в цей час Леона кричала на чоловіка, що сидів з журналом на руках.

— Тільки поглянь, що він наробив з книжками Жан-П'єра! Ця нещасна мавпуля всі обгортки замацала пальцями. Навіть сліди соплів видно. І чому це ти раптом вирішив йому дати книжки Жан-П'єра?

— Ну, знаєш, це ж бо не святиня, і ти теж не Божа Мати...

Але роздратована Леона закричала ще голосніше:

— Я не бажаю, щоб ця мавпуля шлялася до нас, чуєш?

Давай йому уроки де хочеш — у школі, в конюшні, але тільки не тут.

Робер згорнув журнал, підійшов до вогнища і сів поряд з дружиною.

— Яка ж бо ти непослідовна,— сказав він.— Ти дорікала мені, що я неввічливо обійшовся з старою баронесою, а тепер сердишся, що я надто люб'язно прийняв її невістку... Признайся краще, що ти просто боїшся бородатої дами! Бідна бородата дама!

Обоє розсміялися.

— А все-таки ти запишався! — сказала Леона, обіймаючи чоловіка.— Я тебе розумію, ще б пак, баронеса з замку!

— Якби я навіть хотів, боюся, що не зміг би.

— Справді,— погодилася Леона.— Адже ти мені сам пояснив, яка різниця між чоловіками: одні завжди можуть, а інші не завжди...

— Ті, які можуть завжди, для цього і живуть, бо це, що не кажи, все-таки найприємніше на світі...

— А ті, які можуть не завжди,— підхопила Леона (подружжя десятки років обговорювало ці давно вирішені, сокровенні питання — так повелося у них ще з часів заручин, і щоразу це обговорення клало кінець їхнім суперечкам),— ті присвячують себе Богу, науці чи літературі...

— Або гомосексуалізму,— завершив Робер.

Леона розреготалась і пройшла до туалетної кімнати, не зачинивши за собою дверей. Роздягаючись на ніч, Робер крикнув:

— А знаєш, мені було б цікаво зайнятися мавпулею!

Леона вийшла з туалетної кімнати і з щасливою усмішкою підійшла до чоловіка. Вона заплела на ніч свої ріденькі кіски і тепер, у рожевій батистовій сорочці, здавалася дуже гарненькою.

— Отже, ти відмовишся?

— Тільки не через бородату даму,— сказав він.— Ти знаєш, що я подумав: треба припинити це все. Взагалі я даремно погодився. Ми не повинні мати ніяких стосунків із замком. Класова боротьба — адже це не просто так, для підручників. Вона вторгається в наше повсякденне життя, вона повинна скеровувати всі наші вчинки.

Робер замовк. Дружина, скорчившись, стригла собі нігті на ногах, вона явно його не слухала. Ну хіба можна говорити з жінками? Матрац гучно скрипнув під його великим тілом. Леона задмухнула свічку і пригорнулася до чолові-

4 4—65

97

ка. їх обдало звичним і особливо дорогим їм запахом стеарину — він, цей запах, вістував любов і сон.

— Ні, сьогодні не треба,— сказала Леона. Вони лежали поруч і перешіптувались.

— Змовкни, я спати хочу.

— Я хотів тебе ось про що запитати: як би нам розумніше спекатися цієї мавпулі?

— А ти напиши бородатій дамі, поясни їй про класову боротьбу. Вона зрозуміє. Подумаєш! Мадемуазель Мельєр! А завтра вранці пошлемо листа з якимсь хлопцем... Ти подивися лишень, яка ніч ясна!

У селі перекликалися півні. В білизняній замку, де фрейлейн забула опустити шторки, місяць освітлював Гійу, маленький привид, що сидів, скорчившись, на горщику, а позаду нього здіймався безрукий і безголовий манекен, яким ніхто не користувався.

IV

Лист, який приніс хлопець, підняв маму і бабусю значно раніше звичайної години. Вони спустилися вниз страшні, які бувають страшні вранці немолоді люди, котрі ще не встигли умитися: їхні сірі зуби, вкраплені в рожеву каучукову щелепу, заповнюють всю склянку, що стоїть на тумбочці біля узголів'я ліжка. Крізь жовтуваті пасма у бабусі прозирала блискуча шкіра черепу, а беззубий рот провалився. Обидві говорили воднораз. Галеас сидів за столом, на підлозі примостилися двоє гончаків, які страшенно клацали зубами, коли він кидав їм шматочки хліба. Тато пив каву з таким виглядом, ніби це завдавало йому болю. Здавалося, кожен ковток насилу проходить йому в горлянку. Гійом думав, що цей величезний татів борлак перепиняє шлях їжі. Він намагався зосередити думки на батькові. Він не бажав знати, чому, діставши листа, мама і бабуся зразу почали лаятися і про що вони лаються. Але він уже знав, що ніколи більше не зайде до кімнати Жан-П'єра.

— Мене це нітрохи не чіпає! Подумаєш! Якийсь учи-тельок-комуніст!— кричала бабуся.— Він же вам написав, це все маскування, моя люба.

— Причому тут маскування! Він дав мені урок і вчинив цілком слушно, і мені нітрохи не соромно, що мені дали урок. Класова боротьба? Я теж вірю в класову боротьбу. Не бажаючи завдати йому зла, я спонукала його зрадити свої прин...

— Та киньте ви, моя люба, нема чого вигадувати!

— У нього попереду все життя, він має право розраховувати на багато що, а я мало не скомпрометувала його в очах товаришів та його вождів... І чого ради? Кого ради, я вас питаю? Ради маленького виродка, ради дегенерата...

— Я тут, Поль.

Поль радше здогадалася, ніж розібрала цей чоловіків оклик-протест, чоловік сидів, уткнувши носа в кухоль з накришеним у каву хлібом. Коли він хвилювався, затов-стий язик не слухався його і говорив він так, ніби рот у нього був повний каші. Він додав голосніше:

— Гійом теж тут.

— Ні, ви тільки послухайте! — закричала фрейлейн і по плечі пірнула в шаплик, в якому прала білизну.

Тим часом стара баронеса звела дух.

— Гійом, якщо не помиляюся, і ваш рідний син! Голомшива голова баби, уже готової піти в небуття,

затряслася від ненависті ще дужче. Поль нахилилася і шепнула їй на вухо:

— Та подивіться ви на них обох. Невже ви не бачите, що він викапаний портрет батька? До галюцинації схожий!

Стара баронеса велично випростала стан, озирнула невістку з голови до ніг і, нічого не відповівши, не сказавши ні слова Гійу, виплила з кухні. Та й що могло виразити це сіре дитинне личко? На подвір'ї згущався туман, а що фрейлейн ніколи не мила єдиного кухонного вікна, кухню освітлювало лише полум'я від коминка, в якому горіли сухі виноградні лози. Собаки повлягалися, уткнувши морди в лапи, біля грубо обструганих ніжок величезного столу, які на мить освітив багряний язик полум'я.

Усі замовкли. Навіть Поль зрозуміла, що перебрала міру; вона образила весь рід Галеасів, цілий сонм предків, що спочили навіки. Галеас підвівся, випростався на своїх цибатих ногах, утер рота тильним боком долоні і спитав Гійу, де його пелерина. Він сам застебнув на цій курчачій шийці застібку і взяв сина за руку. Собаки, думаючи, що їх теж візьмуть на прогулянку, весело застрибали довкола барона, але він копнув їх ногою. Фрейлейн запитала, куди вони йдуть. Але за них відповіла Поль:

— На кладовище. Куди ж іще?

Так, вони пішли на кладовище. Багряно-червоне сонце силкувалося пробитися крізь свинцеву запону, а туман ніби роздумував, чи піднятися хмарою в небо, чи пролитися

4*

99

дощем. Гійу взяв був батька за руку, але тут же випустив її, така вона була вогка. До самої церкви вони йшли мовчки. Усипальниця баронів Серне виступала над огорожею цвинтаря, який панував над усією долиною Сірона. Галеас зайшов до ризниці, де він ховав мотику. Хлопець присів осторонь на могильну плиту. Він низько насунув свій капюшон на лоба і не ворушився. Пан Бордас не хоче з ним більше займатися. Туман був наповнений звуками: скрип візка, спів півня, одноманітне гудіння мотору були особливо чутні на тлі немовчного акомпанементу млинового кола і реву води біля греблі, де влітку купалися голі хлопці. Зовсім поряд з Гійу заспівала вільшанка. Його улюблені перелітні птахи уже полетіли у вирій. Пан Бордас не бажав більше з ним займатися, і ніхто не бажає. Він твердив упівголоса: "Ну й нехай..." Він повторював це "ну й нехай" ніби назло невидимому ворогові. Як голосно реве вода біля греблі! Правда, до нього навпростець не більше кілометра. З розбитого вітража вилетів горобець. "Там Боженьки нема,— казала бабуся,— забрали у нас Боженьку". Боженька, мабуть, тепер тільки на небі. Якщо хлопець чи дівчинка умирають, вони стають ніби ангелами і лиця у них чисті й осяйні. А бабуся каже, що лице Гійу від сліз стає все брудніше. І що довше він плакав, то брудніше ставало його лице, бо руки у нього були в землі і весь він брудний. А коли він вернеться додому, мама йому скаже... бабуся йому скаже... фрейлейн йому скаже...

Пан Бордас не бажає більше з ним займатися.

Ніколи в житті він не переступить порога спальні Жан-П'єра. Жан-П'єр! Жан-П'єр Бордас! Як дивно любити хлопця, якого ти ніколи не бачив, з яким ти ніколи не познайомишся. "Якби він мене побачив, я теж подумав би, що я поганий, що я брудний і дурний". "Ти поганий, брудний і дурний",— щоранку правила йому мама. Жан-П'єр Бордас ніколи не узнає, що Гійом де Серне був поганий, брудний і дурний хлопець, справжня мавпуля.