Мавпуля - Сторінка 9

Там незмінно панував запах мадемуазель Андрієн, на обов'язку якої лежали штопка і латання панської білизни і яка весь пообідній час проводила в комірці. Поряд зі швацькою машиною стояв манекен, яким уже давно не користувалися. В кутку стояло скла-дане ліжко в чохлі, на ньому під час хвороби Гійу звичайно спала фрейлейн. Хлопець раптом виразно побачив потертий килимок біля постелі, на який він стільки разів перекидав свій нічний горщик. А у Жан-П'єра була своя власна спальня, де він жив один, було біле ліжечко, розмальоване голубими квітками, була шафа, де за склом стояли ряди книжок.

— Майже всі ці книжки Жан-П'єр дістав у нагороду за успіхи,— пояснив пан Бордас.— Усі нагороди в класі завжди дістає він.

Гійу попестив долонею спинку кожної книжки.

— Вибирай, що хочеш.

— Ой! "Таємничий острів"... Ви читали? — запитав Гійу, глянувши на вчителя. Очі його заблищали.

— У твої роки читав,— відповів учитель.— Але, щиро сказати, призабув. Здається, це щось на зразок "Робінзо-на"?

— Ні, це краще, ніж "Робінзон"! — палко вигукнув Гійу.

— А чим же краще?

Але при цьому запитанні, поставленому руба, хлопець знову сховався в свою шкаралупку. Погляд його став відсутній, майже тупий.

— А я думав, це продовження,— сказав, помовчавши, пан Бордас.

— Так, спершу треба прочитати "80 000 льє під водою" і "Діти капітана Гранта". Я не читав "80 000 льє під водою"... Але, знаєте, все одно зрозуміти можна. Тільки я пропускаю ті сторінки, де Сайрес Сміт виготовляє динаміт.

— А там, у "Таємничому острові", був якийсь чоловік, котрого знайшли інженерові супутники на сусідньому острові, чи не було?

— Був, був, Айртон. Значить, ви пам'ятаєте? Як добре йому Сайрес Сміт сказав: "Ти плачеш — значить, ти людина".

Не дивлячись на хлопця, пан Бордас зняв з полиці грубу книжку в червоній оправі й подав її Гійу.

— Нумо, знайди це місце. По-моєму, там був ще малюнок.

— Це кінець п'ятнадцятого розділу,— пояснив Гійу.

— А знаєш що, прочитай мені цю сторінку, я послухаю, так ніби я маленький.

Пан Бордас запалив гасничку і посадив Гійу біля столу, який Жан-П'єр облив колись чорнилом. Хлопець почав читати переривчастим голосом. Спершу учитель розрізняв тільки окремі слова. Він зумисне сів осторонь і майже не дихав, ніби боячись сполохати дику пташку. Але через кілька хвилин голос Гійу зміцнів. Очевидно, він забув, що його слухають.

— "Дійшовши до того місця, де височіли перші могутні лісові дерева, листя яких злегка колихалося од вітру, незнайомець з насолодою вдихнув різкий запах, що насичував повітря, і глибоке зітхання вихопилося з його грудей. Колоністи стояли позаду, готові схопити незнайомця при першій спробі втекти. І справді, бідолаха замалим було не кинувся в струмок, що відокремлював його від лісу; ноги його на мить напружились, як пружини... Але він одразу ступив крок назад і опустився на землю. Сльози покотилися з його очей. "О, ти плачеш,— вигукнув Сайрес Сміт,— значить, ти знову став людиною!"

— Як це прекрасно! — сказав пан Бордас.— Тепер я пригадую... Здається, на їхній острів напали пірати.

— Так, напали. Айртон перший помітив чорне вітрило... Хочете, я вам прочитаю?

Учитель відсунув стільця ще далі. Він міг би, він мав би дивуватися, слухаючи виразне читання хлопчика, якого всі вважали мало не кретином. Він міг би, він мав би радіти цьому новому завданню, яке взяв на себе, радіти, що в його владі врятувати цю маленьку, тріпотливу істоту. Та він прислухався не стільки до голосу дитини, скільки до сум'яття у власних думках. Він, сорокалітній мужчина в розквіті сил, сповнений бажань і думок, приречений навіки животіти тут, у цій школі, що притулилася край безлюдного шляху. Він усе розуміє, він правильно міркує про все, що надруковано в журналі, солодкий запах якого — друкарської фарби і клею — він вдихав з такою втіхою. Будь-яка журнальна дискусія була йому доступна і зрозуміла, хоча тут він міг говорити на такі теми тільки з одним паном Лусто. Леона, звісно, теж могла б зрозуміти багато чого, але вона воліла за краще оглушувати себе щоденною роботою. І чим ледачішим ставав її мозок, тим з більшим запалом віддавалася вона фізичній діяльності. Вона пишалася тим, що вечорами, напоравшись за день, ледь не засинає на стільці. Бувши від природи розумницею, вона часом жаліла чоловіка, усвідомлювала, що він страждає, але ж у них є Жан-П'єр, і він винагородить їх за всі злигодні. Вона вірила, що мужчина у віці Робера може довірити синові звершити те, чого не судилося звершити йому самому... Вона вірила в це!

Робер помітив, що Гійу дочитав розділ і зупинився.

— Читати далі?

— Ні, не треба,— сказав пан Бордас.— Відпочинь. А ти теж добре читаєш. Хочеш, я дам тобі додому якусь книжку Жан-П'єра?

Хлопець жваво схопився зі стільця і почав знову роздивлятися одну по одній книжки, читаючи упівголоса назви.

— А "Безрідний" цікаво?

— Жан-П'єр дуже любив цю книжку. А зараз він читає серйозніші речі.

— А ви думаєте, я зрозумію?

— Авжеж, зрозумієш! Бачиш-но, школа забирає у мене надто багато часу, і мені нема коли читати... Ти щовечора щось мені розповідатимеш, а я залюбки послухаю.

— Ну так, це ви навмисне кажете, для сміху...

Гійу підійшов до коминка. Він не відриваючись дивився на фотографію, прихилену до дзеркала: лицеїсти півколом стоять біля двох учителів у пенсне, на чиїх товстих колінах мало не лопають штани. Гійу запитав, чи є на фотографії Жан-П'єр.

— Є, у першому ряду, справа од учителя.

Гійу подумав, що, якби йому навіть не показали Жан-П'єра, він усе одно узнав би його. Серед безбарвних фізіономій його обличчя світилося. А може, це тільки так здавалося, бо Гійу стільки чув розповідей про Жан-П'єра. Вперше в житті дитина з такою увагою приглядалася до людського обличчя. Досі він міг годинами розглядати якусь картинку в книжці, вдивлятися в риси неіснуючого героя. І раптом він подумав, що цей хлопець з високим чолом і коротенькими кучериками, з твердою складкою між брів, що цей самий хлопець читав усі ці книжки, працював за цим столом, спав у цій постелі.

— Значить, це його власна кімната? І до нього не можна ввійти, якщо він не хоче?

Він, Гійу, був на самоті лише у вбиральні... Дощ уперто барабанив по даху. Як, мабуть, прекрасно жити тут, серед книг, у цьому тихому пристановищі, куди нема доступу стороннім. Але Жан-ГГєр не потребував ні тихого пристановища, ні покровительства, адже він був першим у класі з усіх предметів. Навіть за гімнастику він дістав нагороду, як сказав пан Бордас. Леона тихенько прочинила двері.

— За тобою мама прийшла, малий.

Гійу пішов слідом за вчителем, який ніс лампу, до подружньої спальні. Поль де Серне сушила біля вогню свої брудні туфлі. Як звичайно, вона весь вечір прошвендяла стежками.

— Боюся, вам мало що пощастило з нього вивудити? Учитель запротестував.

— Навпаки, для початку зовсім незле.

Хлопець стояв, похнюплений. Леона застебнула йому пелерину.

— Проведіть мене трошки,— попросила Поль.— Дощ перестав, і ви мені скажете відверто вашу думку про хлопця.

Пан Бордас зняв з вішалки непромокальний плащ. Дружина пішла з ним у спальню: невже він піде вночі блукати дорогами з цією божевільною? Та на нього пальцем показуватимуть. Але він сухо урвав дружину. Хоча подружжя розмовляли упівголоса, Поль здогадалася, про що точилася суперечка в спальні, але і навзнаки не подала і, повернувшись на порозі, почала дякувати Л еоні і запевняти и в своїх дружніх почуттях. Нарешті вона вийшла за учителем у вогку осінню млу і наказала синові:

— Ходи вперед, не плутайся під ногами. Потім вона прямо запитала учителя:

— Не приховуйте від мене нічого. Хоч би який болісний був для матері ваш присуд...

Він сповільнив ходу. Чому він не послухався Леони? Було зовсім ні до чого опинитися в стязі світла, що падало з дверей готелю. Але якби навіть Робер був твердо впевнений, що ніхто його не бачить, він усе одно волів за краще триматися насторожі. Саме так він і поводився щодо жінок навіть у молоді літа. Вони виявляли ініціативу, а він старався стушуватися, і зовсім не на те, щоб підігріти інтерес до своєї особи. Коли вони підійшли до готелю, Робер зупинився.

— Давайте краще побалакаємо завтра вранці, я іду з мерії приблизно о пів на дванадцяту.

Поль зрозуміла, чому він раптом зупинився, але навіть зраділа: це скидалося на змову між ними двома.

— Так-так,— прошепотіла вона,— так буде ліпше.

— До завтра, Гійоме. Ти мені почитаєш "Безрідного". Пан Бордас доторкнувся пальцем до берета, він навіть не

подав їй на прощання руки. Вечірний смерк уже поглинув його, але ще довго Поль чула стук ціпка об бруківку. Хлопець теж стояв нерухомо серед дороги, обернувшись у той бік, де сяяв вогник у спальні Жан-П'єра Бордаса.

Мати схопила його за руку. Вона навіть не запитала його ні про що: все одно з нього слова не витягнеш. А втім, чи так це вже важливо? Завтра відбудеться їхня перша зустріч, їхнє перше побачення. Вона міцно стискала рученя Гійу і часом здригалася з холоду, оступившись у крижану калюжу.

— Підійди до вогню,— звеліла фрейлейн,— ти ж промок до нитки.

Очі всіх присутніх уткнулися в Гійу. Довелося відповідати на їхні запитання.

— Ну як, не з'їв тебе твій учитель?

Хлопець не знав, що відповідати. І справді, що він робив дві години? Мати вщипнула його за руку.

— Ти що, не чуєш, чи що? Що ти робив там дві години?

— Лущив квасолю.

Баронеса піднесла до стелі зморшкуваті руки.

— Вони змусили тебе лущити квасолю. Шикарно! Шикарно! — повторила вона, мимоволі наслідуючи жаргон своїх паризьких онуків Арбі.— Ні, ви чуєте, Поль? Учитель і його дружина тепер хвалитимуться, що змусили мого онука лущити квасолю. Це нечувано! А кухню вони не веліли тобі підмести?

— Ні, бабусю, я тільки лущив квасолю... Там було багато попсованої, треба було її відбирати.

— Вони зразу збагнули, на що він здатний,— зауважила Поль.

— А по-моєму, вони просто не хотіли лякати його першого разу,— заперечила фрейлейн.

Проте баронеса чудово знала, чого можна чекати від "таких людей", коли потрапиш до їхніх лап.

— Ці люди раді знущатися з нас. Але якщо вони сподіваються мене подражнити і уявляють, що мене можна цим зачепити, дарма стараються...

— Якби вони погано ставилися до Гійу,— ущипливо ввернула фрейлейн,— я впевнена, що баронеса не потерпіли б, хіба це не їхній онук?

Гійу заговорив голосніше:

— Та він зовсім не злий, учитель!

— Тому що змусив тебе лущити квасолю? Звісно, тобі це подобається, ти тільки і здатний, що возитися на кухні...