Мавпуля - Сторінка 11

І ким ще? Що зараз сказала про нього мама? Якесь слово, почувши яке тато здригнувся, ніби його ударили каменем у груди. Гійу старався згадати і нарешті пригадав: ренегат. Не зовсім так, але схоже на слово "ренегат".

Сьогодні ввечері він засне не зразу. Доведеться ждати, коли ще наляже сон, ждати цілих півночі, і ніч не буде схожа на вчорашню, коли він трепетав від щастя. Він заснув тоді в надії, що, прокинувшись, знову побачить пана Борда-са, що ввечері в спальні Жан-П'єра він почне читати йому вголос "Безрідного"... Ах, подумати лишень, що і сьогодні ввечері в домі і все довкола буде таке са vie, як і завжди... Гійу піднявся, обійшов усипальню баронів Серне, переступив через низеньку огорожу і пішов крутою стежкою, що спускалася до Сірони.

Коли Галеас обернувся, він помітив, що хлопця нема. Він підійшов до огорожі: серед виноградників мигтів маленький капюшон. Галеас кинув мотику і поспішив за сином, що віддалявся. Коли ж він майже наздогнав хлопця, він сповільнив ходу. Гійу скинув капюшон, а берет він забув удома. Порівняно з величезними відстовбурченими вухами його наголо острижена голова здавалася зовсім крихітною. Криві ноги, взуті в величезні черевики, нагадували виноградні лози. З надто широкого коміра пелерини стирчала курчача шийка. Галеас жадібно дивився на цього маленького чоловічка, що дріботів перед ним, на цю поранену землерийку, що вирвалася з капкана і стікала кров'ю. Це його син, його подоба, перед ним усе довге життя, а він уже достатньо настраждався і зараз страждає. Але тортури лише починалися. Одні кати в людини у дитинстві, інші — в юності. І ще нові отруять його зрілі роки. Чи зуміє він зачерствіти, зашкарубнути? Чи зможе захистити себе, захистити кожну мить свого життя від жінки, від вічної присутності цієї жінки, від жінки з жовчним і злим обличчям Горгони? Він задихався від ненависті, але ще дужче задихався від сорому, бо він сам був катом цієї жінки. Він володів нею тільки раз, усього один раз; вона була ніби зачинена у конурі собака, зачинена не на день і не на два, а на всю свою молодість. І довго їй ще вити, закликаючи відсутнього самця. А він, Галеас, чим він тільки не обманював свого голоду: мріями, навіть жестами. І так щовечора, так, щовечора! І щоранку теж... І така сама доля цього недоноска, що народився від їхніх єдиних обіймів, який дріботить зараз, квапиться — куди? Чи знає він сам куди? Хоча хлопець ні разу не озирнувся, він, мабуть, відчув батькову присутність. Галеас раптом зрозумів це: "Він знає, що я йду за ним. Він не старається навіть сховатися від мене і заплутати сліди, він веде мене туди, куди хоче, щоб я йшов за ним". Галеас не наважився уявити собі той кінець, який поспішали прийняти обидва останніх Серне. Тріпотливе листя вістувало близькість річки. Ні, не лісовий цар скакав, наздоганяючи сина в скаженій і останній його скачці, а син сам тягнув розвінчаного і зганьбленого батька до мертвоводдя шлюзу, де влітку купалися голі хлопці. Ось зараз вони досягнуть вогких берегів царства, де мати, де дружина не зможе їх більше терзати. Зараз вони визволяться від Горгони, зараз вони заснуть.

Вони зійшли під покров сосен, що особливо вільно порозросталися через близькість річки. Не діткнута ще морозом папороть була одного зросту з Гійу, і Галеас насилу розгледів у її іржавих брижах синову стрижену голівку. Потім хлопець знову зник за поворотом піщаної стежки. їм міг трапитися смолокур, погонич мулів з млина, мисливець за бекасами. Але всі статисти покинули цей куточок світу, щоб могло нарешті розігратися дійство, яке їм судилося звершити,— один тягнув другого або штовхав його, навіть того не бажаючи? Ніхто ніколи не узнає! І не було інших свідків, окрім велетнів сосен, що тіснилися біля греблі. Вони згоріли потім через рік, у серпні. Сосон ніхто так і не постарався зрубати, і ще довго вони, звуглілі, простягали обгорілі руки до мертвоводдя. І довго ще скидали до небес свої почорнілі голови.

В окрузі вирішили, що Галеас кинувся у воду, щоб урятувати сина, що хлопець учепився йому за шию і потягнув за собою батька. Неясні поголоски, які поширювалися, вмовкли перед зворушливою картиною: син, учепившись рученятами за батька, похитуючи головою, казав: "А як на мене, не так усе це було", він усе одно не міг собі уявити, що ж сталося в дійсності. Та ні, звичайно, ні! Як запідозрити батька, який обожнював свого сина і щодня водив його з собою на цвинтар? "Пан Галеас був простуватий, але щодо здорового глузду — не скажіть, і добрішого за нього нікого не було".

Ніхто не оспорював права фрейлейн на пелерину Гійу, яку вона зняла з мокрого маленького тільця. Стара баронеса втішилася тим, що діти Арбі віднині йменуватимуться де Серне; окрім того, з її життя навіки йшла невістка Поль. Вона поїхала до своїх Мельєрів. "Знову сіла нам на шию",—як вони висловлювалися. Але у неї виявилася злоякісна пухлина. На гладенькій блискучій стіні, в задушливій лікарняній атмосфері (і доглядачка входить з судном, хочете ви чи не хочете, навіть якщо ви не в силі розплющити очей, і морфій, який погано діє на її печінку, і відвідини тітки, невтішної перед лицем величезних і марних видатків, оскільки рецидив неминучий), на цій гладенькій і блискучій стіні іноді, як на екрані, виникала величезна кучерява голова Галеаса, а мавпуля пікнімала над розірваною книжкою, над заллятим чорнилом зошитом свій брудний і стурбований писочок. Невже це їй лише здалося? Дитина йшла берегом, підходила впритул до води: він тремтів, він боявся — ні, не смерті, а холоду. Його батько покрадьки пробирався за ним або, можливо, взяв дитину на руки і сказав:

"Пригорнись до мене міцніше і не обертайся..." Поль не знала цього і не дізнається ніколи. Вона раділа, що смерть її близька. Вона твердила доглядачці, що від морфію їй робиться зле, що при її печінці взагалі не можна робити ніяких уколів, вона бажала випити чашу страждань до останньої краплі не тому, що вірила, ніби існує цей якийсь невидимий світ, де нас чекають замучені нами жертви, де можна впасти навколішки перед тим, хто був довірений нам і загинув з нашої вини. Вона не уявляла собі, що може стати перед судилищем... Вона відповідала лише перед своїм власним сумлінням. Вона прощала собі свою огиду до сина — живого портрета ненависного батька. Вона виригала з себе Серне, бо ніхто не владний над млостю. Але від неї залежало, чи ділити ложе з цим чудовиськом, з цим виродком. Ці обійми, на які вона відповіла, були в її очах воістину смертним гріхом.

Біль часами ставав нестерпним, і, піддавшись спокусі, Поль згоджувалася на укол. Тоді, у хвилини полегкості, вона мріяла про інші життєві шляхи, якими могла б піти. Ось вона — дружина Робера Бордаса, довкола граються здорові хлопці, і спідня губа у них не відвисла, і з неї не стікає слина. Щовечора мужчина бере її в свої обійми. Вона , засинає, пригорнувшись до нього. Вона мріяла про волохаті чоловічі груди, про запах мужчини. Вона не знала, ніч зараз чи день. Біль уже стукав у двері, проникав у неї, вмощувався по-хазяйському і починав повільно її гризти.

"Мати, яка соромиться свого сина і внука, та де ж це бачено?" — думала фрейлейн. Фрейлейн не могла простити своїй хазяйці, що вона так недовго оплакувала Галеаса і Гійу, а можливо, навіть радіє їхній смерті. "Нічого, баронеса поплатяться за це. Арбі не дадуть їм спокійно померти в Серне. Тільки не хочеться повторювати, що мені наказав шофер, тоді, в день похорону! "Садівник, помічник садівника, двоє слуг! Та чи в їхні роки вести такий дім! Мабуть, божеволіють". Я-то знаю, що Арбі вже прицінювалися до місця в богадільні Верделе. Баронеса, зарившись у подушки, заперечливо хитала своєю лисою хижою голівкою. Не поїде вона ні в яку богадільню. Але якщо Арбі захочуть, баронеса поїдуть, і я з ними. Адже баронеса ні за що не наважиться сказати Арбі "ні". Арбі їх зовсім залякали, і мене також".

Сьогодні четвер, уроків не буде. Але сьогодні учитель працює в мерії. Він швидко проводить губкою по спухлому від сну лицю. Чи варто голитися, та й навіщо? Черевиків

а якщо взути ще сабо, то нема чого боятися промочити ноги. Леона пішла до різника. Він слухає, як стукають по черепиці краплі: дощова вода заповнила обидві колії і калюжею розлилася посеред шляху. Коли Леона вернеться, вона

теж не треб;

тепло і в домашніх капцях,

спершу запитає: "Про що ти думаєш?" І він відповість: "Ні про що".

Вони ні разу не говорили про Гійу від того самого дня, коли біля млинового кола знайшли два тіла. Того дня він лише сказав: "Хлопець покінчив самогубством, або його батько..." Але Леона знизала плечима: "Та що ти". І з тих пір вони ні разу не вимовили його імені. Одначе Леона чудово знає, що маленький скелетик у пелерині і низько начоленому капюшоні день і ніч никає в школі, пробирається він і на шкільне подвір'я, але ніколи не грається з дітьми... Леона пішла до різника. Робер Бордас входить до кімнати Жан-П'єра, знімає з полиці "Таємничий острів", книжка сама розгортається все на тій самій сторінці: "І справді, бідолаха мало був не кинувся у струмок, що відокремлював його від лісу; ноги його на мить напружилися, як пружини... Але зараз же ступив крок назад і опустиі ся на землю. Сльози покотилися з його очей. "О, ти плачеш,— вигукнув Сайрес Сміт,—значить, ти знову став людиною!" Пан Бордас сідав на ліжко Жан-П'єра, тримаючи на колінах розгорнуту грубу книжку у червоній оправі. Гійу... Свідомість повільно зріла в цьому хирлявому тільці. Ах, як чудово було б допомогти їй вирватися назовні! Можливо, для цього труду і явився на землю Робер Бордас. В Еколь Нормаль один з викладачів пояснив студентам походження слова "учитель", "наставник", "вихователь". Учитель — той, хто наставляє, хто вчить, той, хто пробуджує людське в людині,— яке ж це прекрасне слово! Можливо, во, на його шляху зустрінуться ще такі, як Гійу. І ради дитини, смерті якої він не запобіг, він ні в чому не відмовить тим, хто прийде до нього. Але ні один з них не буде цим маленьким хлопчиком, померлим тому, що пан Бордас пригрів його якось увечері, а на ранок вигнав, ніби бродячого пса, якого впускають у дім лише на хвилину... Він повернув його пітьмі, і пітьма навік поглинула дитину.