Маятник Фуко - Сторінка 117

Якщо буття таке порожнє і хистке, що може утримуватися лише за допомогою ілюзії тих, хто дошукується його таємниці, тоді справді — як зауважила Ампаро того вечора у шатрі умбанди, після своєї поразки, — тоді справді спасіння немає, ми всі раби, дайте нам пана, ми на нього заслуговуємо...

Але це неможливо. Це неможливо, адже Лія довела мені, що є щось інше, і в мене є доказ цього, він зветься Джуліо і в цю мить бавиться на моріжку, смикаючи козу за хвіст. Це неможливо, бо ж Бельбо двічі сказав "ні".

* * *

Перше своє "ні" він сказав Абулафії, а також тому, хто спробує порушити його таємницю. "Знаєш пароль?" — так звучало запитання. І відповідь, ключ до знання був у слові "ні". У ньому певним чином криється істина, адже воно говорить не лише про те, що магічного слова немає, а й про те, що ми його не знаємо. Але той, хто наважиться це визнати, може про дещо дізнатися, як зміг дізнатися принаймні я.

Друге "ні" він сказав у суботу ввечері, відмовляючись від запропонованого йому порятунку. Він міг би вигадати якусь карту, вказати на одну з тих, які я йому показував, — однаково за допомогою Маятника, підвішеного в таким спосіб, ця зграя навіжених ніколи б не змогла визначити Пуп Світу, а навіть якби й визначила, то витратила б ще кілька десятиліть, щоб дотямити, що це ніякий не Пуп. Натомість "ні", він відмовився схилити голову, він волів померти.

І не перед несамовитою жадобою влади Бельбо відмовився схилити голову, він відмовився схилити її перед відсутністю сенсу. А це означає; він якось відчував: хоч би яке тендітне є наше буття, хоч би яким безконечним і безцільним здається наше допитування світу, існує щось таке, що має більше сенсу, ніж все інше.

Що саме відчув Бельбо — може, в саму вирішальну мить, що дозволило йому заперечити свій останній розпачливий файл і не віддати своєї долі в руки того, хто обіцяв йому якийсь там План? Що він таке зрозумів? Нарешті — що дозволило йому зробити ставку на власне життя, неначе все те, що він мав знати, він відкрив уже давно, не усвідомлюючи цього аж дотепер, і неначе супроти тої його єдиної, істинної, абсолютної таємниці все, що відбувалося в Консерваторії, було безнадійно безглуздим — таким безглуздим, що безглуздо було вперто чіплятись за життя?

Мені чогось бракувало, якоїсь ланки до цього ланцюга. Мені здавалося, ніби мені відомі всі вчинки Бельбо, вчинки його життя та смерті, за винятком якогось одного.

* * *

По прибутті, шукаючи паспорта, я знайшов у кишені ключ від цього будинку. Я взяв його минулого четверга разом із ключем від помешкання Бельбо. Я згадав той день, коли Бельбо показав нам стару шафу, що, як він твердив, містила повне зібрання його творів, тобто його юнацькі спроби. Можливо, Бельбо написав щось таке, чого не могло бути в Абулафії, і, можливо, це щось поховане в ***.

У моєму припущенні не було й краплі здорового глузду. Тим більше підстав — сказав я собі — вважати його вірним. У такому становищі.

Я забрав свою машину і приїхав сюди. .

* * *

Я не знайшов тут навіть старої родички сім'ї Канепа, доглядачки будинку, чи ким там вона була, що ми її бачили тоді. Можливо, за цей час вона теж померла. Тут немає нікого. Я пройшовся по кількох кімнатах, скрізь панував запах вогкості, я навіть подумав, чи не запалити в одній із спалень "панотця". Але у червні нагрівати ліжко нема сенсу, варто лише відчинити вікна, як найде тепле вечірнє повітря.

Відразу по заході сонця місяця не було. Як вночі у Парижі тієї суботи. Місяць зійшов дуже пізно, я побачив його лише тепер; ще менший, ніж у Парижі, він повільно підбивався над нижчими пагорбами, у долині між Брікко та ще одним жовтуватим, мабуть, вижатим пагорбом.

Я приїхав сюди десь близько шостої вечора, ще завидна. Харчів із собою я не привіз ніяких, але потім, блукаючи по будинку, знайшов у кухні ковбасу, підвішену до балки. Я повечеряв ковбасою та свіжою водою близько десятої. Тепер мене мучить спрага, я приніс до кабінету дядька Карло велику карафу з водою, до якої припадаю щодесять хвилин, після чого сходжу вниз, наповнюю її знову і все починається спочатку. Зараз, либонь, третя година. Але я погасив світло і майже не бачу циферблата на годиннику. Я поринув у роздуми, виглядаючи з вікна. На схилах пагорбів видніє щось — наче світлячки, а може, це зірки, що впали з неба. Зрідка проїжджає якась машина, спускається в долину, потім піднімається до маленьких поселень на вершинах пагорбів. Коли Бельбо був хлопцем, усього цього не було. Не було машин, не було цих доріг, уночі вікна були щільно затулені.

Відразу по приїзді я відчинив шафу з юнацькими творами Бельбо. Цілі гори паперу, від шкільних завдань початкової школи до цілих стосів віршів та прози юнацького віку. В юнацькому віці вірші писали всі, відтак справжні поети їх нищили, а погані публікували. Бельбо був занадто розчарований, щоб зберегти їх, і занадто вразливий, щоби знищити. І він поховав їх у шафі дядька Карло.

Я читав протягом кількох годин. А протягом наступних довгих годин, аж до цієї хвилини, розмірковував над останнім текстом, знайденим тоді, коли я вже майже втратив надію.

Не знаю, коли Бельбо міг його написати. Безконечні сторінки, де між рядками переплітаються різні почерки, тобто той самий почерк, але у різні періоди. Схоже на те, що він написав це дуже рано, у шістнадцять або сімнадцять років, відтак потому відклав його і повернувся до нього у двадцять років, а тоді знов у тридцять, а то й пізніше. Відтак він відмовився від писання — аж поки знову почав писати на Абулафії, але під той час не зважився відновити цих рядків, принизити їх електронікою.

Читаючи, я впізнавав добре відому мені історію, події в *** між 1943-м та 1945 роками: дядько Карло, партизани, місія, Чечилія, сурма. Мені був знайомий пролог і теми, якими був одержимий Бельбо у своїй ніжній, захмелілій, розчарованій і стражденній подобі. Література спогадів — він сам добре знав, що це остання схованка негідників.

Але я не літературний критик, я ще раз став Семом Спейдом, шукаючи останнього сліду.

Отже, я знайшов Ключовий Текст. Він становить, очевидно, останній розділ історії Бельбо в ***. Після нього не могло трапитись більше нічого.

119

Корону сурми запалили, і тоді я побачив, як розкрився отвір купола, пречудова вогняна стріла помчала вниз крізь трубу сурми і ввійшла у позбавлені життя тіла. Після цього отвір знову закрився і сурму забрали.

Johann Valentin Andreae.

Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz,

Strassburg, Zetzner, 1616, 6, p. 125-126

У тексті є прогалини, нашарування, тріщини, перекреслені рядки. Я не перечитую, а радше переживаю його.

Це було, мабуть, наприкінці квітня 1945 року. Німецькі армії зазнавали поразки за поразкою, фашисти кинулися врозтіч. У кожному разі *** вже остаточно перейшло під контроль партизанів.

Після останньої битви, про яку Якопо розповів нам у цьому самому будинку (майже два роки тому), в *** зосередилося кілька партизанських бригад, щоб потім ударити на місто. Вони очікували сигналу від лондонського радіо, збираючись виступити, коли Мілан теж буде готовий до повстання.

Прибули також люди з формувань гарібальдійців на чолі з Расом, чорнобородим здорованем, дуже популярним у цих краях: вони були зодягнені в химерні однострої, майже нічим не схожі один на одного, за винятком червоної хустинки та червоної зірки на грудях,зброя в них була якого завгодно походження, хто мав стару рушницю, хто — трофейний автомат. Вони відрізнялися від бригад бадолійців, які мали блакитні хустинки, мундири кольору хакі, подібні до англійських, і автомати-стени найновішої моделі. Союзники допомагали бадолійцям щедрими вантажами, які падали вночі з парашутами після того, як пролітав — що це він робив уже два роки — таємничий Піпетто, англійський літак-розвідник, хоча ніхто не розумів, щó саме він розвідує, оскільки на багато кілометрів навколо ніде не було видно жодного вогника.

Між Гарібальдійцями та бадолійцями були тертя, подейкували, ніби у вечір битви бадолійці кинулися на ворога з вигуками "Вперед, Савойя!", але дехто з них твердив, ніби то була просто звичка, що ж іще можна кричати, йдучи в атаку, це зовсім не означає, що вони конче монархісти, вони теж знають, що в короля чимало гріхів за душею. Гарібальдійці хмикали, гаразд, можна кричати "Савойя", якщо кидаєшся в багнетну атаку в чистому полі, але не тоді, коли вискакуєш зі стеном з-за рогу. Просто ці бадолійці продалися англійцям.

Однак певного modus vivendi було досягнуто, а що для наступу на місто потрібне було єдине командування, то вибір припав на Терці. Він командував найкраще озброєною бригадою, він був найстарший віком, ветеран першої світової війни і герой, що користується довірою в командування союзників.

Наступними днями, трохи випередивши, гадаю, повстання у Мілані, вони вирушили здобувати місто. Надійшли добрі новини, операція виявилася вдалою, переможні бригади поверталися до ***, але не обійшлося без людських втрат, балакали, ніби Рас загинув у битві, а Терці поранено.

Відтак одного пополудня почулося гудіння автомашин, переможні співи, люди збіглись на центральний майдан, на шосе з'явилися перші загони партизанів, які крокували з піднесеними кулаками, прапорами, вимахуючи зброєю з вікон машин та з приступок вантажівок. Уздовж дороги їх уже закидали квітами.

Раптом хтось закричав:

— Рас, Рас!— і це справді був Рас, він сидів навпочіпки на передньому крилі машини марки "додж" зі скуйовдженою бородою; жмутки просяклого потом волосся виглядали з розстебнутої на грудях сорочки, і він, сміючись, вітав юрбу.

Разом із Расом з "доджа" виліз також Рампіні, короткозорий хлопчина, який грав у оркестрі, він був трохи старший за інших, а три місяці тому зник і ходили чутки, ніби він подався до партизанів. І справді, він був тут, із червоною хустинкою на шиї, у куртці кольору хакі і в синіх штанях. То був однострій оркестру дона Тіко, але тепер Рампіні мав ще пояс із кобурою та пістолет. Задяки своїм окулярам із товстими скельцями, через які він зазнав стільки знущань від своїх давніх товаришів по місії, він дивився тепер на дівчат, що юрмилися навколо нього, мов який Флеш Гордон. Якопо питав себе, чи серед натовпу нема часом Чечилії.

За півгодини майдан наповнився різнобарвними партизанами, і натовп почав голосно гукати Терці, вимагаючи промови.

На балконі мерії з'явився блідий Терці, спираючись на милицю, і помахом руки спробував заспокоїти юрбу.