Маятник Фуко - Сторінка 119

Мені важко висловити тодішні почуття Якопо. Фрази у зошиті, які я зараз читав, безладно розривались, уривалися трьома крапками, недомовками. Але було ясно, що в ту мить — ні, він не писав про це, але це було ясно й так, — у ту мить, він оволодівав Чечилією.

* * *

Справа в тому, що тоді Якопо Бельбо не міг цього зрозуміти і не розумів й тоді, коли безтямно писав про себе самого, — що він раз і назавжди відсвяткував свої хімічні зашлюбини, заручини з Чечилією, Лоренцою, Софією, землею та небом. Можливо, єдиний зі смертних, він нарешті довів до завершення Велике Діло.

Ніхто ще не сказав йому, що Ґрааль — це чаша, але водночас і спис, що його сурма, яка підноситься кубком, є водночас зброєю, знаряддям ніжного панування, яке лине до неба і єднає землю з Містичним Полюсом. З єдиною Нерухомою Точкою, яку будь-коли мав Усесвіт, — і яку він лише на ту мить викликав до життя своїм подмухом.

Діоталлеві ще не сказав йому, що можна опинитися в Єсоді, ефірі Основи, знакові найвищого лука, що натягується, аби посилати стріли до Малхут, яка є його метою. Єсод — це крапля, яка стікає зі стріли, щоб породити дерево і плід, це душа світу, адже вона є моментом, коли чоловіча міць в акті породження пов'язує між собою всі стани буття.

Уміти прясти цей Cingulum Veneris означає виправити помилку Деміурга.

* * *

Як можна прожити життя, шукаючи Нагоди і не помічаючи, що вирішальний момент, той, що виправдовує народження і смерть, уже минув? Він не повернеться, але він таки був, незворотний, повний, палкий, щедрий, як і кожне одкровення.

Того дня Якопо Бельбо зазирнув в очі Істині. Єдиній, що була йому дана. Адже істина — в чому він поступово переконувався — надзвичайно стисла (все інше — тільки коментар). Тому він намагався приборкати нетерплячість часу.

Звичайно, тоді він цього не розумів. Ані тоді, коли писав про це, ані тоді, коли вирішив більш ніколи про це не писати.

Це зрозумів я, сьогодні увечері: автор мусить померти, аби читач помітив його істину.

Одержимість Маятником, яка супроводжувала Якопо Бельбо все його доросле життя, була — наче загублені адреси з його сну — образом тієї миті, зафіксованої, а потім забутої, впродовж якої він справді торкнувся склепіння світу. І ця мить, упродовж якої він примусив завмерти час і простір, випускаючи свою стрілу Зенона, не була знаком, симптомом, натяком, образом, відбитком, загадкою: вона була тим, чим була, і не означала нічого іншого. Ця мить не відсилала ні до чого, вона вирівнювала рахунок.

Якопо Бельбо не зрозумів, що він пережив свою хвилину, якої йому мало вистачити на все життя. Він не розпізнав її, він прожив решту своїх днів у пошуках чогось іншого, аж до самої загибелі. А може, він про це підозрював, інакше не повертався б так часто до спогаду про сурму. Але він згадував її як щось таке, що утратив, а не як таке, чим володів.

Я думаю, сподіваюся, молюся, що в ту мить, коли Якопо Бельбо помирав, коливаючись із Маятником, він зрозумів це й умиротворився.

* * *

Нарешті пролунала команда "спочинок". Якопо все одно скорився б, адже йому вже бракувало віддиху. Він урвав контакт, відтак просурмив одну-однісіньку високу ноту, що поволі згасала, просурмив ніжно, аби приготувати світ до меланхолії, яка його очікувала.

Командир сказав:

— Молодець, хлопче. Можеш іти. Чудова сурма.

Настоятель поквапливо відійшов, партизани вирушили до задніх воріт, де їх очікували автомашини, гробарі, засипавши ями, подалися геть. Якопо вийшов останнім. Він ніяк не міг залишити це місце свого щастя.

* * *

На майдані фургона з оркестром не було.

Якопо запитав себе, як це так, невже дон Тіко міг покинути його напризволяще. З часової відстані найімовірнішою відповіддю видавалося те, що сталось якесь непорозуміння, хтось, мабуть, сказав донові Тіко, що хлопця привезуть у долину самі партизани. Але в ту мить Якопо подумав — і не без підстав — що між сигналами "струнко" і "спочинок" проминуло чимало століть, хлопці очікували аж до сивини, аж до смерті, і їхній попіл розвіявся, утворивши легеньку мряку, яка тепер синюватою пеленою вкривала широчінь пагорбів перед його очима.

Якопо залишився сам. У нього за спиною був уже порожній цвинтар, у його руках була сурма, перед ним простяглися пагорби, які дедалі синястіше розпливалися в далечінь у густу безконечність, а над його головою висіло випущене на волю мстиве сонце.

Він вирішив заплакати.

* * *

Але тут з'явився похоронний повіз — зі своїм прибраним, наче імператорський генерал, кремово-чорно-сріблястим автомедонтом, із задрапованими, наче труни, кіньми, чия збруя скидалася на варварські машкари, що залишали відкритими самі очі, з покрученими колонами, які підтримували біло-золотистий ассиро-греко-єгипетський тимпан. Чоловік у трикутному капелюсі затримався на мить перед самотнім сурмачем, і Якопо запитав його:

— Хто відвезе мене додому?

Чоловік приязно кивнув. Якопо підвівся, сів на скриню поруч із ним, і на повозі для мертвих розпочалося його повернення до світу живих. Цей Харон поза службою мовчки поганяв своїх похоронних румаків уздовж краю скелі, Якопо сидів рівно випростаний і величний, стискаючи під пахвою блискучу сурму, увесь поглинутий своєю новою, неочікуваною роллю.

Вони спустилися з пагорбів, на кожному повороті відкривався новий простір виноградників, блакитних від синього каменю, світло сліпило й далі, і через безмежний проміжок часу вони приплуганились до ***. Повіз перетинав майдан, весь у портиках, порожній, як можуть бути порожніми лише майдани у Монферрато о другій годині недільного пообіддя. Якийсь однокласник, що стояв на розі майдану, помітив Якопо на повозі, з сурмою під пахвою, з очима, втопленими у безмежжя, і з захватом помахав йому рукою.

* * *

Якопо вернувся додому, не захотів ані їсти, ані щось розповідати. Він сховався на терасі і почав нищечком грати на сурмі, дмухаючи в неї легко, щоб не збурити тиші сієсти.

До нього підійшов батько і незлостиво, з погідністю людини, яка знає закони життя, сказав йому:

— Через місяць, якщо все буде добре, ми повернемось додому. Годі й думати, щоб ти міг грати на сурмі в місті. Домовласник вижене нас геть. Тожбо спробуй про неї забути. Якщо маєш хист до музики, братимеш уроки фортепіано. — А тоді, бачучи, як зволожились синові очі, додав: — Облиш, дурнику. Чи ти усвідомлюєш, що тяжкі дні вже скінчилися?

Наступного дня Якопо віддав сурму донові Тіко. За два тижні його родина покинула ***, повертаючись лицем до майбутнього.

10. МАЛХУТ

120

"Але вартим осуду здається мені те, що я бачу деяких нерозважливих і дурних ідоловірців, які... наслідують пишноту єгипетського культу і шукають божества, не маючи для цього жодної причини, в екскрементах речей мертвих і бездушних. Усім тим вони беруть на глум не лише божественних і розважних ревнителів, але й нас... а найгірше, що вони тріумфують, бачучи свої божевільні ритуали оточені такою пошаною..." — "Нехай тебе це не турбує, о Моме, сказала Ізіда, адже фатум розпорядився щодо взаємин темряви й світла". — "Але зло полягає в тому, — відповів Мом, — що вони певні, ніби пробувають у світлі".

Giordano Bruno, Spaccio della bestia trionfante, 3

Я повинен знайти умиротворення. Я зрозумів. Хіба не казав хтось із них, що спасіння приходить, коли здійсниться повнота пізнання?

Я зрозумів. Я повинен умиротворитися. Хто це казав, що мир виникає від споглядання ладу, порядку, який ти розумієш, яким насолоджуєшся, порядку, здійсненого до останку, в радості, у тріумфі, коли припиняються всі зусилля? Все стає ясним та прозорим, око спочиває на цілому й на частинах, бачить, як частини прагнуть цілого, вирізняє центр, звідки витікає лімфа, подув, корінь усіх запитань...

Я повинен знемагати від миру. З вікна кабінету дядька Карло я дивлюсь на пагорб, на те, як сходить молодик. Широкий горб Брікко, помірніші спини пагорбів у глибині розповідають історію повільних, сонних хвилювань матері-землі, яка, потягуючись і позіхаючи, в похмурому мерехтінні сотні вулканів утворювала і руйнувала блакитні рівнини. Нема жодних глибинних підземних течій. Земля у своєму напівсні розшаровувалася, замінюючи одну поверхню іншою. Там, де раніше росли амоніти, тепер знаходяться алмази. Там, де раніше росли алмази, зараз ростуть виноградники. Логіка морени, лавини, зсуву. Якщо якийсь камінчик випадково опиниться не на місці, він ворухнеться, зсунеться вниз і, скотившись, залишить порожнє місце (гай-гай, horror vacui !), за ним скотиться інший, ось вам і пагорб. Поверхні. Поверхні поверхонь на поверхнях. Мудрість землі. І Лії. Безодня — це зникання рівнини у вирі. Навіщо поклонятися вирові?

Але чому розуміння не дає мені миру? Як можна любити Долю, якщо вона вбиває тебе так само, як Провидіння або Змова Архонтів? Можливо, я ще не все зрозумів, мені бракує якогось фрагмента, якогось відтинка.

Де це я читав, що у фінальний момент, коли життя, шар за шаром, обросло досвідом, тобі відкривається все — таємниця, могутність, слава, чому ти народився, чому помираєш і як усе це могло б статися по-іншому? Ти мудрий. Але найбільшою мудрістю в цю хвилину є свідомість того, що ти пізнав усе запізно. Усе стає зрозумілим тоді, коли більше нічого розуміти.

Тепер я знаю, що таке Закон Царства бідолашної, розпачливої Малхут, де знайшла притулок Мудрість, навпомацки відшукуючи свою втрачену пишноту. Істина Малхут, єдина істина, що виблискує у ночі сфірот, полягає в тому, що Мудрість опиняється в Малхуті голою, і виявляє, що її власна таємниця полягає у її небутті, за винятком одної миті, останньої миті. Після цього Інші починають усе спочатку.

А слідом за Іншими кидаються шукати безодні дияволісти, безодні, де криється таємниця їхнього божевілля.

* * *

Уздовж складок Брікко простягаються довгі ряди виноградників. Мені це знайоме, я бачив подібні свого часу. Жодне Вчення про Числа ніколи не могло сказати, чи вони виникають на підйомі, чи на спускові. Посеред виноградників, — там ходять босоніж із затвердлими ще змалечку п'ятами, — ростуть персикові дерева. Це жовті персики, які ростуть лише серед виноградників, коли натиснути на персика великим пальцем, його шкірка тріскається, і з нього майже сама собою виходить кісточка, чиста, наче після хімічного очищення, хіба що де-не-де до неї прилипне білий і товстий хробачок м'якуша.