Маятник Фуко - Сторінка 118

Якопо очікував промови, адже все його дитинство, як і дитинство його однолітків, було позначене довгими та історичними промовами дуче, наймудріші цитати з яких вивчали у школі напам'ять, тобто вивчали напам'ять усе, бо мудрою цитатою було кожне речення.

Коли запанувала тиша, Терці хрипким, ледве чутним голосом заговорив. Він сказав:

— Громадяни, друзі. Після стількох болісних жертв... ось ми тут. Слава загиблим за свободу!

Та й годі. Потому він зник у кімнаті.

А тим часом натовп галасував, партизани скидали вгору автомати, стени, рушниці, пускали тріумфальні черги, гільзи дощем сипалися навколо, хлопчаки плуталися під ногами озброєних і цивільних, адже більше не буде нагоди збирати гільзи, цілком можливо, що до кінця місяця війна закінчиться.

* * *

Без людських втрат не обійшлося. Волею жорстокого випадку обидва загиблі були з Сан-Давіде, села, розташованого над***, і родини попросили дозволу поховати їх на невеликому місцевому кладовищі.

Партизанське командування вирішило влаштувати урочистий похорон — вишикувані роти, прибрані мари, муніципальний оркестр, настоятель собору. А також оркестр місії.

Дон Тіко погодився одразу. Насамперед тому, пояснював він, що в нього завжди були антифашистські настрої. Крім того, як шепотілися оркестранти, вже рік він з ними розучував два похоронні марші, і раніше чи пізніше треба було виконати їх прилюдно. А головне, як ляпали язиками сільські злоріки, щоб затерти пам'ять про історію з "Giovinezza" .

А історія з "Giovinezza" була така.

За кілька місяців перед приходом партизанів оркестр дона Тіко вирушив на якийсь храмовий празник, і дорогою їх перестріли чорносорочечники.

— Заграйте "Giovinezza", панотче, — наказав йому капітан, барабанячи пальцями по стволі автомата. Що було робити, дон Тіко не наважився відмовитися. Він сказав:

— Що ж, хлопці, спробуймо, треба рятувати життя. — Він задав ритм, і в *** розляглася така жахлива какофонія, що лише найрозпачливіша надія на порятунок могла б породити певність, що це "Giovinezza". Ганьба для всіх. Ганьба через те, що вони дали згоду грати, говорив пізніше дон Тіко, але насамперед через те, що вони грали, наче партачі. Авжеж, він священик, ще й антифашист, але мистецтво над усе.

Якопо того дня не було. У нього було запалення мигдаликів. Були тільки Аннібале Канталамесса та Піо Бо, і їхня присутність у той час, коли не було Якопо, зробила значний внесок у крах наці-фашизму. Але для Бельбо проблема полягала в іншому, принаймні в ту хвилину, коли він це описував. Він знову проґавив нагоду дізнатися, чи здатен він сказати "ні". Може, саме тому він і загинув, повиснувши на Маятнику.

Словом, похорон було призначено на недільний ранок. На майдані біля собору зібрались усі. Терці з шерегами своїх людей, дядько Карло та дехто з муніципальних достойників з нагородами за першу світову війну, і не мало значення, хто був фашистом, а хто ні, адже йшлося про шану героям. Були також священики, муніципальний оркестр у темному одязі, повози з кіньми, вкритими кремовими, срібними та чорними попонами. Візник був зодягнений, наче наполеонівський маршал, — трикутний капелюх, пелерина і велика накидка таких самих барв, що й кінська збруя. І стояв там оркестр місії, усі в беретах із дашком, у куртках кольору хакі та синіх штанях, стояв, виблискуючи міддю, чорніючи деревом і сяючи тарілками та турецькими барабанами.

*** та Сан-Давіде розділяло п'ять-шість кілометрів звивистої дороги під гору. Цією дорогою в неділю пополудні проходили пенсіонери, граючи в кульки; зігравши партію, вони зупинялися, випивали кілька пляшок вина, знову грали і так далі, аж до каплиці на вершині.

Декілька кілометрів під гору нічого не означає для тих, хто грає в кульки, вони, можливо, нічого не означають і для тих, хто крокує, вишикувавшись шерегами, вдихаючи свіже весняне повітря, зі зброєю за плечима, з напруженим поглядом. І зовсім інша річ крокувати під гору, граючи, з надутими щоками, коли піт стікає струмками і бракне духу. Муніципальний оркестр робив це все життя, а для хлопців з місії це було неабияким випробуванням. Вони трималися мужньо, як герої, дон Тіко вибивав ритм у повітрі, кларнети виснажено скавучали, саксофони засапано мекали, ріжок та сурми квилили в агонії, але вистояли аж до самого села, аж до підніжжя кручі перед цвинтарем. Аннібале Канталамесса та Піо Бо вже давно тільки прикидалися, ніби грають, але Якопо витримав свою роль вівчарки під схвальним оком дона Тіко. Вони виявились на висоті і витримали порівняння з муніципальним оркестром, це підтвердив також Терці та інші командири бригад: молодці, хлопці, це було надзвичайно.

Якийсь командир із блакитною хустинкою та цілою райдугою стрічок з обох світових війн сказав:

— Панотче, нехай ваші хлопці відпочинуть у селі, вони потомились. Ви підійдете на кладовище пізніше, наприкінці. А потім вантажівка відвезе вас до ***.

Музики поквапились до корчми, і муніципальні оркестранти, загартовані безконечними похоронами старі бувальці, без жодного стриму кинулися до столів, замовляючи тельбухи та досхочу вина. Вони залишились тут пити-гуляти аж до вечора. Хлопці дона Тіко, натомість, з'юрмилися коло прилавка, де хазяїн подавав м'ятне морозиво, зелене, наче хімічний дослід. Лід миттю спливав по горлі, викликаючи біль посередині чола, як при синуситі.

Потім вони пішли до цвинтаря, де їх очікував фургон. Хлопці з галасом улізли в нього і, стоячи купою, штовхали один одного інструментами, коли з цвинтаря вийшов той самий командир і сказав:

— Панотче, для фінальної церемонії нам потрібна одна сурма, розумієте, для обряду. Всього на п'ять хвилин.

— Сурма, — професійно сказав дон Тіко. А нещасний власник цього привілею, який об'ївся зеленого морозива і палко мріяв про сімейний обід, ледачий селюк, непроникний для всякого естетичного трепету та будь-якої ідейної солідарності, почав ремствувати, що вже пізно, що він хоче додому, що йому бракує слини і так далі і тому подібне, ставлячи дона Тіко в незручне становище перед командиром.

І тут Якопо, уявляючи собі ніжний образ Чечилії у славі полудня, сказав:

— Якщо він дасть мені сурму, піду я.

Блиск подяки в очах дона Тіко, липке полегшення нікчемного штатного сурмача. Обмін інструментами, наче зміна варти.

* * *

І Якопо рушив на цвинтар, слідом за психопомпом з відзнаками Аддіс-Абеби. Усе навколо було біле — освітлений сонцем мур, могили, квітучі дерева навколо огорожі, ризи настоятеля, готового дати благословення — за винятком збляклих брунатних фотографій на надгробних каменях. І великої барвистої плями, що її утворювали загони вояків, вишикувані перед двома ямами.

— Хлопче, — сказав командир, — стань отут, поруч зі мною, і на мою команду зіграєш "струнко". А потім, на команду, зіграєш "спочинок". Неважко, правда?

Дуже легко. За винятком того, що Якопо ніколи не грав ані "струнко", ані "спочинок".

Він тримав сурму зігнутою правою рукою, сперши її об ребра кінчиком трохи вниз, наче карабін, і чекав, високо піднісши голову, втягнувши живіт і випнувши груди.

Терці виголошував промову сухо, дуже короткими фразами. Якопо думав: щоб засурмити, йому доведеться підвести очі до неба, і його засліпить сонце. Але саме так помирає сурмач, і оскільки помираємо лише раз, варто було зробити це добре.

Тоді командир прошепотів йому:

— Давай. — І почав кричати: — Стру... — А Якопо не знав, як треба грати "струнко".

Мелодія мала бути, либонь, складнішою, але в ту мить він спромігся заграти лише до-мі-соль-до, але цим грубим воякам цього, здавалось, було досить. Фінальне "до" пролунало після того, як він узяв віддих, щоб мати змогу тримати його довше, аби дати йому час — писав Бельбо — досягти сонця.

* * *

Партизани застигли у стійці "струнко". Живі у такій самій непорушності, як і мертві.

* * *

Рухалися лише гробарі, було чутно, як спускаються у ями труни і шарудять шнури, тручись об дерево. Але то був ледь чутний рух, неначе мерехтіння відблиску на кулі, легке миготіння світла, яке означає лише те, що всередині Кулі нічого не змінюється.

Відтак абстрактний звук віддавання військової шани. Настоятель, бурмочучи відповідну формулу, покропив могили, командири наблизились до ям і кожен кинув туди пригорщу землі. І в цю мить за несподіваним наказом гримнув до неба залп — тра-та-та-та-бум — і з квітучих дерев здійнялися, щебечучи, птахи. Але це теж не було рухом, неначе та сама мить поставала з різних перспектив, а споглядати мить у вічності не означає споглядати її у плині часу.

Тому Якопо застиг нерухомо, не чуючи навіть падіння гільз, які котилися йому до ніг, не опускаючи сурми, а далі тримаючи її коло вуст. Стискаючи пальцями клавіші, він завмер у стійці "струнко", з інструментом, спрямованим по діагоналі у височінь. Він і досі сурмив.

Його довжелезна фінальна нота не уривалася: нечутна для присутніх, вона виходила з розтруба сурми, мов легкий подув, подмух повітря, яке він не переставав удмухувати в мундштук, тримаючи язик і губи ледь-ледь розтуленими, не притискаючи їх до міді. Інструмент, не спираючись на лице, утримувався лише напругою ліктів та плечей.

Якопо все сурмив і сурмив цю уявну ноту, відчуваючи, ніби в цю мить він розмотує линву, яка стримувала сонце. Небесне світило застигло у своєму бігові, знерухоміло у полудні, який міг тривати цілу вічність. І все залежало від Якопо: досить йому було урвати цей контакт* відпустити линву — і сонце відстрибне геть, неначе м'ячик, а з ним і день, і всі клопоти цього дня, ця дія без фаз, ця послідовність без минулого і прийдешнього, яка нерухомо розгортається лише тому, що так хотів і міг зробити він.

Якби він перестав дути в сурму, щоб узяти нову ноту, почулося б щось набагато гуркотливіше, ніж автоматні черги, що оглушували його, і годинники знову почали б своє квапливе пульсування.

Усією своєю душею Якопо бажав, щоб командир поруч із ним не звелів грати "спочинок" — я б міг не послухатись, говорив він собі, і так би залишилось назавжди, треба витримати подих скільки можливо.

Гадаю, він увійшов у той стан запаморочення і приголомшення, який охоплює норця, що намагається не випливати на поверхню і хоче продовжити дію інерції, яка тягне його униз.