Метаморфози - Сторінка 21

Розгрібаю його й загрібаю, [97]
596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
599] "Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,-
600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?" — перепитує хрипло.
601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,— за мною.
605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
606] Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.
607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
608] Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда...
609] Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.
610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,
613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
617] Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.

618] Врешті, знемігшись: "Діано, рятуй,— кажу,— поки ще змога,
619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!"
621] Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу
622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
625] Двічі він "Гей, Аретусо!" — гукнув мені,— "гей, Аретусо!"
626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
628] Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить
629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
634] Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки
635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
639] Делія землю пробила, однак,— і в імлі, крізь печери,
640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря".

642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]
643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати
647] На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.
648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю
649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
652] "Славні Афіни — вітчизна моя,— відмовляє прибулий,-
653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром-умію.
655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу".
657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський
661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря".

662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.
663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
665] Стали ще й лаятись, я їм на те: "Не навчила вас, бачу,
666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе".
669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,
670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,
671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
672] Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,
673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.
677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

КНИГА ШОСТА
1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила
2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.
3] Далі подумала: "Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!
4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим".
5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.
6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.
7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,
8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець
9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.
10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,
11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням
12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що
13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.
14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї
15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.
16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.
17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,
18] А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:
19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,
20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила
21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;
22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори
23] Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.
24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,
25] Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!"

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,
27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,
28] И так починає: "Не все, що приносить нам старість повільна,
29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.
30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави
31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.
32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале
33] Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо". [100]
34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,
35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,
36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:
37] "Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.
38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови
39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.
40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням
41] Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.
42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?"
43] їй же богиня: "Прийшла!" — відмовляє,— і вже не бабуся —
44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи
45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,
46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,
47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку
48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,
49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави
51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно
52] Не витрачаючи слів,— розпочати змагання готова.
53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.
54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.
55] Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.
56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо
57] Перебирають його, а коли між нитками основи
58] Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.
59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,
60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.
61] Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала
62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.
63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,
64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.
65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,
66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим
67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.
68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.
69] Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта
71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.
72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька
73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко
74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.
75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору
76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі
77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.
78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79] Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.
80] Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, [101]
81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-
85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —
88] Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли
89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90] В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94] Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала
95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько
96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97] Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.
98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:
99] Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,
100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103] Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу
104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.
105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться
107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира
111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,
113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,
114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.
115] Далі, Нептуне,— й тебе, як Еолову діву здобув ти
116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117] Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.
118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119] Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса
120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:
121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122] Барву.