Метаморфози - Сторінка 22
- Овідій -
Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123] То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.
125] Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126] Далі — й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.
127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]
128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.
129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131] Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136] Мовила злобно: "Живи! Але висни й надалі: така вже
137] Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,-
138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам".
139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140] Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142] Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.
144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149] Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154] Так не втішалась,— хоча й похвалялась усім цим,— як дітьми,
155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159] Так закликала жінок: "Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами".
163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.
165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-
170] "Ну чи не шал,— почала,— щоб богам, про яких тільки чули,
171] Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173] Тантал,— єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174] Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — [103]
175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176] Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179] Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-
189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190] "Ти суходолом,— їй каже,— блукаєш, а я ось — морями",-
191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192] Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.
193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195] Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197] Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200] Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202] Шал цей!" Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204] Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206] "Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213] Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!"
214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215] "Досить!-сказав,— нарікання твої лиш затягують кару".
216] "Досить!" — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.
218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220] Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]
222] На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225] В лоні своєму колись,— завертаючи круто по колу,
226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227] Скрикує: "Горе мені!" — й зі стрілою під серцем ще їде
228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231] В сагайдаку,— за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234] Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.
237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238] Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240] Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243] Щільно грудьми до грудей,— як стріла, тятивою підбита,
244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245] Зойкнули разом вони, й, од раптового —болю скрутившись,
246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253] Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.
259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262] Руки до неба,— "Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-
264] Згляньтесь!" Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] "Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!"
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру.
123] То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.
125] Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126] Далі — й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.
127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]
128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.
129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131] Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136] Мовила злобно: "Живи! Але висни й надалі: така вже
137] Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,-
138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам".
139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140] Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142] Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.
144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149] Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154] Так не втішалась,— хоча й похвалялась усім цим,— як дітьми,
155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159] Так закликала жінок: "Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами".
163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.
165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-
170] "Ну чи не шал,— почала,— щоб богам, про яких тільки чули,
171] Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173] Тантал,— єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174] Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — [103]
175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176] Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179] Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-
189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190] "Ти суходолом,— їй каже,— блукаєш, а я ось — морями",-
191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192] Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.
193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195] Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197] Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200] Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202] Шал цей!" Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204] Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206] "Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213] Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!"
214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215] "Досить!-сказав,— нарікання твої лиш затягують кару".
216] "Досить!" — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.
218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220] Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]
222] На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225] В лоні своєму колись,— завертаючи круто по колу,
226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227] Скрикує: "Горе мені!" — й зі стрілою під серцем ще їде
228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231] В сагайдаку,— за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234] Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.
237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238] Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240] Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243] Щільно грудьми до грудей,— як стріла, тятивою підбита,
244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245] Зойкнули разом вони, й, од раптового —болю скрутившись,
246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253] Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.
259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262] Руки до неба,— "Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-
264] Згляньтесь!" Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.
267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] "Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!"
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру.