Метаморфози - Сторінка 23
- Овідій -
Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. "Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!" —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317] Мовив один з них: "Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] "Ласку яви свою!" — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] "Ласку яви!" — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] "Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?" — І таке розповів супровідник:
331] "Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] "Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!" А малі й простягнули тоді рученята.
360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] "Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній".
370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-
381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають".
382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385] "Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби-то
386] Флейти я зовсім не знав!" Але, поки він кається гірко,
387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає.
389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
401] Після таких от сумних оповідок недавню подію
402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій
405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406] Та від народження він не такий був: плече його ліве
407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]
410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.
412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,
415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:
416] Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,
418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,
419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
420] З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.
424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,
427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-
428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-
430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
432] Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
437] В дім привели й коли І тіс родився,— до свят прилучили.
438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий
439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
441] "Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
443] Свекору пообіцяй,— чималим мені буде дарунком
444] Те, що побачу сестру". Незабаром володар на море
445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.
447] Щойно зустрілись,— правицею тесть свого зятя правицю
448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
452] Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
455] Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]
457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,
460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
462] Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим
464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.
466] Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.
467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
468] Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
469] Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
474] Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,— він хоче
482] Стільки ж разів бути батьком,— чеснішим не став би, одначе.
483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати.
297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. "Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!" —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317] Мовив один з них: "Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] "Ласку яви свою!" — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] "Ласку яви!" — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] "Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?" — І таке розповів супровідник:
331] "Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] "Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!" А малі й простягнули тоді рученята.
360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] "Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній".
370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-
381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають".
382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385] "Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби-то
386] Флейти я зовсім не знав!" Але, поки він кається гірко,
387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає.
389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
401] Після таких от сумних оповідок недавню подію
402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій
405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406] Та від народження він не такий був: плече його ліве
407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]
410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.
412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,
415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:
416] Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,
418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,
419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
420] З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.
424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,
427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-
428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-
430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
432] Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
437] В дім привели й коли І тіс родився,— до свят прилучили.
438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий
439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
441] "Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
443] Свекору пообіцяй,— чималим мені буде дарунком
444] Те, що побачу сестру". Незабаром володар на море
445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.
447] Щойно зустрілись,— правицею тесть свого зятя правицю
448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
452] Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
455] Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]
457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,
460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
462] Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим
464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.
466] Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.
467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
468] Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
469] Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
474] Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,— він хоче
482] Стільки ж разів бути батьком,— чеснішим не став би, одначе.
483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати.