Метаморфози - Сторінка 24
- Овідій -
Зрадівши, складає
484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх
485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.
494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496] "Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір,
497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-
498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину.
502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!" [110]
504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509] Втім, "прощавай" він заледве промовив: раптове ридання
510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.
511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-
513] "Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!"
514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.
519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,
523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.
531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533] "Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.
539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-
544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!"
549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1
551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни.
564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!
571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,
575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —
578] Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
580] Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,
582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
586] Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні домети.
587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593] Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597] Голосом диким "Евое!" кричить, і виламує двері, [112]
598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.
601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-
602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609] Вчинено,— знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610] Гніву свого вже й сама не вміщає. "Облиш побиватись! —
611] Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615] І винуватця біди — лиходія Терея— у пломінь
616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619] Тільки вагаюсь — на що". Поки так гарячилася Прокна,
620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621] Що їй робить. Подивившись на нього: "Який же ти схожий,
622] Сину, на батька свого!" Проказала і більше — ні слова:
623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626] Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.
628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631] Потім, по черзі на них поглядаючи: "Ні, не зворушить,-
632] Каже,— ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633] "Мамо!" — він кличе мене; але їй не промовити: "Сестро!"
634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин".
636] Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640] "Матінко! Мамо!" — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641] Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]
645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646] Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648] "Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа,
649] Бути не може ніхто". Тож рабів одіслала й прислугу.
650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-
655] "Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині". Той озирнувся,
656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-
657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659] Кинула просто в обличчя Тереєві.
484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх
485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.
494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496] "Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір,
497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-
498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину.
502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!" [110]
504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509] Втім, "прощавай" він заледве промовив: раптове ридання
510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.
511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-
513] "Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!"
514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.
519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,
523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.
531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533] "Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.
539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-
544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!"
549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1
551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни.
564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!
571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,
575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —
578] Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
580] Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,
582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
586] Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні домети.
587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593] Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597] Голосом диким "Евое!" кричить, і виламує двері, [112]
598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.
601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-
602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609] Вчинено,— знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610] Гніву свого вже й сама не вміщає. "Облиш побиватись! —
611] Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615] І винуватця біди — лиходія Терея— у пломінь
616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619] Тільки вагаюсь — на що". Поки так гарячилася Прокна,
620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621] Що їй робить. Подивившись на нього: "Який же ти схожий,
622] Сину, на батька свого!" Проказала і більше — ні слова:
623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626] Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.
628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631] Потім, по черзі на них поглядаючи: "Ні, не зворушить,-
632] Каже,— ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633] "Мамо!" — він кличе мене; але їй не промовити: "Сестро!"
634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин".
636] Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640] "Матінко! Мамо!" — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641] Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]
645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646] Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648] "Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа,
649] Бути не може ніхто". Тож рабів одіслала й прислугу.
650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-
655] "Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині". Той озирнувся,
656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-
657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659] Кинула просто в обличчя Тереєві.