Метаморфози - Сторінка 39
- Овідій -
І однакову рану
721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
725] Жар не вщухає, однак,— і вже дівчина дівчини прагне.
726] Сльози насилу тамуючи,— "Що маю діяти,— каже,-
727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-
730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-
737] Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]
738] Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-
743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.
745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,
750] В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама— вона рада —
753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
754] Світ сколихни,— хоч би люди й боги потрудились для тебе.
755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,— проти.
759] На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
763] Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?"
764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-
767] Як тут весілля справлять? —то знамення якесь лиховісне
768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін
770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: "Ісідо,
773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла
774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
776] В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
778] Систрів, усе, що ти мовила,— все береже моя пам ять.
779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
780] Не поплатилась,— у цьому твоя і заслуга, й порада.
781] Зглянься ж на нас, поможи!" — й на очах забриніли їй сльози.
782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]
785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
786] Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
792] Радістю серце сповніть,— і вони обдаровують храми,
793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:
794] "Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс".
795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
797] Стали — й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.
КНИГА ДЕСЯТА
1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї
2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський
3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.
4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,
5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.
6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —
7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.
8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,
9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,
10] Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.
11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський
12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.
13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.
14] Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,
15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу
16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,
17] Мовив: "О ви, божества попідземного світу, куди ми
18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!
19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних
20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти
21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,
22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-
23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила
24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.
25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові
26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,
27] В вашому ж— мабуть, не так. А проте в його силу я вірю
28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню
29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,
30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки
31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!
32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,
33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.
34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]
35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.
36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією
37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.
38] Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі
39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!"
40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,
41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,
42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.
43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну
44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.
45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,
46] Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.
47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.
48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх
49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.
50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:
51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом
52] Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.
53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,
54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.
55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-
56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,
57] Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.
58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-
59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.
60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,
61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?
62] Тільки востаннє гукнула: "Прощай!" — та до нього долинув
63] Шепіт,— і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.
64] Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,
65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник
66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.
67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.
68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем
69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,
70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе
71] Пристрасно,— скелі тепер на раменах вологої Іди.
72] Як не благав, як не рвавсь він назад,— перевізник на той бік
73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно
74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.
75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.
76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,
77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.
78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий
79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]
82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.
83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.
86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-
90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;
92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,
93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —
100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.
101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.
104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,
105] Тільки-но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні.
106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.
108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський
110] Жив собі олень колись.
721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
725] Жар не вщухає, однак,— і вже дівчина дівчини прагне.
726] Сльози насилу тамуючи,— "Що маю діяти,— каже,-
727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-
730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-
737] Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]
738] Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-
743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.
745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,
750] В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама— вона рада —
753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
754] Світ сколихни,— хоч би люди й боги потрудились для тебе.
755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,— проти.
759] На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
763] Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?"
764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-
767] Як тут весілля справлять? —то знамення якесь лиховісне
768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін
770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: "Ісідо,
773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла
774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
776] В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
778] Систрів, усе, що ти мовила,— все береже моя пам ять.
779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
780] Не поплатилась,— у цьому твоя і заслуга, й порада.
781] Зглянься ж на нас, поможи!" — й на очах забриніли їй сльози.
782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]
785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
786] Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
792] Радістю серце сповніть,— і вони обдаровують храми,
793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:
794] "Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс".
795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
797] Стали — й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.
КНИГА ДЕСЯТА
1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї
2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський
3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.
4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,
5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.
6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —
7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.
8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,
9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,
10] Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.
11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський
12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.
13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.
14] Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,
15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу
16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,
17] Мовив: "О ви, божества попідземного світу, куди ми
18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!
19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних
20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти
21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,
22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-
23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила
24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.
25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові
26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,
27] В вашому ж— мабуть, не так. А проте в його силу я вірю
28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню
29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,
30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки
31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!
32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,
33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.
34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]
35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.
36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією
37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.
38] Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі
39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!"
40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,
41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,
42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.
43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну
44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.
45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,
46] Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.
47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.
48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх
49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.
50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:
51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом
52] Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.
53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,
54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.
55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-
56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,
57] Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.
58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-
59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.
60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,
61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?
62] Тільки востаннє гукнула: "Прощай!" — та до нього долинув
63] Шепіт,— і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.
64] Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,
65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник
66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.
67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.
68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем
69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,
70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе
71] Пристрасно,— скелі тепер на раменах вологої Іди.
72] Як не благав, як не рвавсь він назад,— перевізник на той бік
73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно
74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.
75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.
76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,
77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.
78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий
79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]
82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.
83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.
86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-
90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;
92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,
93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —
100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.
101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.
104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,
105] Тільки-но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні.
106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.
108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський
110] Жив собі олень колись.