Метаморфози - Сторінка 42
- Овідій -
І далі — без ліку.
472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
473] Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив
474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-
476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —
480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.
481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
482] Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,
483] Руки до неба звела: "О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
484] Ласку ще мають у вас,— на сумну заслужила я кару,
485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
486] Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!"
488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
491] Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.
492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
493] Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,
494] Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.
495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
497] "Задеревіти б скоріш!" — не втерпіла вона, й за хвилину
498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-
500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.
503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]
505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-
518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...
520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше,
523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.
525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.
533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-
535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543] Слухають добрих порад!). "Полохливих одважно виловлюй,-
544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага!
545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-
547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184]
552] Як я ненавиджу їх!" Він питає чому. А Венера:
553] "Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя
555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557] Тут на землі!" Й прилягла. На траві спочиває — до нього
558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:
560] "Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: "Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш".
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: "Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!"
573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] "Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?"
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-
580] Тільки руками сплеснув. "Надаремно над вами,— промовив,-
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився".
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. "Та чому б і мені в перегонах,-
585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!" Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.
588] "Скіфська стріла так не мчить",— захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.
600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-
602] "Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —
603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.
607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!"
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: "Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна" як на мене!
614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!" —
636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: "Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє".
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,-
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого.
472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
473] Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив
474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-
476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —
480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.
481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
482] Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,
483] Руки до неба звела: "О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
484] Ласку ще мають у вас,— на сумну заслужила я кару,
485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
486] Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!"
488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
491] Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.
492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
493] Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,
494] Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.
495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
497] "Задеревіти б скоріш!" — не втерпіла вона, й за хвилину
498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-
500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.
503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]
505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-
518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...
520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше,
523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.
525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.
533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-
535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543] Слухають добрих порад!). "Полохливих одважно виловлюй,-
544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага!
545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-
547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184]
552] Як я ненавиджу їх!" Він питає чому. А Венера:
553] "Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя
555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557] Тут на землі!" Й прилягла. На траві спочиває — до нього
558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:
560] "Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: "Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш".
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: "Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!"
573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] "Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?"
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-
580] Тільки руками сплеснув. "Надаремно над вами,— промовив,-
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився".
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. "Та чому б і мені в перегонах,-
585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!" Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.
588] "Скіфська стріла так не мчить",— захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.
600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-
602] "Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —
603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.
607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!"
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: "Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна" як на мене!
614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!" —
636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: "Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє".
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,-
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого.