Метаморфози - Сторінка 49
- Овідій -
Одначе, найкраще
185] З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,
186] Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру
187] Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —
188] Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.
189] Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда,
190] Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,
191] Значить, Ахілле, й твоїх,— бо й ти земляком їй доводивсь,-
192] Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.
193] Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору
194] Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —
195] Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто
196] Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,
197] й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.
198] Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,-
199] "Сміло,— їй каже Нептун,— попроси, чого серце бажає,-
200] І не відмовлю тобі". (Поголоска й про те сповіщала).
201] "Кривда велика — велике й прохання,— сказала Кеніда,-
202] Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині
203] Жінкою. Цим ощасливиш мене!" Поки так говорила,
204] Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.
205] Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй
206] Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим
207] Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.
208] Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає
209] Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.
210] З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів
211] Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних-
212] Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.
213] Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.
214] Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,
215] Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.
216] Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,
217] Сяє чудовим лицем. "Пощастило ж тобі, Пірітою",-
218] Всі були певні того. Проте мало що не помилились:
219] Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, [211]
220] Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди
221] Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.
222] Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.
223] Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває
224] Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,
225] Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.
226] Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.
227] Першим озвався Тесей: "Чи аж так оп янів ти, Евріте,
228] Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,
229] Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?"
230] Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,
231] Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.
232] Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати
233] На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,
234] Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.
235] Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому
236] З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,
237] Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.
238] Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,
239] З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,
240] Б ється Евріт. Роз ярились, побачивши кров свого брата,
241] Звірі двовиді. "До зброї! До зброї!" :-гуртом заревіли.
242] Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,
243] Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.
244] Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!
245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,— й замість обличчя
251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
255] Ніжку стола, вклав Пелат,— і той голову звісив на груди.
256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-
257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.
258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
259] Оком жахним, прохрипів: "Чи не можна б і ним скористатись?"
260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.
263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
264] З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.
265] "Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!" —
266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]
267] Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.
268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —
269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.
271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,
275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,
276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару
277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,
281] Цілого воза вантаж,— на плече його взяв, та жбурнути
282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,— Комета.
284] Рет, посміхнувшись, на те: "Залишається лиш побажати,
285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!"
286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.
289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
291] Першим пушком,— "Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
292] Ще й похвалятись?" — озвався Евагр. Але Рет йому й слова
293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,
296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-
297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.
301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-
304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,— за ними;
306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий
307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
308] "Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!"
309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта —
311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,
312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
313] Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]
314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.
315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— "Вино будеш пити
321] Стіксом розмішане",— мовив Форбант і метнув блискавично
322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.
326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши
328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,— говорили,
332] Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця
333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.
336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
339] Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.
340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.
350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.
354] Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
355] Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу
356] Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.
357] З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.
358] Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару
359] З волі Паллади — Щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
360] Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону [214]
361] Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
362] За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
363] Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
364] Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.
365] Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,-
366] Так обізвався: "Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
367] Заупокійний мій дар!" І розгонисто в Демолеонта
368] Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
369] Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна' задзвеніло
370] В кістці твердій.
185] З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,
186] Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру
187] Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —
188] Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.
189] Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда,
190] Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,
191] Значить, Ахілле, й твоїх,— бо й ти земляком їй доводивсь,-
192] Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.
193] Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору
194] Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —
195] Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто
196] Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,
197] й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.
198] Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,-
199] "Сміло,— їй каже Нептун,— попроси, чого серце бажає,-
200] І не відмовлю тобі". (Поголоска й про те сповіщала).
201] "Кривда велика — велике й прохання,— сказала Кеніда,-
202] Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині
203] Жінкою. Цим ощасливиш мене!" Поки так говорила,
204] Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.
205] Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй
206] Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим
207] Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.
208] Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає
209] Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.
210] З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів
211] Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних-
212] Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.
213] Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.
214] Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,
215] Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.
216] Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,
217] Сяє чудовим лицем. "Пощастило ж тобі, Пірітою",-
218] Всі були певні того. Проте мало що не помилились:
219] Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, [211]
220] Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди
221] Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.
222] Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.
223] Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває
224] Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,
225] Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.
226] Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.
227] Першим озвався Тесей: "Чи аж так оп янів ти, Евріте,
228] Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,
229] Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?"
230] Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,
231] Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.
232] Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати
233] На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,
234] Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.
235] Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому
236] З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,
237] Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.
238] Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,
239] З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,
240] Б ється Евріт. Роз ярились, побачивши кров свого брата,
241] Звірі двовиді. "До зброї! До зброї!" :-гуртом заревіли.
242] Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,
243] Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.
244] Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!
245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,— й замість обличчя
251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
255] Ніжку стола, вклав Пелат,— і той голову звісив на груди.
256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-
257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.
258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
259] Оком жахним, прохрипів: "Чи не можна б і ним скористатись?"
260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.
263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
264] З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.
265] "Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!" —
266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]
267] Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.
268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —
269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.
271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,
275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,
276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару
277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,
281] Цілого воза вантаж,— на плече його взяв, та жбурнути
282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,— Комета.
284] Рет, посміхнувшись, на те: "Залишається лиш побажати,
285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!"
286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.
289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
291] Першим пушком,— "Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
292] Ще й похвалятись?" — озвався Евагр. Але Рет йому й слова
293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,
296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-
297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.
301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-
304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,— за ними;
306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий
307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
308] "Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!"
309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта —
311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,
312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
313] Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]
314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.
315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— "Вино будеш пити
321] Стіксом розмішане",— мовив Форбант і метнув блискавично
322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.
326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши
328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,— говорили,
332] Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця
333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.
336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
339] Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.
340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.
350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.
354] Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
355] Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу
356] Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.
357] З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.
358] Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару
359] З волі Паллади — Щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
360] Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону [214]
361] Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
362] За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
363] Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
364] Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.
365] Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,-
366] Так обізвався: "Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
367] Заупокійний мій дар!" І розгонисто в Демолеонта
368] Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
369] Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна' задзвеніло
370] В кістці твердій.