Метаморфози - Сторінка 55
- Овідій -
За ними
662] Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть.
663] Страх переважив братерське чуття, і сестер-утікачок
664] Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість:
665] Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви
666] Десять протриматись років змогли, не було біля нього!
667] Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно,
668] Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши,
669] Скрикнули: "Батьку-Ліею, рятуй!" І подав допомогу
670] їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним —
671] Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили,
672] Я того знати не міг, пояснити не годен і нині.
673] Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних
674] Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!"
675] Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше
676] Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати.
677] Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба.
678] Велено їм до праматері, до берегів, де почався
679] Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов:
680] Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж
681] Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього
682] З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній.
683] Отже, Терсей переслав; Алкон-беотієць із Гіли
684] Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі.
685] Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому:
686] Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах.
687] А перед містом — похід похоронний, вогні та могили,
688] Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі;
689] Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали
690] Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте
691] Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах. [235]
692] Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок.
693] Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє,
694] Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно
695] Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі,
696] Вогнище палять високе для них на почесному місці.
697] Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно,
698] З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ —
699] Названо. Матері прах урочисто вони проводжали.
700] Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи,
701] Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера.
702] Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві
703] Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий,
704] Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах.
705] Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку
706] Тевкри, й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям
707] Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши,
708] До побережжя Авсонського прагнуть— чимшвидше дістатись.
709] Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади
710] їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло.
711] Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос,
712] І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,-
713] Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї
714] Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю,
715] Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня.
716] Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними,
717] І Хаонійська затока, де діти владики Молосса,
718] Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом.
719] Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі,
720] їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби
721] Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив.
722] Певні свого майбуття,— бо ж усе їм Пріама нащадок,
723] Віщий Гелен, роз'яснив,— відтіля в сіканійську затоку
724] Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами.
725] Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра.
726] Другий з клинів, Лілібей,— до Зефірів ласкавих, а третій,
727] Пелор,— до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея.
728] Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах
729] Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї.
730] Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.
731] Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;
732] Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,
733] Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —
734] Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.
735] Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,
736] Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —
737] І про закоханих часто з насмішкою оповідала.
738] їй Галатея, волосся чесати якось доручивши, [236]
739] Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:
740] "Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,
741] Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!
742] Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,
743] Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,
744] Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа,
745] Що закохавсь". Говорити їй тут перешкодили сльози.
746] Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем
747] І, звеселивши її,— "Розкажи, дорога,— попросила,-
748] Що за причина була — довірся мені! — твого болю".
749] А Нереїда таке повідає Кратеїній доні:
750] "Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.
751] Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,
752] Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.
753] Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору
754] Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.
755] Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно.
756] Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:
757] Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця,— не знаю:
758] Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,
759] Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий
760] Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще
761] Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу
762] Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,
763] Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —
764] Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:
765] Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,
766] Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.
767] Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?
768] Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —
769] Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.
770] Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни,
771] Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден.
772] До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:
773] "Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине".
774] "Ти помиляєшся,— той засміявсь,— найдурніший з пророків:
775] Інша вже цілого вкрала мене!" Й віщуванням — намарно! —
776] Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя
777] Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.
778] Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий
779] Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.
780] Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий.
781] Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.
782] Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши
783] Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,
784] Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші
785] Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі, [237]
786] Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,
787] Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась
788] До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі.
789] "Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри,
790] Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,
791] Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,
792] Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,
793] Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;
794] Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,
795] Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,
796] М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.
797] І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.
798] Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,
799] Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,
800] Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,
801] Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,
802] Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,
803] Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,
804] Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша,
805] І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки
806] Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає
807] Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.
808] Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,
809] Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.
810] Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,
811] Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку
812] Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,
813] Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,
814] Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.
815] В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,
816] Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину
817] Й сливи; не тільки такі," що від соку темніють, а й інші —
818] Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.
819] Підеш за мене"-й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід
820] Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.
821] Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало
822] Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.
823] Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:
824] Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —
825] Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,
826] Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.
827] Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.
828] Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.
829] Є досхочу молока білосніжного; з нього частина
830] Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.
831] Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки
832] Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі; [238]
833] Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —
834] їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.
835] Схожі, мов крапля води,— було б легко тобі помилитись.
836] На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток
837] Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!
838] Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!
839] О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!
840] Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно
841] Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.
842] Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший
843] Тілом від мене,— чував я од вас, що якийсь там Юпітер
844] Начебто правити мав.
662] Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть.
663] Страх переважив братерське чуття, і сестер-утікачок
664] Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість:
665] Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви
666] Десять протриматись років змогли, не було біля нього!
667] Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно,
668] Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши,
669] Скрикнули: "Батьку-Ліею, рятуй!" І подав допомогу
670] їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним —
671] Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили,
672] Я того знати не міг, пояснити не годен і нині.
673] Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних
674] Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!"
675] Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше
676] Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати.
677] Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба.
678] Велено їм до праматері, до берегів, де почався
679] Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов:
680] Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж
681] Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього
682] З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній.
683] Отже, Терсей переслав; Алкон-беотієць із Гіли
684] Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі.
685] Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому:
686] Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах.
687] А перед містом — похід похоронний, вогні та могили,
688] Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі;
689] Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали
690] Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте
691] Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах. [235]
692] Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок.
693] Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє,
694] Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно
695] Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі,
696] Вогнище палять високе для них на почесному місці.
697] Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно,
698] З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ —
699] Названо. Матері прах урочисто вони проводжали.
700] Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи,
701] Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера.
702] Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві
703] Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий,
704] Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах.
705] Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку
706] Тевкри, й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям
707] Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши,
708] До побережжя Авсонського прагнуть— чимшвидше дістатись.
709] Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади
710] їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло.
711] Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос,
712] І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,-
713] Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї
714] Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю,
715] Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня.
716] Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними,
717] І Хаонійська затока, де діти владики Молосса,
718] Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом.
719] Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі,
720] їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби
721] Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив.
722] Певні свого майбуття,— бо ж усе їм Пріама нащадок,
723] Віщий Гелен, роз'яснив,— відтіля в сіканійську затоку
724] Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами.
725] Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра.
726] Другий з клинів, Лілібей,— до Зефірів ласкавих, а третій,
727] Пелор,— до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея.
728] Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах
729] Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї.
730] Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.
731] Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;
732] Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,
733] Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —
734] Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.
735] Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,
736] Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —
737] І про закоханих часто з насмішкою оповідала.
738] їй Галатея, волосся чесати якось доручивши, [236]
739] Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:
740] "Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,
741] Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!
742] Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,
743] Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,
744] Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа,
745] Що закохавсь". Говорити їй тут перешкодили сльози.
746] Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем
747] І, звеселивши її,— "Розкажи, дорога,— попросила,-
748] Що за причина була — довірся мені! — твого болю".
749] А Нереїда таке повідає Кратеїній доні:
750] "Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.
751] Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,
752] Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.
753] Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору
754] Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.
755] Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно.
756] Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:
757] Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця,— не знаю:
758] Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,
759] Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий
760] Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще
761] Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу
762] Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,
763] Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —
764] Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:
765] Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,
766] Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.
767] Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?
768] Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —
769] Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.
770] Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни,
771] Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден.
772] До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:
773] "Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине".
774] "Ти помиляєшся,— той засміявсь,— найдурніший з пророків:
775] Інша вже цілого вкрала мене!" Й віщуванням — намарно! —
776] Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя
777] Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.
778] Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий
779] Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.
780] Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий.
781] Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.
782] Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши
783] Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,
784] Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші
785] Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі, [237]
786] Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,
787] Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась
788] До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі.
789] "Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри,
790] Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,
791] Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,
792] Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,
793] Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;
794] Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,
795] Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,
796] М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.
797] І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.
798] Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,
799] Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,
800] Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,
801] Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,
802] Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,
803] Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,
804] Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша,
805] І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки
806] Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає
807] Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.
808] Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,
809] Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.
810] Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,
811] Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку
812] Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,
813] Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,
814] Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.
815] В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,
816] Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину
817] Й сливи; не тільки такі," що від соку темніють, а й інші —
818] Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.
819] Підеш за мене"-й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід
820] Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.
821] Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало
822] Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.
823] Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:
824] Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —
825] Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,
826] Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.
827] Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.
828] Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.
829] Є досхочу молока білосніжного; з нього частина
830] Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.
831] Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки
832] Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі; [238]
833] Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —
834] їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.
835] Схожі, мов крапля води,— було б легко тобі помилитись.
836] На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток
837] Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!
838] Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!
839] О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!
840] Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно
841] Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.
842] Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший
843] Тілом від мене,— чував я од вас, що якийсь там Юпітер
844] Начебто правити мав.