Метаморфози - Сторінка 53
- Овідій -
Та йому й невтямки, що тим самим
298] Він посягає на честь величавого духом Ахілла.
299] Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить,— злочинці:
300] Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.
301] їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.
302] З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.
303] Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж
304] Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,
305] Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?
306] Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,
307] Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,
308] Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,
309] Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.
310] Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,
311] Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки
312] Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.
313] Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,-
314] В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:
315] Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий [227]
316] Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,
317] Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.
318] Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.
319] Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії-й щирості досить!
320] Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,-
321] Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона
322] Піде й зм якшить того мужа, який од недуги та гніву
323] Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!
324] їда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв
325] Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу,
326] Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,
327] Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.
328] Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,
329] На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри
330] На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:
331] Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров ю моєю,-
332] Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,-
333] Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,
334] й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,
335] Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,
336] Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,
337] Як на виду в ворогів я Мі нерви фрігійської образ
338] Викрав із храму... Й зі мною Еант порівнятися хоче?
339] Без того образу нам не судилося Трою здобути.
340] Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа
341] Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен
342] Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,
343] Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —
344] В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську
345] Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!
346] Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,
347] Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!
348] В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:
349] Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.
350] Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,
351] Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.
352] Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —
353] З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.
354] Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,
355] Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,-
356] Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший,
357] І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона,
358] Й Ідоменей "або ще й Меріон — його співвітчизник.
359] Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:
360] В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене,
361] В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця
362] Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. [228]
363] Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.
364] Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає
365] Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.
366] Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище
367] Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки
368] Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму
369] Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.
370] Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,
371] Стільки тривожних років був на варті загальної справи.
372] Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!
373] Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:
374] Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.
375] Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,
376] Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;
377] Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,
378] Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,-
379] Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,-
380] Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,-
381] Дайте хоч їй!" — і вказав їм рукою на образ Мі нерви.
382] Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:
383] Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.
384] Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду
385] Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.
386] Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,-
387] "Може, й на цю навіть,— вигукнув,— зброю Улісс посягає?
388] Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців
389] Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров ю.
390] Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!"
391] Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,
392] Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.
393] Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові
394] Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу
395] Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому
396] Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.
397] На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —
398] Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.
399] А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла
400] й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством
401] Слави лихої зажив,— щоби стріли тірінфські здобути.
402] Тільки тоді," коли з власником разом їх грекам'доставив,
403] Під довголітню війну було рису підведено крайню.
404] З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,
405] Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:
406] Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,
407] Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.
408] Діє палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.
409] Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама [229]
410] Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —
411] Марно вона простягала до неба долоні благальні.
412] Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах
413] До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,
414] Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.
415] Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.
416] Звідки йому нещодавно показувать мати любила
417] Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.
418] Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,
419] Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.
420] "Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" — розридались троянки.
421] З димних виходять осель, до землі припадають устами.
422] На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,
423] Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.
424] Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-
425] Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл
426] їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.
427] Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий
428] Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
429] Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,
430] Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате
431] Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько
432] На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.
433] Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав
434] Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.
435] Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар
436] Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.
437] І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,-
438] Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.
439] В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.
440] Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.
441] Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —
442] Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба
443] Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,
444] Несправедливим мечем Агамемнона брГався скарати.
445] "Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!
446] Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!
447] Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —
448] Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!" —
449] Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,
450] Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —
451] Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають
452] І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.
453] Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.
454] Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,
455] Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї
456] З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— [230]
457] "Чи не пора вже,— промовила,— кров благородну пролити?
458] Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди
459] Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.-
460] Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,
461] Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.
462] От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!
463] Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе
464] Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.
465] Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,
466] Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча
467] Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого
468] Смертю моєю власкавити хоче,— прийме він радше
469] Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання
470] Все ж відгукнетесь,— адже вас Пріама дочка закликає,
471] Не полонянка,— без викупу матері тіло віддайте:
472] Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,-
473] Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?"
474] Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва
475] Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу
476] Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.
477] Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,
478] Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.
479] Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока
480] Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.
481] Мертву троянки взяли.
298] Він посягає на честь величавого духом Ахілла.
299] Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить,— злочинці:
300] Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.
301] їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.
302] З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.
303] Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж
304] Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,
305] Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?
306] Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,
307] Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,
308] Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,
309] Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.
310] Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,
311] Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки
312] Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.
313] Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,-
314] В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:
315] Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий [227]
316] Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,
317] Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.
318] Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.
319] Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії-й щирості досить!
320] Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,-
321] Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона
322] Піде й зм якшить того мужа, який од недуги та гніву
323] Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!
324] їда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв
325] Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу,
326] Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,
327] Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.
328] Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,
329] На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри
330] На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:
331] Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров ю моєю,-
332] Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,-
333] Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,
334] й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,
335] Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,
336] Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,
337] Як на виду в ворогів я Мі нерви фрігійської образ
338] Викрав із храму... Й зі мною Еант порівнятися хоче?
339] Без того образу нам не судилося Трою здобути.
340] Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа
341] Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен
342] Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,
343] Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —
344] В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську
345] Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!
346] Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,
347] Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!
348] В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:
349] Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.
350] Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,
351] Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.
352] Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —
353] З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.
354] Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,
355] Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,-
356] Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший,
357] І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона,
358] Й Ідоменей "або ще й Меріон — його співвітчизник.
359] Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:
360] В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене,
361] В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця
362] Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. [228]
363] Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.
364] Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає
365] Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.
366] Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище
367] Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки
368] Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму
369] Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.
370] Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,
371] Стільки тривожних років був на варті загальної справи.
372] Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!
373] Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:
374] Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.
375] Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,
376] Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;
377] Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,
378] Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,-
379] Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,-
380] Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,-
381] Дайте хоч їй!" — і вказав їм рукою на образ Мі нерви.
382] Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:
383] Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.
384] Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду
385] Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.
386] Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,-
387] "Може, й на цю навіть,— вигукнув,— зброю Улісс посягає?
388] Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців
389] Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров ю.
390] Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!"
391] Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,
392] Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.
393] Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові
394] Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу
395] Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому
396] Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.
397] На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —
398] Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.
399] А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла
400] й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством
401] Слави лихої зажив,— щоби стріли тірінфські здобути.
402] Тільки тоді," коли з власником разом їх грекам'доставив,
403] Під довголітню війну було рису підведено крайню.
404] З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,
405] Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:
406] Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,
407] Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.
408] Діє палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.
409] Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама [229]
410] Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —
411] Марно вона простягала до неба долоні благальні.
412] Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах
413] До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,
414] Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.
415] Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.
416] Звідки йому нещодавно показувать мати любила
417] Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.
418] Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,
419] Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.
420] "Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" — розридались троянки.
421] З димних виходять осель, до землі припадають устами.
422] На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,
423] Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.
424] Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-
425] Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл
426] їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.
427] Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий
428] Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
429] Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,
430] Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате
431] Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько
432] На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.
433] Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав
434] Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.
435] Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар
436] Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.
437] І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,-
438] Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.
439] В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.
440] Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.
441] Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —
442] Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба
443] Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,
444] Несправедливим мечем Агамемнона брГався скарати.
445] "Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!
446] Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!
447] Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —
448] Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!" —
449] Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,
450] Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —
451] Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають
452] І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.
453] Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.
454] Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,
455] Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї
456] З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— [230]
457] "Чи не пора вже,— промовила,— кров благородну пролити?
458] Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди
459] Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.-
460] Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,
461] Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.
462] От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!
463] Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе
464] Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.
465] Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,
466] Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча
467] Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого
468] Смертю моєю власкавити хоче,— прийме він радше
469] Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання
470] Все ж відгукнетесь,— адже вас Пріама дочка закликає,
471] Не полонянка,— без викупу матері тіло віддайте:
472] Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,-
473] Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?"
474] Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва
475] Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу
476] Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.
477] Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,
478] Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.
479] Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока
480] Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.
481] Мертву троянки взяли.