Міф про Сізіфа - Сторінка 20

Якщо він сповідує міру, то жах, який він викликає, буде безмірний. З цього погляду грецька трагедія є вельми повчальною. В трагічному творі доля завжди відчутніша під личиною логіки й природності. Едіпова доля відома заздалегідь. Визначено надприродною силою, що він вчинить убивство й кровозмісництво. Всі зусилля драми спрямовані на те, щоб показати логічну систему, яка від однієї дедукції до іншої веде героя на трагічний саксаган. Звістка про цю незвичайну долю зовсім не страшна, оскільки вона невірогідна. Але якщо необхідність цієї долі нам доведена в межах повсякденного життя, суспільства, держави, знаних переживань, то жах стає священним. У цьому бунті, який приголомшує людину, змушуючи її сказати: "Це неможливо", вже міститься відчайдушна впевненість, що "це" можливо.

У цьому весь секрет грецької трагедії або, принаймні, одного з її аспектів, оскільки є інший аспект, який методою від супротивного дозволяє нам ліпше збагнути Кафку. Людське серце має прикру схильність називати долею лише те, що його гнітить. Але й щастя, на свій штиб, позбавлене глузду, бо воно неминуче. Тим часом сучасна людина приписує щастя собі як заслугу, коли має його. І, навпаки, можна було б чимало сказати про обранців долі в грецькій трагедії та улюбленцях легенд, таких, скажімо, як Улісс, котрі потрапляли в найбезвихідніші ситуації і до яких рятунок приходив сам собою. За будьяких обставин треба вхопитися за цю таємну співучасть, яка в трагедії поєднує логіку й буденність. Ось чому Замза, герой "Метаморфоз", є комівояжером. Ось чому єдине, від чого йому прикро в такому незвичайному становищі, яке обертає його на комаху, це те, що хазяїн невдоволений його відсутністю. У нього виростають лапки й пробиваються вусики, його спина вигинається, черевце всіюється білими цяточками і — не скажу, щоб це його зовсім дивувало, пропав би ефект, — це викликає у нього лише "легку прикрість". Все мистецтво Кафки в цьому відтінкові. У своєму головному творі — "Замку" — дрібниці буденного життя беруть гору, і все ж у цьому дивному романі, де нічого не завершується і все починається спочатку, змальовуються головні мандри душі в пошуках благодаті. Така трансформація проблеми вдію, такий збіг загального й приватного впізнаються навіть у маленьких хитрощах, властивих будь-якому великому творцеві. В "Процесі" герой міг би йменуватися Шмідтом або Францом Кафкою. Але його звати Йозефом К. Це не Кафка, і все ж це він. Це середній європеєць. Він як усі. Але це ще є сутність К., такий собі "ікс" у рівнянні з плоті.

Таким же робом, коли Кафка хоче висловити абсурд, то послуговується логікою. Всім відомий анекдот про божевільного, який ловить рибу у ванні. Лікар, який мав свої погляди на психіатричне лікування, запитує його: "Клює?" — і отримує сувору відповідь: "Ти що, з глузду з'їхав! Це ж ванна". Цей анекдот належить до розряду химерних. Але в ньому відчувається, наскільки абсурдний вчинок пов'язаний з надлишком логіки. Світ Кафки, правду кажучи, — то невимовний всесвіт, де людина дозволяє собі болісну розкіш ловити рибу в ванні, знаючи, що з цього нічого не вийде.

Отже, я тут розпізнаю основні принципи абсурдного твору. Стосовно "Процесу", наприклад, я можу сказати, що це цілковитий успіх. Плоть святкує перемогу. Нічого йому не бракує — ні невисловленого бунту (хоча саме він допомагає писати), ні ясного й німотного відчаю (хоча саме він творить), ні цієї дивної свободи поступу, яким дихають герої роману аж до самої смерті в фіналі.

Проте світ Кафки не настільки замкнений, як видається. У цей всесвіт без розвитку Кафка вводить надію в особливій формі. З цього погляду "Процес" і "Замок" не улягаються в одному напрямку. Вони доповнюють одне одного. Невідчутний рух від одного до другого є величезне завоювання по мірі втечі. "Процес" ставить проблему, яку "Замок" до певної міри вирішує. Перший роман описує, але не за науковою методою і не вдаючись до висновків. Другий — певною мірою пояснює. "Процес" ставить діагноз, а "Замок" пропонує лікування. Але ці ліки не зцілюють. Вони лише повертають хворого до нормального життя. Допомагають змиритися з недугою. В певному розумінні (згадаймо Кіркегора) змушують її полюбити. Землемір К. не може уявити іншої турботи, крім тієї, яка його діймає. Навіть ті, котрі його оточують, закохуються в цю порожнечу і в цей безіменний біль, так ніби страждання обернулося тут на знак обраності. "Як ти мені потрібен, — каже Фріда К. — Відтоді як ми зазнайомилися, я почуваюся такою покинутою, коли тебе нема поряд". Ці хитромудрі ліки, які змушують любити те, що нас гнітить, і породжують надію в безвихідному світі, цей раптовий "стрибок", який міняє все, — в цьому секрет екзистенційної революції і самого "Замку".

Небагато є творів, таких послідовних у своїх вчинках, як "Замок". К. призначений землеміром замку, він прибуває в село. Але від села до замку нічим доїхати. Упродовж не однієї сотні сторінок К. вперто шукатиме путівець, вдаватиметься до різних вчинків, хитруватиме, лукавитиме, ніколи не втрачатиме самовладання і з бентежною вірою бажатиме приступити до покладених на нього обов'язків. Кожний розділ завершується невдачею. Розмах цієї затятості робить твір трагічним. Коли К. телефонує в замок, то чує лише невиразні й схвильовані голоси, пустотливий сміх і далекі згуки. Цього досить, щоб живити його надію: так, буває, з'являються знаки на літньому небі або на вечірньому — віщування, які сповнюють наше життя сенсом. Тут криється таємниця меланхолії, властивої Кафці. Те ж саме, правду кажучи, надихає і творчість Пруста, і пейзажі Плотіна: туга за втраченим раєм. "Мене охопив такий сум, — розповідає Ольга, — коли Варнава сказав мені вранці, що направляється до замку: шлях, очевидно, марний, день, очевидно, втрачений, надія, очевидно, даремна". "Очевидно" — на цьому відтінку у Кафки вибудовується весь твір. Але пошуки вічного тут не припиняються. І ці натхненні автомати, якими постають персонажі Кафки, дають нам подобу того, у що ми можемо самі обернутися, якби нас позбавити розваг[8] і цілком віддати самоприниженню перед божественним.

У "Замку" ця покора повсякденності обертається на етику. Велике сподівання для К. — це побитися, щоб Замок його прийняв. Він не може цього досягнути самотужки, і тому всі його зусилля спрямовані на те, щоб заслужити цю милість, тобто стати мешканцем села, позбувшись становища чужинця, що всі при нагоді давали йому це відчути. Він хоче мати професію, домашнє вогнище, жити життям нормальної і здорової людини. Він уже безсилий перед своєю безтямністю. Хоче бути поміркованим, звільнитися від своєрідного тягаря прокляття, яке робить його в селі чужинцем. Знаменний у цьому плані епізод із Фрідою. Ця жінка відома як коханка одного із служителів Замку, і саме через її минуле він заводить з нею любовні стосунки. Герой роману запозичає від неї щось таке, що вище за його розуміння, — і водночас усвідомлює, що вона негідна цього Замку. Наразі пригадується дивне кохання між Кіркегором і Регіною Ольсен. У декотрих людей всепоглинаючий вогонь вічності настільки могутній, що обпалює серця навіть тих, хто поряд. Згубна помилка, яка полягає в тому, що Богу віддається те, що не є Божим, є основою даного епізоду з "Замку". Але стосовно Кафки, здається, тут нема жодної помилки. Це доктрина і "стрибок". Нема нічого, що не було б від Бога.

Ще прикметніший той факт, що землемір покидає Фріду, щоб зблизитися з сестрами Варнави, оскільки лише єдина в селі родина Варнави була цілком покинута і Замком, і самим селом. Амалія, старша сестра, відкинула ганебні пропозиції одного з служителів Замку. Неморальне прокляття, від якого вона не утрималася, назавжди позбавило її Божої любові. Людина, яка не здатна офірувати честю задля Бога, негідна його милосердя. Відома тема, близька до екзистенційної філософії: істина суперечить моралі. У цьому випадку справи просуваються далі. Адже шлях, який здолав герой Кафки, — від Фріди до сестер Варнави — той-таки, що веде від довірливого кохання до обожування абсурду. Тут думка Кафки знову збігається з думкою Кіркегора. Не дивно, що "розповідь про родину Варнави" вміщено наприкінці книги. Остання проба землеміра — знайти Бога через те, що він заперечує, пізнати його незалежно від наших категорій добра та краси, тобто в порожній і бридкій його байдужості, його несправедливості й ненависті. Наприкінці своїх мандрів цей чужинець, який просить, щоб Замок прийняв його, опиняється ще в більшому вигнанні, бо цього разу він зрадив самого себе, втратив мораль, логіку й істину духу задля спроби ввійти лише з безглуздою надією у пустелю божественного милосердя.[9]

Слово "Надія" не сприймається як насмішка. Навпаки, чим трагічнішим зображується Кафкою людський талан, тим несхитнішою і викличнішою стає надія. Чим правдоподібніший абсурд "Процесу", тим "стрибок" "Замку" виглядає захопливіше, зворушливіше й незворотніше. Ми надибуємо тут у чистому вигляді на парадокс екзистенційної думки, сформульований, скажімо, Кіркегором: "Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній"[10], що можна перекласти так: "Необхідно було написати "Процес", щоб узятися за "Замок".

Більшість з тих, котрі писали про Кафку, й справді визначили його творчість як крик відчаю, де людина позбавлена будь-якого прихистку. Але такий погляд вимагає перегляду. Надія на надію не схожа. Оптимістична творчість Анрі Бордо видається мені надто занепадницькою, оскільки там нічого не дозволено бодай трішки вимогливішим серцем. Думка Мальро, навпаки, завжди залишається живодайною. Але в обох випадках не йдеться ні про одну й ту ж надію, ні про один і той же відчай. Я бачу лише те, що абсурдна творчість може призвести до неточності, якої намагаються уникнути. Твір, який був лише безкінечним повторенням безплідного існування, уславленням очевидної минущності, стає колискою ілюзій. Він пояснює, надає форми сподіванню. Творець більше не може без цього обійтися. Твір — уже не трагічна гра, якою він має бути. Він надає сенсу існуванню автора.

У кожному разі дивно, що навіяні спорідненим духом твори Кафки, Кіркегора або Шестова, одне слово — письменників і філософів-екзистенціалістів, цілком звернені до абсурду і його наслідків, кінець кінцем завершуються гучним зойком надії.

Вони обіймають Бога, який їх пожирає.