Міф про Сізіфа - Сторінка 21

Надія проникає через самоприниження. Бо абсурд земного існування ще більше утверджує їх у реальності надприродного. Якщо шлях цього життя веде до Бога, то є вихід. І та наполегливість, затятість, з якими Кіркегор, Шестов і герої Кафки повторюють один і той маршрут, є своєрідною запорукою екзальтованої могутності цієї впевненості.[11]

Кафка відмовляє своєму богові у моральній величі, очевидності, доброті, послідовності, але лише з тим, щоб швидше опинитися в його обіймах. Абсурд визнаний, прийнятий, людина приймає його, і з цієї миті ми знаємо, що абсурду більше не існує. В межах людської долі чи є більша надія, ніж та, яка робить можливим уникнення цієї ж таки долі? Я ще раз переконуюся в тому, що екзистенційне мислення, всупереч поширеній думці, перейняте величезною надією, тією ж таки, що з раннім християнством і проголошенням благовісту збурила давній світ. Але в тому характерному для всякої екзистенційної думки стрибку, в тій затятості, в тому межуванні божественного без земного як не побачиш ознаки здорового глузду, що заперечує сам себе? Хочеться лише, щоб то була тільки погорда, яка зрікається себе в ім'я спасіння. Таке відречення було б слушним. Але воно нічого не міняє. В моїх очах моральна цінність здорового глузду не змаліє від того, що його оголосять безплідним, як і будь-яку погорду. Тому що істина, за тим же визначенням, також безплідна. Як і будь-яка очевидність. У світі, де все дане і нічого не пояснюється, слушність моральної вартості або метафізики є позбавлення змісту поняттям.

Принаймні на цьому прикладі видно, в яку традицію мислення вписується творчість Кафки. Було б нерозумно вважати перехід від "Процесу" до "Замку" неминучим. Йозеф К. І землемір К. є лише двома полюсами, які притягують Кафку.[12] Якщо сказати словами Кафки, то його творчість, очевидно, не є абсурдна. Але це не заважає нам бачити його велич та універсальність. Він з таким розмахом зумів зобразити цей повсякденний перехід від надії до туги, від мудрості відчаю до добровільної сліпоти. Його творчість універсальна (справді абсурдна творчість не є універсальною) тією мірою, якою зображається в ньому предивний образ людини, яка втікає від людства, черпаючи у своїх суперечностях підстави для віри, у плідному відчаї — підстави для надії, і називає життям свій жахливий вишкіл у смерті. Вона універсальна, тому що натхненна релігією. Як і в усіх релігіях, людина в нього звільнена від тягаря свого власного життя. Але навіть відаючи про це і захоплюючись його творчістю, водночас усвідомлюю і те, що шукаю не універсальності, а істини. Вони можуть і не збігтися.

Такий спосіб бачення буде ліпше зрозумілий, якщо я скажу, що по-справжньому доведена до відчаю думка визнається через прямо протилежні критерії і що може бути трагічним твір, який описує життя щасливої людини, коли будь-яка надія з нього вигнана. Чим яскравіше життя, тим абсурдніша думка про його втрату. Саме тут, можливо, криється секрет пихатої імпотентності, яка проступає в творчості Ніцше. Серед мислителів з такими поглядами Ніцше видається єдиним митцем, який виснував крайні наслідки з естетики абсурду, оскільки його останнє послання полягає в марному й переможному здоровому глуздові і в затятому запереченні будь-якої надприродної втіхи.

Сказаного в рамках цього есе, однак, достатньо, щоб визнати посутню важливість творчості Кафки. Ми підійшли тут до меж людської думки. В повному розумінні слова можна сказати, що в цій творчості все головне. У кожному разі проблема абсурду ставиться з усією повнотою. Якщо ми захочемо порівняти ці висновки з нашими початковими заувагами, зміст із формою, прихований задум "Замку" з натуралістичним мистецтвом, через який він проступає, пристрасні й гордовиті пошуки К. З повсякденними диспропорціями, де вони провадяться, то зрозуміємо його велич. Бо якщо ностальгія є особливою ознакою людини, то ніхто, можливо, не надав стільки плоті й рельєфності скорботним примарам. Водночас ми похоплюємо, в чому полягає особлива велич, якої вимагає абсурдна творчість і якої, можливо, ми тут не виснуємо. Якщо суть мистецтва полягає в тому, щоб поєднати загальне з конкретним, тлінну вічність краплини води з грою її відблисків, то ще справедливіше, якщо велич абсурдного письменника оцінюватимуть за тим розривом між цими двома світами. Його секрет — в умінні достеменно знайти ту точку, де вони сполучаються у всій їхній диспропорції.

Щиро кажучи, це геометричне місце людського й нелюдського чисті серця уміють бачити всюди. "Фауст" і "Дон Кіхот" — найкращі твори мистецтва саме завдяки тій безмірній величі, на яку вони вказують своїми земними руками. Але завжди настає такий момент, коли розум відслонює ті істини, котрих можуть торкнутися ці руки. Настає момент, коли твір уже не сприймається трагічно: він сприймається лише поважно. Тоді людина вдається до надії. Але то не її клопіт. Її клопіт полягає в тому, щоб відвернутися від вибриків свідомості. Так ось, саме на такий вибрик я надибую в кінці бурхливого процесу, що його Кафка розпочинає супроти всього всесвіту. Його неймовірний вердикт, зрештою, оправдовує цей бридкий і приголомшливий світ, де навіть кроти покладаються на надію.[13]

[1] Наприклад, твори Мальро. Але тоді довелося б взятися до розгляду соціальної проблеми, яка справді не може бути обійденою абсурдною думкою (хоча вона може запропонувати цілу низку досить різних її рішень). Наразі треба себе обмежити.

[2] Ставрогін: "Ви почали вірити в майбутнє вічне життя?"

Кирилов: "Ні, не в майбутнє вічне, а в тутешнє вічне..."

[3] "Людина тільки те й робила, що вигадувала Бога, щоб не вбити себе. Ось висновок всесвітньої історії до цього моменту".

[4] Борис де Шлонер.

[5] Цікава й прониклива примітка А. Жіда: майже всі герої Достоєвського полігамні.

[6] Наприклад. "Мобі Дік" Мелвілла.

[7] Зазначимо, що з подібним обгрунтуванням можна тлумачити твори Кафки в розумінні соціальної критики (наприклад, "Процес"). Очевидно, тут не йдеться про те, щоб вибрати щось одне. Обидві інтерпретації заслуговують на увагу. З погляду абсурду, як ми бачили, бунт супроти людей спрямований також і супроти Бога: великі революції завжди метафізичні.

[8] У "Замку", вочевидь, "розваги" в паскалівському розумінні слова були втілені в помічниках, які "відволікають" К. від своєї турботи. Якщо Фріда стає, нарешті, коханкою одного з цих помічників, то це тому, що вона віддає перевагу показному перед істинним, повсякденному життю перед розділеною тривогою.

[9] Це придатне, очевидно, лише для незавершеного варіанту "Замку", який залишив нам Кафка. Але вельми сумнівно, щоб письменник в останніх розділах порушив єдину тональність роману.

[10] "Чистота серця".

[11] Єдиним персонажем без надії в "Замку" є Амалія. Саме їй землемір протиставляється щонайрізкіше.

[12] Стосовно двох аспектів мислення Кафки порівняйте "На каторзі": "Провина (мається на увазі людина) завжди безсумнівна" і уривок із "Замку" (доповідь Мома): "Провину землеміра К. важко встановити".

[13] Звичайно, це певна інтерпретація творчості Кафки. Проте, додамо, нічого не завадить розглянути її поза всякою інтерпретацією, під кутом зору суто естетичним. Наприклад, Б. Гретюізен у своїй чудовій передмові до "Процесу" обмежується, з більшою мудрістю, ніж ми, ідучи слідом за хворобливим сприйняттям того, кого він називає, разючи точно — пробудженим сновидою. Саме в цьому доля, а можливо, і велич його творчості, яка дає все і не підтверджує нічого.